— Що вона говорить? Що це Жарія головою хитає? — питали вони одна одну, по-своєму переробивши ім’я Дарії.
Зате російськії жінки співчутливо підхоплювали її слова:
— Видно, сала й шматочка нема!..
— У них, мабуть, тільки й харчу, що молоко!
— І дивись, самі голодують, а грошей не беруть.
— Ох, баби, і куди ми заїхали! Самі злидні, а не село!
— А чим же тобі не село! Злидні такі самі, як і в нашому, пензенському.
— Така ж голота! — рішуче закінчила гучним низьким голосом Фекла, висока, як і Дарія, але ще міцніша, неначе вилита з чавуну, літня жінка. І вона послала невідомо кому міцне прокляття.
Дарія слухала ці вигуки, Киваючи головою. Потім вона підсумувала все сказане:
— Чи киргизькі злидні, чи російські — видно, однаково! Відразу пізнаєш…
Тим часом у юрті Базарали навколо російських гостей зібралися Даркембай, Абилгази, Канбак, Токсан, Жумир і ще кілька чоловіків. Розмова йшла з допомогою Базарали.
Він усе ще був хворий. Хворобу свою Базарали називав недугом суглобів — куянгом. Біль у попереку не давав йому підвестися з постелі. Підвівшись на лікті, він сяк-так розмовляв з селянами по-російськи і перекладав їхні слова Даркембаеві та іншим.
Апанас — так вимовляв його ім’я Базарали — розповів, Що валка заблудилася в степу.
— Як із Семипалатинська виїхали, так, видно, й заплуталися,— пояснював він.— Не на ту дорогу потрапили. Нам би на тракт.
Опанас просив казахів дати валці провідника, обіцяючи з ним розплатитися. Зрозумівши із слів Базарали його прохання, Даркембай відповів за всіх:
— Знайдемо чоловіка, дамо. Он Канбак поки що вільний. Нехай їде з ними, за день справиться.
Канбак охоче погодився, і переселенці враз домовилися з ним про оплату.
Даркембай вирішив розпитати сам, звідки й куди їдуть подорожани.
— Куди пайдьом, Опанас, а-а-а? — насилу добираючи слова, спитав він, але Опанасович добре його зрозумів.
— У Семиріччя їдемо,— відповів він і, щоб було зрозуміліше, додав: — Семирек… Семирек їдемо!
Даркембай обернувся до інших.
— Який це Семирек? Може, Ак-Ірек? — намагався він розгадати, називаючи землі сусіднього роду Сибан.
У розмову втрутився дід Сергій.
— Лепса, Лепса,— пояснив він.
Тепер Базарали зрозумів.
— А, Лепси! Ось воли про що говорять: їм треба на Шубар-Агач і Копал!
— Так, так, Копал! — зрадів Сергій.— Копальськ.— Лепса-Копал!
— Е-е, це вони про Жетису[41] говорять. Тю-у-у, це ж край землі! Звідки ж вони їдуть? — здивувався Даркембай.
На запитання Базарали Опанасович широко махнув рукою.
— Росія.., російські… Я з Пензи, а ось вони з-під Тамбова.
Базарали пояснив казахам, що гості їдуть здалека, з самої Росії. Довідавшись про те, що валка їде вже два місяці, Даркембай похитав головою.
— Навіщо ж вони так далеко відкочували? Яка сила погнала їх з батьківської землі? — здивувався старий.
На це запитання Опанас тільки розвів руками:
— Погано там було, голодували.
— Землі було мало?
Опанасович з гіркою усмішкою кивнув головою і, неначе глузуючи з своєї долі, відповів:
— Землі там багато. Тільки для нас її не було.
— А у вас скільки було землі? — розпитував тепер сам Базарали.
Опанасович показав долоню:
— Ось скільки. А злидні були великі, як мій сіряк!
Базарали розсміявся, оцінивши дотепну відповідь старого, і обернувся до своїх:
— Чуєте, що він сказав. Каже, землі було з долоню, а злиднів — з цілий чапан!
— Ой бідний! — слухачі співчутливо зацмокали губами.
— Як влучно сказав! Такі вони й є, злидні!
Опанас тим часом вів далі з тією ж гіркою усмішкою:
— А лихо нависло над головою ще більше… Як оця твоя юрта.
Базарали одразу ж переклав:
— Він ще каже: лихо було в них над самісінькою головою, велике лихо. Як оця юрта над нами. Як же було їм не кочувати? От і зважилися.
Даркембай дивився на Опанаса з дедалі більшим довір’ям і співчуттям.
— Он як… Значить, як кажуть, «коли б рік був добрий, навіщо архарам[42] тікати з Арка»?
А Канбак, киваючи головою, додав:
— Хіба це він про себе сказав? Це він про нас.
— Справді! — підхопив Токсан.— Хіба не те саме з нами? Тільки у нас землі багато. Зате посіяно — з долоню. А злидні та лихо — це наші постійні знайомі. Душать, як ярмо.
Базарали, який з дружньою прихильністю поглядав на Опанаса, тепер заговорив по-казахськи:
— Ці люди — відважне плем’я. Від правди вони не відступляться. Народилися в бідності, то не будуть вихвалитись: «Ми, — мовляв, — нащадки багатого роду!» — Базарали одразу прийняв одне рішення. Він повернувся до Даркембая, Абилгази і до дружини: — Багато хліба й солі з’їв я у засланні з росіянами. А найбільше мене годували отакі бідняки, як оці. Тільки з їхньою допомогою я дістався батьківщини, коли втік з каторги. Тепер передо мною зморені подорожани, стомлені важкою дорогою. У них і горе, й слова такі, як у нас. Я все беріг свого одним однісінького баранця, що вже підріс; думав, заколю для якогось рідкісного гостя. Що ж, кого кращого я знайду? Давайте заколемо його й почастуємо цих людей! Абилгази, пошли за ним до отари!
Друзі схвалили його рішення. Одек уже готувала чай. Базарали звернувся до Опанаса й попросив його залишитися у нього в гостях разом з іншими двома, а крім того, запросити на обід ще п’ятьох поважних людей з російської валки. Опанас подякував за запрошення й сказав, що за іншими сходить Федір.
Базарали доручив Токсанові і Канбакові увечері пройтись з гостями в поле:
— Покажіть їм наші посіви. Адже ми тільки колупаємо землю, нічого не тямлячи в ділі. А от Опанас знає все. Вони плачуть не через те, що з хлібом багато роботи, а через те, що для роботи мало землі. Це ми скаржимося, що хліб потребує багато праці, і боїмося лопати. Покажіть їм нашу землю, розпитайте, як треба тут орати й сіяти!
Чекаючи обіду, Базарали розповідав гостям про життя аулу землеробів, говорив і про те, що вони вирішили покинути своїх баїв і зажити з своєї праці. Розповів він і про те, як баї морили бідняків голодом.
Надвечір, після частування, селяни разом з Даркембаєм і Абилгази пішли дивитися хліба. Дід Сергій, про якого Опанас говорив як про найдосвідченішого хлібороба, раз у раз хитав головою. Сам Опанас, спиняючися там, де помічав огріхи, показував їх казахам і бурчав:
А Федір, побачивши ці огріхи, просто штовхнув Абилгази під бік і люто плюнув, осуджуючи. І, хоч він не зрозумів суті слів, сказаних Опанасом, докірливо повторив їх:
— Жаман, жаман! Та що там — жаман! Просто погано. Вже так погано, що гірше не можна! Бити тебе треба, Абилгази,— закінчив він і струсонув могутньою рукою жигіта за плечі, показавши кулак.
Однак те, що, незважаючи на погану підготовку землі, на всіх цих двадцяти десятинах стояла густа, висока й рівна пшениця, явно вразило переселенців. Взявши по жменьці землі, вони розминали її на долоні, розглядаючи уважно й ретельно, неначе купували дороге борошно.
Повернувшись до юрти Базарали, Опанас, Сергій і Шодр (так вимовляли казахи ім’я Федір) перелічили всі хиби, помічені ними на полях. Виявилося, що земля зорана нерівно і не досить глибоко.
— І як це така погана робота дала такий добрий урожай? — дивувався Опанас і жартував: — Видно, просто ваш аллах дуже щедрий!
Сергій посміхнувся:
— Що там аллах! Це в них земля тут така. Візьми он з воза голоблю та посади тут — дивись, віз виросте!
Базарали переклав його слова іншим:
— Він каже: врожай нам дала не наша робота, а щедрість нашої землі. Каже: в нашій землі таке багатство, що закопай голоблю, віз сам виросте. Он як хвалить він нашу землю!
Але докір гостей Базарали враз одвів, насилу пояснивши їм по-російському:
