Слухаючи листа Павлова, Абай неначе звільнявся від того заціпеніння, яке весь час володіло ним. Горе, що душило його, наводило його на похмурі думки, а іноді навіть примушувало думати: «Навіщо жити?» Павлов своєю розумною і діяльною дружбою і цього разу підтримав його. Здатність Федора Івановича глибоко і вдумливо ставитися до всіх життєвих подій давно приваблювала Абая. «Мудрість перемагає будь-яке зло. Якщо будеш спиратися на неї, піднімешся над підлотою і злобою. Тільки тоді розсипляться на порох низька заздрість, підступні заміри, заздрісне суперництво. І тоді, перетворившись на малюсіньких мурашок, вони не злізуть вище за твою кісточку»,— думав Абай.

Павлов, який дав роздумам Абая новий поштовх, справді був його вірним другом. Ця думка зігрівала серце Абая.

В листі Федора Івановича до Абдрахмана, якого Абіш теж прочитав, була радісна і щаслива звістка. Багаторічна перепона, стіна, яку зводили жандармські канцелярії, повалилася: Павлов нарешті офіційно одружився з своєю коханою Сашею. Абдрахман знав з попередніх розмов з Федором Івановичем, що вона була відправлена разом з ним на заслання з Харківського університету, пройшла багато етапів і пересильних в’язниць. Усі ці випробування не зламали її сміливого духу справжньої революціонерки. Коли Саша була разом з Федором Івановичем на засланні в Тобольську, вони з’єднали свої життя. Але Павлов, висланий до Семипалатинська, змушений був з нею надовго розлучитися.

Розповідаючи тепер про тяжке життя Павлова, Абіш, неначе звертаючись до своїх молодих друзів, зробив висновок, що людині розумній, сильній духом і волею ніякі страждання і муки не можуть перешкодити обстоювати свою свободу.

— А як же Федір Іванович був засланий вдруге? — запитав Магаш. — Хіба за одну і ту ж провину можна двічі карати?

Абдрахман розповів, як це сталося:

— Федір Іванович попав до Сибіру ще до вбивства Олександра Другого. І коли в Росії почали приводити народ до присяги на вірність новому цареві, Олександру Третьому, Федір Іванович був одним з тих небагатьох людей, які ділом довели вірність своїм переконанням. Коли й від нього зажадали, щоб він приніс присягу новому цареві, він відповів: «Моє молоде життя проходить у засланні, на яке прирік мене померлий цар. Якщо один цар піддав мене такій карі, то як можна думати, що я можу бути вірним слугою другого царя? Навіщо ж брати з мене клятву? Для мене і новий, і старий цар — однакові. Лицемірно клястися у вірності ненависній мені владі я не можу. Засланий Павлов залишиться засланцем, злочинцем, якому нема діла до царів».

— Молодець! Оце відповідь! — захоплено вигукували Магаш і Какитай.

— Так, для цього треба було мати мужність,— казав далі Абіш.— Далеко не всі з тих, що були в засланні, одважились на такий сміливий крок. Але так само учинив і великий російський письменник Короленко. Він був у засланні на Уралі, а за це попав до Сибіру. Павлова ж із Тобольська вислали спочатку до Омська, а потім до Семипалатинська. А Саша так і залишилась у Тобольську, незважаючи на її прохання вислати її разом з ним. Жандарми не визнавали її дружиною Федора Івановича: засланці можуть одружуватися тільки з дозволу властей, а їм не вдалося його одержати. Більше того, коли строк заслання Саші закінчився, їй довгий час не дозволяли жити у Семипалатинську як зсильнопоселенці. Жандарми знущалися з неї. Але тепер Федір Іванович пише, що вона домоглася розпорядження з Петербурга, приїхала в Семипалатинськ, і вони нарешті офіційно одружилися…

Розповідь Абіша викликала щире співчуття всіх, хто був у юрті. Молодь жваво обговорювала впертість і наполегливість Саші. «Невгамовний дух! Вірна душа!»— чулися вигуки.

Магаш, занепокоєний викликом Абая до начальства, почав було розмову про поїздку, але батько перебив його, знову заговоривши про Павлова:

— От слухаю я про нього і думаю: що знають про росіян наші казахи, всі ці уразбаї, які переслідують мене кляузами? «Білий цар», «корпус», «повітовий» — ось усе, що вони твердять! Росіян вони уявляють собі тільки чиновниками, урядниками, стражниками… А за кого вони вважають таких російських людей, як Павлов?

Абаєве обличчя зблідло, очі розширились. Давно вже молоді друзі не бачили його в стані такого піднесення.

— Проте чи варті самі ці чванливі людці хоча б одної волосинки Павлова, якого вони називають злочинцем? — продовжував він.— Дякувати богові, що поряд з нами Росія! В ній і сила думки, рух вперед і справді багате мистецтво. Коли наш народ, розорений, нещасний, зазнавши «Актабан шубиринди»[47] кинувся на північ, він знайшов у Росії захист. Але потім жив поряд у своєму глухому степу, темний і затурканий. Першим посланцем його до росіян, першим глашатаєм був Алтин-сарин. Я пішов його шляхом. Мені пощастило зустрітися з хорошими російськими людьми. На них і почав я спиратися. Та й не сам я. І ви, дістаючи від росіян свої знання, теж спиралися на цих людей! Вони допомогли нам, відкрили очі на життя… Але яке щастя чекає ті покоління, що змінять моє й ваше! Вони підуть до російського сусіди всіма кочовищами. Зійдеться народ з народом. Історія поверне свій шлях… Адже правду я кажу, Абіш? — сказав він, швидко обертаючись до сина.

Абдрахман, схвильований, мовчки кивнув головою. Інші молоді люди жадібно прислухались до слів Абая, стежачи за ходом його думки.

— Якщо зумію я бути провідником каравану, що кочує на ті прекрасні жайляу, праця моя не буде марною! — говорить Абай.— Навіть митарства мої будуть моїми успіхами: можливо, по них інші зрозуміють, що добро відшукати нелегко, що шлях до нього — це шлях мук і страждань. На прикладі кращих російських людей ви бачите це на власні очі. Чого тільки не зазнавали великі російські поети Пушкін і Лєрмонтов, які для мене були першими російськими друзями! А Герцен та Чернишевський?.. А поруч з нами Павлов, життя якого проходить в утисках і засланні? Хіба почуєш від нього скаргу, нарікання? Мужність, якої не знали легенди, величезну стійкість виявляють російські герої! На історії їхнього життя слід виховувати наше молоде покоління.

Абай замовк, поринувши у роздум, і потім знову заговорив, повільно і тихо:

— Я на своєму віку не побачу цього. Але час, що чекає вас попереду, зміниться надзвичайно. У людей буде інше життя, нові закони. Народ здобуде великого щастя. І цей прекрасний час настане! Якщо я зумію покласти бодай одну цеглинку майбутньої будови, яку я вже бачу в думках, здійсниться мрія мого життя. Якщо ти можеш сказати, що хоч чимось допоміг своєму народові наблизитися до щастя, можеш вважати себе безсмертним. Нехай наші мусульманські проповідники сотні років твердять, що настає кінець світу, що він уже близько! Ні, близько не кінець світу, а кінець злу. Нам треба тільки зуміти підготувати до цього свій народ.

Дармен і Какитай не відривали погляду від Абая, чекаючи, що він говоритиме ще. Але Абай замовк. Від стріпнув свою чорну шакшу, висипав на долоню насибай і, поклавши щіпку його за губу, обвів очима молодих людей. Ті теж мовчали. На їхніх обличчях відбивалося глибоке хвилювання. Вони давно не чули таких слів Абая, давно вже так натхненно він не звіряв своїх дум.

— Федір Іванович розбудив вашу думку, Абай-ага,— захоплено сказав Какитай.— Нехай здійсняться всі його бажання!

— Ваші слова заслуговують на те, щоб це записати на папері. Ви начебто розмовляєте з майбутнім, перегукуйтеся з нащадками,— промовив Абдрахман.

Магаш і Какитай, цілком поділяючи його думку, схвально перезирнулися. Але Абай заперечливо похитав головою.

— Не я перший їх кажу, адже ти сам знаєш, Абіш,— сказав він, проводячи долонею по розкритому зошиту, що лежав поруч нього.— Отут у Пушкіна написано:

— Це правда,— сказав Абдрахман,— але в нас, казахів, не було ще жодної людини, яка, звертаючись до майбутнього, висловила б цю думку, сповнену такої віри в нього.