Абай не відповів, і Абдрахман, взявши в руки листа Павлова, заговорив, звертаючись до всіх:

— Слухайте, що іще пише Федір Іванович. Він, тату, неначе розвиває цю вашу думку.— І він почав перекладати на казахську мову слова Павлова: — «Ібрагім Кунанбайович, всяка праця, особливо ваша поетична праця, робиться в ім’я майбутнього. Ваші вірші служать майбутньому, де народи чекає небувало прекрасне життя. Цей час настане. Не може того бути, щоб він не прийшов. Ніякі пута, кари, будь-які грізні сили не завадять йому! Готуйте до нього свій народ, його молодь, бо чим більше будуть люди підготовлені до майбутнього, тим повніше оцінять вони всі його блага, тим більше плодів пожнуть!»

— Прекрасна думка! Ці слова Федора Івановича можна вважати заповітом справжнього революціонера — борця за народ,— з глибоким почуттям сказав Абай.

Він: узяв листа Павлова, обережно згорнув його, сховав у кишеню і підвівся, щоб їхати до свого аулу.

Смеркало, коли Абай спішився коло юрти Айгерім. Вогню в юрті не було, ніхто не вийшов його зустрічати. Він сам прив’язав коня і, відкинувши повстину, неголос^ но гукнув:

— Айгерім, ти тут?

З темряви почувся м’який, приємний голос:

— Абай, це ви?

Тон, яким Айгерім сказала ці слова, виявляв несподівану радість. Вона спитала так, неначе коротка розлука змучила її. І в Абая знову потепліло на серці. Він швидко переступив поріг і увійшов у юрту. Айгерім зустріла його біля самісінького порога, простягнувши до нього маленькі руки. Абай палко її обняв:

— Як я скучив за собою, Айгерім!.. Такі похмурі стоять дні, сумні й важкі. А щойно ти вимовила моє ім’я так, неначе заспівала якусь ніжну, чудову пісню! Серденько моє, я сумний і стурбований. Заспокой мене, зігрій мене, зігрій своїм ніжним диханням, цілителько моя…

І у відповідь йому почувся ледве чутний шепіт, схожий на шелест шелюги:

— І я знудьгувалася, сонце моє. І мені було важко.— І, неначе соромлячись своїх слів, вона сховала обличчя на його грудях.

Після смерті Оспана Айгерім теж часто приходила до Єркежан і, сидячи поряд неї, іноді починала і свій поминальний плач. Абай все ще не очуняв від тяжкого горя, яке його спіткало. Але разом з цим спільним смутком, палке почуття, яке було в них, наче зміцніло. Бачачись тепер зрідка, на людях, вони передавали свої сокровенні думки одне одному порухом брів, поглядом, напівусмішкою. Їхнє давнє велике кохання і вірна міцна дружба тепер ще більше підсилювались. Весь цей тиждень розлуки Айгерім провела на самоті, нудьгуючи за Абаєм. Тепер він повертав додому, як і в давні перші роки їхнього кохання.

Повне взаємне довір’я і міцне щастя того часу повернулися до них. І це допомагало Айгерім спокійно вислуховувати плітки, що ширилися в аулі.

Доля трьох удів Оспана не давала спокою тим, хто любить втручатися у чужі справи. Такі люди знаходять велике задоволення в тому, щоб робити свої висновки, будувати різні здогадки, вирішувати за інших, як заманеться. Аульні плетуни — сварливі баби і нероби діди, які вміли ширити чутку не тільки по аулу, але й по всьому Тобикти,— цілими днями думали та гадали про спадщину Оспана і про його овдовілих дружин. Те, що на них припадало саме три брати Оспанових, підсилювало цікавість до цієї справи. «Три вдови і три аменгери[48] — хто з ким одружиться? Ось у чому головне питання!» — міркували вони, поцмокуючи губами, похитуючи головами, і жадібно ловили всі чутки і новини. І що ближче підходив день роковин смерті Оспана, коли доля трьох удів мала вирішитись, то більше зростала цікавість плетунів.

Усі ці пересуди посилювались і не могли не доходити до Айгерім. Але вона тільки посміхалася, пропускаючи плітки повз вуха. Її гарне обличчя, на якому досі не було жодної зморшки, залишалося спокійним. Впевнена в любові і щирій прихильності до неї Абая, вона не боялась майбутнього, і всі розмови про його нове одруження зовсім не зачіпали її.

І коли Айгерім, яка так знудьгувалася за Абаєм, помітила в ньому зараз такий щирий відгук, це сповнило її вдячністю. Серцю, такому гарячому і світлому, як сонце, можна було вірити. І коли в словах Абая «цілителько моя» звучала глибока ніжність, то в словах Айгерім «моє сонце» були і віра, і глибока повага.

Випустивши Айгерім із своїх обіймів, Абай ласкаво попросив її розпорядитись по господарству.

— Айгерім, я покликав сьогодні Магаша, Абіша і молодь, щоб поговорити без сторонніх. Звели зарізати баранчика, приготувати чай.

Айгерім засвітила велику лампу, присунула до Абая низький стіл, постелила перед ним ковдру і поклала йому під лікоть дві білі подушки, які вона взяла з свого високого ліжка. Вона збиралась уже йти, коли Абай, подякувавши їй, попросив:

— Дай мені Лєрмонтова.

Айгерім швидко знайшла цю книжку серед інших і простягла її Абаєві. Той розгорнув її на закладеній сторінці, поклав перед собою і заглибився в читання.

Молодь, зайшовши до юрти, принесла з собою пожвавлення. Айгерім почала наливати чай.

Магаш був занепокоєний і, видно, засмучений. Думка про повістку Казанцева не залишала його. Що міг означати такий виклик? «Мабуть, починається новий розбрат, ворожнеча, які тільки роз’ятрять його рани. Як уберегти від цього батька, як урятувати його від зайвих мук?»

Він був цілком впевнений у тому, що Абай покликав їх усіх до себе саме для того, щоб поговорити про майбутні неприємності. Але несподівано для нього Абай заговорив зовсім про інше:

— Дорогі мої, я хочу розповісти вам про пропозиції нашої рідні. Сьогодні ранком приїжджав до мене від Такежана і від Ісхака Єсиргеп. Обидва за моєю спиною вже домовилися, тепер хочуть і моєї згоди…

Почувши ім’я свого батька поряд з ім’ям Такежана, Какитай дуже сполошився. Невже його батько задумав щось таке, що може засмутити Абая? Хоч він був рідним сином Ісхака, але всі його слова і вчинки оцінював збоку, звикнувши дивитися на життя так, як його виховав Абай. Він мало про що розмовляв з батьком і не знав ні його справ, ні замірів, проте тривога, що Ісхак може вчинити щодо Абая щось по-зрадницьки, ніколи не залишала його.

Помітивши, що юнак змінився на обличчі, Абай поспішив закінчити, щоб заспокоїти його:

— Я сподівався, що він заговорить знову про спаш. Думав, вони знову починають чвари. Виявляється, вони зараз говорять про мирну справу, спільну для всієї нашої сім’ї. Такежан та Ісхак збираються справити поминки по Оспанові ще до зими.

— Е-е, навіщо ж так хапатися? — як завжди, першим обізвався Магаш.— Адже до роковин ще більше трьох місяців.

— Для цього поспіху в них є причини досить поважні,— відповів Абай.— Рік з дня смерті Оспана минає наприкінці листопада. На цей час усі будуть вже на зимовищах, де ж справляти поминки? А зараз усі аули в зборі, нема ніяких невідкладних справ. Поминки можна цілком встигнути справити протягом цих двох-трьох тижнів. Потім настане осіння сльота, аули почнуть відкочовувати на зимівлю. От вони й кажуть: «Чи не однаково — чи тепер справляти річні поминки, чи через три місяці? Краще тепер, якщо це зручніше для всіх».

Абай очікувально обвів усіх очима. Всі мовчали, обмірковуючи сказане. Нарешті першим заговорив Кокпай:

— Абай-ага, мені здається, вони мають рацію. Чи називати це зібрання асом[49], чи річними поминками — суть одна: треба прийняти багато людей. А, звичайно, це зручніше зробити тут, на просторі, ніж на тісному зимовищі. Я не бачу більш слушного часу, ніж зараз.

Абдрахман та Какитай підтримали його, і Абай доручив Кокпаєві сповістити Такежана та Ісхака про його згоду. Але тут втрутився Магаш. Він не був проти батькового рішення, але властива йому справедливість примусила його подумати про тих людей, яких воно безпосередньо торкалося.

— Рішення це, звичайно, правильне,— сказав він, у роздумі поглядаючи на Абая.— А чи не краще буде про все дальше говорити без будь-яких посередників, таких, як Єсиргеп. Мені здається, правильніше буде обговорити питання на сімейній раді в аулі Оспана-ага, запросивши і наших аксакалів, і всіх трьох удів, і дітей — Аубакира і Пакизат.