Те, що сказав Уразбай про поділ спадщини Оспана, було новиною для всіх його гостей. Але навіть Молдабай, який теж ненавидів Абая, не міг повірити цьому і, підозріливо глянувши на Уразбая, подумав: «Мабуть, бреше. Невже Абай на це зважиться?»

Його сумніви висловили вголос Абрали і Байгулак:

— Невже це правда, Уразеке?

— Чи правда це?

Уразбай, випроставшись, окинув їх суворим поглядом і нахмурився.

— А навіщо мені казати неправду? Ми сидимо за скатеркою, бог — свідок правдивості моїх слів…

І поки пили чай та кумис — а кумис нили дуже довго,— і потім, коли ласували м’ясом молодого лошати,— а його подали вже вночі,— верховоди племені Тобикти старанно обливали брудом Абая.

— І чого це наші казахи хвалять Абая? — сказав Байгулак.— Дивно, що багато хто відразу стає на його бік, як тільки послухає його самого!

Уразбай махнув рукою і відвернувся. Що ж до Жиренше, то той не стримався, щоб не піддрочити Уразбая. Хитро поглядаючи на нього, він звичним насмішкуватим тоном сказав спроквола:

— Абая називають мудрим, красномовним, а нас — темними людьми, неуками. Видно, в нього й справді великий розум і талант!

Уразбай мало не завив від злості.

— В чому його розум, у чому талант? У тому, що він скрізь і всюди галасує: «Предки — погані, звичаї казахів — погані, батьки — погані»? Хіба в цьому мудрість? Яка ж мудрість у тому, щоб твердити: «Волосні — грабіжники, бії і аткамінери — шкідливі люди, мулли, що проповідують релігію,— дурисвіти»? Чи мудрість у тому, щоб відбивати дітей від батька, збивати людей з шляху, прокладеного предками? Чому ти не говориш, що така мудрість ширить не благо, а зло? Що вона — отрута, котра каламутить воду, розпалює пожежу ворожнечі?

Жиренше, слухаючи, підморгував іншим. Йому хотілося і далі злостити Уразбая.

— Е-е, Уразеке, а де ж ти знайдеш тепер людей, які скажуть усе це? Зараз усі, хто хоч трохи письменний, читають і його вірші, і його напучення, пишаються з того, що вивчають напам’ять усю цю нісенітницю, називаючи її «словами Абая». Нічого не поробиш, Уразеке, вони всі хочуть слухати не твої розумні слова, а його, які здатні лише викликати пожежу.

— Неначе пошесть якась на них усіх напала,— підхопив Абрали.— До доброго це не призведе… Справді, і від молоді, і від домбристів, і навіть від дітей тільки і чуєш, що вірші та пісні Абая.

Абрали казав правду: цього року до нього дійшли вірші Абая, в яких той глузував з нього. Думка про те, що ці насмішкуваті слова поета повторює багато людей, страшенно дратувала його.

Його підтримав і племінник Уразбая Спан.

— Уразеке, ви всі не хочете звертати на це уваги, покладаючись на свою силу і вплив. А хіба слова цього Абая не опинилися в книжках у ваших же онуків, які цього літа навчалися у Молодій юрті? Як ви тоді бушували, пам’ятаєте? — посміхнувся він.

Уразбай навіть вилаявся стиха.

— Справді, взяв я тут з Жуантаяку якогось муллу навчати дітей читати молитви і справляти намаз. А він, видно, був з тих людей, у яких від надмірного навчання мозок прокисає. Якось я сидів біля юрти і прислухався, чого він навчає дітей. Виявляється, примушує їх вчити напам’ять якусь абаївську нісенітницю. Діти вигукували вірші на весь аул, а в них Абай знущається з волосного. Здається, там говорилося про Молдабая,— і Уразбай насмішкувато глянув на Молдабая, що сидів поруч.— Я як послухав, яким брудом обливає Абай людей, що очолюють аул, скипів від гніву. В руці у мене була камча — так я цього муллу відшмагав уздовж і впоперек і того ж дня вигнав з аулу пішки. Отак і треба присікати зло, не давати йому розповзатись у народі! — сказав він, гордовито поглядаючи на гостей.— Якщо аткамінери не боротиму ; ться з цим, не дивно, що народ зіпсується! Хіба не кажусь: «На всякий час свій дідько»? А дідько нашого часу — це і є Абай. І якщо я борюся з ним, то хіба я хочу відбити у нього худобу чи мати для себе якусь вигоду? Ось — над скатеркою — я запевняю, що борюся з ним тільки заради того, щоб урятувати від його диявольської спокуси і молодих, і старих людей нашого степу. Я борюся з ним, як з ворогом мудрих звичаїв наших батьків і дідів. І побачите: завтра ці мої слова повторять усі казахи — і не лише тобиктинці, а й поважні люди всіх племен, які зібралися на шербешнай. Ви чули, що наш повітовий ояз[56] Казанцев викликає Абая? Я почув це від товмача, мого доброзичливця. Товмач каже, що не тільки Казанцев, а всі великі начальники злі на Абая. Можна сподіватися, що цього разу Абай перевернеться як те перекотиполе, яке жене вітер. От і їду до Кара-Моли побачити на власні очі, як пошлють у заслання Абая. Їдьте зі мною, хто хоче, будемо з прокляттям кидати йому в спину жмені піску…[57]

Під час цієї промови гості раз у раз схвально кивали головами.

— Це правда, і всі достойні казахи, і російські начальники об’єдналися проти Абая,— додав Жиренше.— Але йому загрожує не тільки заслання… Я прямо скажу: цього разу Абаєві не минути прокляття предків…

Уразбай і Абрали швидко обернулись до нього. Він обурено говорив:

— Учора Шубар сповістив мені ще одну мерзенну новину. Вірити йому можна: хоч він і треться біля Абая, але людина надійна… Що діється в цьому аулі? Там справжнє кодло джинів. У ньому знайдеться притулок і для російського засланця, ворога білого царя, і для всякого наброду — блазнів, співаків, акинів. Один з них, якийсь Дармен, склав огидні віршики. В них він глумиться з духу нашого предка Кенгірбая. Назвав його хабарником, кабаном, вовком, що зжер власне вовченя. І все це вголос співалося в аулі Абая. Шубар, почувши, просто остовпів… От що там робиться! — хмуро закінчив Жиренше.

Уразбай збуджено заговорив:

— Ну що, бачите, хто такий Абай? Нічого не можна шкодувати, щоб позбутися його! Треба зробити по змозі все.

Вранці Уразбай із своїми прибічниками виїхав у Кара-Молу. Спинившись ночувати тільки один раз, він прибув туди на день раніше Абая. Уразбай квапився зустрітись із спільниками, такими самими підступними й хитрими інтриганами, як і він, домовитися з ними про дії проти Абая і перетягти на свій бік тих, з ким давно не бачився. Тому вже в перший день він скликав гостей, які насилу вмістилися в двох його юртах. Це були його прибічники з волостей Семипалатинського повіту. Для них зарізали лоша, барана і кілька вгодованих ягнят. Уже надвечір по всіх юртах, поставлених на з’їзді, з вуст в уста полетіло ім’я багатія Уразбая з Тобикти.

Наступного дня Уразбай, крім учорашніх гостей, запросив аткамінерів і багатіїв Усть-Каменогорського і Зайсанського повітів — з племені Сибан, Найман, Керей. Цього разу йому довелося попросити в свого приятеля, аршалинського волосного Ракиша, ще дві білі юрти для гостей. Зранку сюди привезли чимало кумису, а в полудень до юрт підвели вгодовану сіру кобилу. Найстарший із гостей, Байгулак, на прохання Уразбая, благословив кок-каска. Кобилу одразу зарізали, м’ясо її поклали в казани.

Ні вчора, ні сьогодні гості Уразбая і словом не згадали про ті сподівання, що їх покладав народ на цей надзвичайний з’їзд, хоч Кара-Молинський шербешнай був призначений саме для розгляду незліченних скарг на волосних і степових верховодів. Майже всі, хто зібрався в юртах Уразбая, були винуватцями злочинств, які викривалися цими скаргами. Але вони не збиралися ні відповідати за це, ні повертати награбоване.

Коли б на шербешнаї був справді справедливий суд, то всі ці мурзи, бії, аткамінери, волосні були б відповідачами. Але вони вжили своїх заходів. На з’їзд мали приїхати начальники трьох повітів і губернатор Семипалатинської області. Чого вони приїдуть, ніхто з степових верховодів не знав. Але всі ці верховоди вже заздалегідь об’єдналися, міцно тримаючись один одного. Скарги простих аульних казахів мали бути знову покладені під сукно і лежати там роками, як лежали і до цього з’їзду.

Хоч про таке спілкування ніхто не говорив уголос, та сама поява всіх цих людей у юрті Уразбая на частуванні м’ясом кок-каска показувала, що вони, забувши недавній розбрат, мовчазно погодилися триматися гурту. Мова йшла про начальників, приїзду яких чекали завтра, або про товмачів, що їх супроводили, але ж ніяк не про скарги народу.