Вибравши слушний момент, Уразбай обережно перевів розмову на Абая. Виявилося, що вірші і повчання його були відомі навіть у найдальших племенах і родах і що там вони не викликали обурення, на яке він сподівався. Тоді Уразбай вирішив налякати аткамінерів, які тремтіли перед начальством і мріяли вислужитись.

— Не знаю, чи виплутається Абай з тяжкого становища,— заговорив він так, що не можна було зрозуміти, чи радіє він з цього як ворог, чи співчуває Абаєві як родич.— Кажуть, семипалатинський ояз дуже злий на нього і навмисне його сюди викликав… Мабуть, його судитиме обласний суд. Наші товмачі писали, що і сам губернатор незадоволений Абаєм.

Кажучи це, Уразбай пильно стежив за гостями. Він не помітив серед них будь-якого співчуття Абаєві; навпаки, судячи із задоволеного підтакування багатьох, видно було, що слова ці їх обрадували. Тоді Уразбай, переставши прикидатися, заговорив уже відверто. Він почав звинувачувати Абая і в тому, що той проти білого царя і властей, і в тому, що він збиває людей з мусульманського шляху, порушує дідівські закони та звичаї. Він здивував слухачів повідомленням про те, що цими днями Абай відняв у рідних братів спадщину. Не забув він також звинуватити Абая в скупості й користолюбстві.

— Чи можна повірити, що він навіть поскупився на поминки по своєму батькові Кунанбаєві?! — вигукнув він.

Тепер аткамінери загомоніли і самі почали звинувачувати Абая. Один із чванькуватих верховодів Сибана, вже захмелілий від кумису, взяв домбру і, побринькавши на ній, заспівав коротеньку пісеньку, яка злісно висміювала Абая.

— Чи може син ставити себе вище за батька? — спитав волосний Ракіш, оглядаючи всіх.— А от Абай вважає, що він вищий за Кунанбая, хоч той наче мінарет височів за життя над усіма казахами і мав великий вплив. Абай і при житті батька завжди зчеплювався з ним, ворогував, а під кінець зовсім зрікся його. Не дивно, що після смерті батька він намагається знищити навіть згадку про Кунанбая. Саме через те він не влаштував поминального асу. Тут причиною і скупість, і гординя. Що можна сказати про людину, яка глумиться з могили свого батька?

— Е-е, правильно каже Ракіш,— схвалив Уразбай.— Цей Абай так загордував, що думає: «Ім’я моє стало широко відомим, значить, ніхто не посміє осуджувати мене. Хоч що зроблю,— все минеться». Але коли лиха людина робить поганий вчинок, на неї є управа. Невже власті терпітимуть такого виродка, який порушує мирний плин життя народу, грабує рідних, глумиться з пам’яті батька і все це називає добром, справедливістю? Яке ж це добро, якщо всі ви, шановані народом аткамінери, ладні вигнати його?

Так Уразбай розчищав собі шлях, даючи зрозуміти, чого він хоче. Коли гості розійшлися, він, сидячи один перед юртою і сьорбаючи у вечірній прохолоді кумис, самовдоволено розгладжував свою довгу чорну бороду, милуючись іскорками сивини, бачачи в них немовби блискотіння зрілої мудрості.

По-перше, було вже ясно, що жоден із впливових аткамінерів усіх трьох повітів не заступиться за Абая. По-друге, коли завтра Уразбай подасть свою скаргу на Абая, кожен із верховодів, що були у нього, підтримає його перед начальством на будь-якому допиті. І по-третє, після двох цих частувань скрізь почали говорити: «Тепер найвпливовіша людина в Тобикти — Уразбай. Слово його — закон». Таким чином, степові верховоди робитимуть те, чого хоче він. Що ж до міських начальників і чиновників, то, підкуплені хабарами, вони давно були на його боці.

Цього вечора і приїхав у Кара-Молу Абай. Хоч він з’явився без усякого шуму, в супроводі тільки невеличкої групи друзів, про приїзд його відразу стало відомо Ураз-баєві.

Звичайно на таких з’їздах аткамінери інших повітів, побоюючись, щоб Абай, якого так поважав народ, не став головним бієм з’їзду, приходили до нього «привітати з приїздом», «висловити свою повагу». Але сьогодні у нього побували тільки прості аульні казахи, які почули про його приїзд.

У день відкриття шербешная біля білосніжних юрт, приготовлених для приїжджого начальства, з півдня вишикувався великий натовп степової знаті всіх трьох повітів. На грудях у волосних виблискували великі мідні знаки на таких же мідних ланцюжках — ознака їхньої влади. Дехто з аткамінерів був одягнений в розшиті галунами каптани, інші накинули на плечі багаті парчеві халати, одержані в нагороду. Такі ж халати і старовинні мундири наділи на себе і нащадки султанів, тюре та інших високопоставлених осіб.

На таких зборах казахи звикли сидіти кружка. А тепер, зустрічаючи начальство, вони змушені були стояти. Минула вже година, відколи волосні й аткамінери вишикувалися в ряд, а грізне начальство все ще не показувалося. Проте ніхто не бурчав, не скаржився на втому, всі стояли покірливо і терпляче, наче під час намазу. Біля великих юрт, укритих білосніжною кошмою, не було помітно найменшого руху. Бовванами стирчали біля них стражники в червоних шапках, що заздалегідь приїхали з міста, і старшини, яких кара-молинський пристав призначив вартувати юрти, поставлені для начальства.

Нарешті, здіймаючи куряву і побрязкуючи бубонцями, повз вишикувану знать промчав шумний поїзд начальства. Скакали десятки вершників, торохтіли колеса закритих карет, котилися повозки, в які були запряжені тройки. Більшість присутніх мусила визнати, що вони вражені такою кількістю начальників. Навіть коли на з’їзд приїздив один повітовий і три селянських начальники, то й тоді бував чималий переполох. А тепер на шербешнай приїхало відразу три повітових начальники, з кожним із них по п’ять-шість селянських начальників, йому підлеглих, пристави, урядники, стражники, перекладачі-товмачі, посильні. І, крім того, сьогодні на з’їзд прибув сам новий жандарал — генерал, військовий губернатор, начальник усієї волості. Поліцмейстер, який надавав особливого значення цьому першому виїзду генерала в степ, додав до звичайного почту ще багатьох жандармів і поліцейських. Разом з жандаралом приїхали і його радники, перекладачі, секретарі. Натовп чиновників і поліцаїв заповнив усю територію Кара-Молинського ярмарку.

Побачивши такий пишний і блискучий поїзд, волосні й аткамінери жваво загули, висловлюючи своє захоплення. Вони все стояли, чекаючи, поки прибуле начальство вийде з юрт, щоб зустрітися з ними. Проте це сталося не дуже скоро. Мабуть, начальство приводило себе в порядок після довгої курної дороги.

Абай, якому належало бути серед зустрічаючих, пішов до них тоді, коли начальство вже прибуло. Ідучи до натовпу аткамінерів, він зустрів знайомого товмача і спитав його, чи приїхав з губернатором Лосовський. Той, знаючи, як дружньо ставиться Лосовський до Абая, відповів, що він тут, і взявся передати йому Абаєве прохання про побачення.

Лосовський справді вийшов з юрти і підійшов до Абая. Але сьогодні чиновник особливих доручень при генерал-губернаторі зовсім не був схожий на колишнього радника Лосовського. Він привітався з Абаєм сухо і гордовито і, не давши йому розкрити й рота, холодно сказав:

— На жаль, сьогодні я нічим не можу бути вам корисним. Погані ваші справи. Дуже погані. Ви самі повинні розуміти чому. Людина ви тямуща, досвідчена, розумна. І навіть освічена. Мабуть, саме через це з вас більше і спитають. Більше нічого вам сказати не можу, бажаю всього найкращого.

Оце було все, чим зустрів Лосовський Абая. Абай підійшов до Баймагамбета і Дармена, які чекали його осторонь.

— Бачили ви, як він перелякався? Навіть не спитав, що я від нього хочу,— сказав Абай зовні спокійно, але добре розуміючи, що може означати таке ставлення до нього Лосовського.— А я ще сподівався на нього, вважав чесною людиною, не позбавленою справедливості! Виявилося, він терпів мене, коли я не був йому небезпечним, а тепер, коли мене почали обходити навіть повітові, і він змінився до мене.

Він рушив до натовпу очікуючих. Аткамінери зосередили всю свою увагу на білих юртах, і майже ніхто не помітив приходу Абая. Кожен думав тільки про те, чи помітить його начальство цього разу, чи почує хоч два слова. Мріючи про це, всі вони витягали шиї, протискувалися наперед, нетерпляче тупцювали на місці.