Провчившись шість років, Даніяр закінчив початкову школу і, не сказавши нікому й слова, подався в Ташкент разом з товаришами, що приїздили вчитися у Семипалатинськ з Туркестану. Два роки прослужив він у Ташкенті, а потім перебрався у Маргелан. Тут він оженився на Афтап і з нею повернувся до Семипалатинська. Афтап відрізнялася від міських казашок, але не була схожа ні на татарку, ні на росіянку. Це було й зрозуміло. Дочка дрібного торговця, вона народилася і виросла серед узбеків, у далекому місті Маргелані. Даніяр купив будиночок на Мір-Курбанській вулиці — мав трохи грошенят, назбираних у Туркестані. Дітей у них поки що не було, і вони привільно жили разом із своєю літньою служницею Майсарою у чотирьох кімнатах верхнього і нижнього поверхів.

Даніяр і Афтап — рідкісна пара. Повновида, висока на зріст — майже вдвоє вища на чоловіка — Афтап, з синювато-чорними бровами і веселими очима, здавалася красунею поряд з непоказним, низькорослим Даніяром. А втім, і він не був бридкий, хоч мав настовбурчені вуха і пласкі повіки. Блідо-матове, з легким рум’янцем обличчя Даніяра здається дружині дуже милим, а його тендітна постать — прегарною. Але особливо задоволена Афтап його веселою вдачею: чоловік здатний хоч кого розсмішити до сліз. Варто тільки послухати його розповіді про те, як він обманом вивіз з Маргелана свою Афтап, котра ніколи не бачила ні казахів, ні росіян, ні степу, не чула ні про славне місто Семипалатинськ, ні про могутню ріку Іртиш…

Даніяр і його дружина дуже привітно поставились до своїх гостей — Абіша та Магіш. Син шановного Абая-ага, освічений офіцер, Абіш доводився Даніяру молодшим родичем, але це аж ніяк не врятувало молодих від веселих жартів господаря. От і сьогодні, після сніданку, Даніяр засмучено сказав Магіш:

— Ох, оцей Абіш! Не встиг оженитись, а вже тягне тебе так далеко! Мабуть, вихваляв Алма-Ату як найпрекрасніше місто на землі! Знаю, знаю! Ми, каратаяки, вміємо обманювати своїх довірливих дружин!..

Абіш мовчки усміхався, поглядаючи на жінку, яка зашарілася від збентеження. Сам він любив жарти і сміх, а от як вона, степова скромниця, поставиться до веселої балачки Даніяра…

А Магіш, подолавши свою боязкість, відповіла жартом на жарт:

— Ви б краще розповіли, Даніяр-ага, як самі ви обманули Афтап-женге…[93]

— Розкажу, розкажу, тим паче, що Афтап уже покарала мене за цей обман… Так от, бог благословив, і ми з Афтап побралися! Живемо собі в Маргелані непогано, у нас свій будиночок і сад. А тільки не спиться мені ночами: все тужу за Семипалатинськом та за рідним степом! Афтап співчуває мені, але міняти Маргелан на Семипалатинськ не хоче. Навіщо це їй? Батько з матір’ю поряд, над головою персики і абрикоси висять, біля ніг дзюрчить арик, солов’ї заливаються, квіти пахнуть, в хаузі — вода прозора… Ось чому вона не розуміє моєї туги за рідним степом. Чого тужити, коли навкруги вдосталь всяких плодів земних: груші, яблука, виноград, персики, абрикоси! А треба сказати: любила їх Афтап, дуже любила! Помітив я цю слабість її і вирішив зіграти на ній. Сидимо ми якось з Афтап під яблунею, а я й кажу:

«Ну що за яблука у Маргелані, дивитися на них не хочеться! Потрапила б ти у благодатний Семей: там висять зараз на деревах яблука, більші за кавун. Гілля до землі гнеться, стовбури не витримують, надвоє розчахуються! А семипалатинський виноград! Хусайн! Шіразі! Добра сотня сортів, один від одного солодший! А груші! А персики! Тануть у роті, немов мед!»

Як дійшло до груш і персиків, дивлюсь я на свою Афтап… — По цих словах Даніяр лукаво глянув на дружину, і вона голосно засміялася, здригаючись усім своїм вели-ким тілом. Засміялась і Магіш, а у Абіша від сміху сльози набігли на очі. Тим часом Даніяр продовжував, наче нічого й не сталося:

— А які пахощі! — кажу.— Все місто в зелених садах! На вулиці троянди квітнуть! В ариках джерельна вода, прозора, як алмаз. Солов’ї, наче мухи, літають. А заспівають — можна оглухнути! Словом — не місто, а райський сад! З дерева на дерево стрибають зелені папуги, і які — сариаркинські! Вони розповідають людям казки «Тоти Наме» поспіль дев’яносто ночей… Слухає мене Афтап, слухає, і очі їй дедалі більше розгоряються. Бачу, аж надто хочеться їй спробувати дивовижних семипалатинських плодів, яблук, що більші за кавун, глянути на райські сади, на казкових папуг, на троянди…

— …що взимку квітнуть на п’ятдесятиградусному морозі,— вставив Абіш,— а влітку пахнуть серед піщаних буранів і завірюх, коли на семипалатинських вулицях може загубитися караван верблюдів…

Знову весело розсміялися Афтап і Магіш, а Даніяр так само серйозно провадив далі:

— Побачив я, що завагалася моя Афтап, і перейшов у рішучий наступ. Підняв червиве яблуко, що впало з дерева до її ніг, і з огидою скривився. Ну хіба це яблуко? От сариаркинські яблука, ті ніколи не червивіють. Тут Афтап не витримала. «Хай буде по-твоєму, — каже, — їдьмо у твій хвалений Семей!» — закінчив Даніяр, наслідуючи маргеланську вимову дружини.— А тепер, Магіш, розкажіть ви, яким обманом вивіз вас Абіш в Алма-Ату?

— Він не встиг ще вигадати для мене таку казку, яку вигадали ви для Афтап, а може, і для нас! — відповіла метка Магіш.

Після сніданку Даніяр пішов на службу. Абіш залишився з молодими жінками і літньою служницею Майсарою. І тут на дозвіллі вони почали обмірковувати, чим би замінити кімешек, що прикрашав голову Магіш. Май-сара запропонувала каляпуш[94] і жовту шаль, Абіш — тахію, вигаптувану золотими нитками, і білу шовкову шаль. Афтап не погодилася з ними, і всі три жінки пішли в спальню, щоб пошукати у великих скринях і знайти щось підходяще з вбрання Афтап.

— Нехай Магіш приміряє різні убори і покажеться Абішу,— порадила Майсара.— Що йому сподобається, те вона й вибере.

Магіш почала відмовлятися: навіщо влаштовувати оглядини, вона й сама вибере, що припаде їй до душі. Але жінки домоглися свого, їм хотілося показати власний смак.

Абіш хотів, щоб було видно хвилясте, чорне з червонуватим відливом волосся Магіш. Він не хотів миритися з тим, щоб кімешек приховав її гарні рожеві вушка, білу ніжну шийку. Хай врода дружини сяє, мов повновидий місяць. Хай бачать усі. Він не міг намилуватися своєю красунею і натішитися своїм коханням.

Магіш мовчки слухала чоловіка, постояла в задумі й пішла в наріжну кімнату. Через хвилину звідти долинув жіночий сміх. Особливо голосно сміялася Майсара. Абіш терпляче ждав. І ось нарешті відчинилися двері, і на порозі соромливо стала Магіш. Вона зніяковіло дивилася на чоловіка.

Замість бешмета на ній був темно-вишневий оксамитовий камзол, що добре відтіняв її талію у довгій плісированій сукні з кремового шовку. На голові у неї красувалась гаптована золотом тахія, в якій вона була під час першої своєї зустрічі з Абішем, а поверх тахії — тонка золотава легка шаль з китичками. Один край її Магіш вільно обвила навколо грудей і перекинула через праве плече. Абіш, украй здивований, дивився на дружину. У цьому вбранні вона була точнісінько такою, якою він запам’ятав її при першій зустрічі, і водночас була в ній якась нова, незнайома чарівність. Свіжою, запашною юністю віяло від Магіш…

Підійшовши до Магіш, Абіш ніжно обняв її за плечі і почав повертати то в один, то в другий бік, милуючись її вбранням. Майсара мовчала, підібгавши губи, але Афтап, будучи сама на рідкість гарною собою, щиро захоплювалася стрункою постаттю і чудовим личком Магіш. Афтап не була заздрісна.

— У цій сукні ви ще чарівніша, Магіш! — говорила вона.— Вона вам личить!

«Жінки кращі за нас, чоловіків,— подумав Абіш, задоволено слухаючи Афтап.— Вони справедливіші. Чоловік не стане захоплюватися красою іншого, тим паче якщо він сам красивий!» І в цю хвилину до кімнати несподівано зайшов Абай. Густим рум’янцем взялося обличчя Магіш. Тихо зойкнувши, немов наполохана пташка, і затуливши тонкими білими пальцями очі, вона вибігла з кімнати. Слідом за нею вийшли Афтап і Майсара, причинивши двері, і хутко задріботіли каблуками по сходах.