Абай здогадався, що тут відбувалося до його приходу, але нічого не сказав. Знявши малахай, він пройшов на почесне місце. Абіш сів поряд, мовчки чекаючи, що скаже батько.
Абай коротко розповів синові історію Сармолли: про свою першу зустріч з ним, про його звернення до парафіян, про те, як проти нього об’єдналися у темній ворожнечі імами і мулли всіх міських мечетей, про розправу, яка йому загрожує… Абай додав, що йдеться не тільки про долю Сармолли, але й про ту відповідальність, яку несе він сам, Абай, за його долю… Якщо йому загрожує небезпека, то Абай повинен бути разом з ним:
— Не знаю, як боротися проти тупого невігластва! Лише за те, що хтось посмів сказати: «Не робіть зла людям, притримайте свої пристрасті, свою жадобу наживи, не збільшуйте народного лиха»,— отці духовні готові на будь-який злочин! Замість того щоб допомагати народові боротися з страшною епідемією, духовенство саме поширює, заразу. Справді, вони не тільки темні невігласи! Вони «фітнап галям».— І Абай тут же переклав арабські слова російською-мовою: — Мерзенні світу цього!
Абіш трохи зніяковів: в той час, як його народ переживає страшне лихо, він легковажно забавляється, захоплюючись уборами своєї молодої дружини. І справді: у маленькому будиночку Дапіяра він почував себе, неначе на недоступному острові серед розбурхапого моря…
Відчуваючи себе винним, Абіш запропонував батькові свої послуги.
— Поки що нічого не треба! — відповів Абай, якому сподобалась синова запопадливість.— Ти порадь краще, куди мені піти, щоб поговорити з народом. Я мушу захистити Сармоллу!
— Мулли — вороги Сармолли,— сказав Абіш,— Але ви для них — людина стороння. Може, вам поговорити з хазретами всіх мечетей? Вас любить і поважає народ, і над вашими словами вони трохи замисляться…
Абай заперечливо хитнув головою.
— Я вже говорив з ними заочно: Сармолла не раз на мене посилався. Та хіба цих людей переконаєш! Вони, не вагаючись, ладні оголосити віровідступникові кожного, хто посміє нагадати їм про день махшар[95], коли їм доведеться перед богом звітувати за свої злочини перед народом. А ти кажеш: іди до них! Що скажу я цим мерзенним користолюбцям, цим чорним крукам, усім цим старим суфіям, ненажерливим шакірдам, які заглядають у рот своїм настоятелям — імамам? Інша річ — зустрітися з ними прилюдно, при всьому народові, щоб народ розсудив, хто з нас правий! Вони бояться суду народного…
Очі в Абіша блиснули. Де зустрітися з народом? Та хоча б на базарі або на берегах Іртиша, біля порома, де, очікуючи переправи, завжди збирається багато людей.
— Ви маєте рацію, ага. Те, що ви говорили Сармоллі віч-на-віч, ви повинні сказати тепер привселюдно, на весь голос. То буде найкращим захистом Сармолли! І ваше серце знайде нарешті бодай невелику втіху: воно скаже, що відчуває! Я знаю, його душить мовчанка…
Абай не встиг відповісти синові — по нього прийшов Баймагамбет, що переправився з кіньми на поромі. Надівши малахай, Абай уже хотів іти, але в цей час до кімнати зайшла Афтап, за нею Майсара несла білу фарфорову миску з кумисом. В ту ж хвилину за дверима почувся протяглий салем:
— Ассалау малей-ку-ум!
Всі обернулися до порога і спершу побачили камчу, а потім уже її власника — Утегельди, високого казаха з вузенькою і довгою чорною бородою, Абішевого давнього приятеля і свата.
Афтап і Майсара привітно зустріли нового гостя і посадовили за стіл. З ним не можна було скучати, він умів розвеселити всіх дотепним словом, крутим жартом і чудовою грою на домбрі. Час при ньому збігав непомітно; приходячи до Даніяра вдень, Утегельди нерідко залишався тут ночувати.
Він мав одну дивну рису: чудовий мисливець і слідопит, Утегельди почував себе в місті зовсім безпорадним.
— В місті,— казав він Абішу,— я стаю дурнішим, аніж верблюд в аулі. Тільки ступну трохи вбік — одразу збиваюся з дороги, не можу знайти ні твого дому, ні свого.
Звичайно по нього приходили посланці Абіша, вони й відводили його додому. Але цим разом, на подив усім, Утегельди прийшов без поводиря.
— Скажи, як же ти добрався, Утеш? — спитав Абіш.— Ти ж казав, що в місті з першого кроку розгублюєшся!
— Мені допомогли жовта собака і барабай[96].— І Утегельди почав розповідати: — Я пам’ятаю, як водив мене Абіш, і зробив так: доскакав до барабая з довгою шиєю, з якої дим здіймається вгору, і поставив коня хвостом до барабая. Тут я, як і сподівався, побачив перед собою широку вулицю і поїхав риссю. Ще я запам’ятав, що коли наближаєшся до вашого дому, то з одного подвір’я щоразу вибігає жовте собаченя. Коли одразу звернути потім за ріг,— тут і буде ваш будинок. Так і вийшло: під’їхав я до барабая, поскакав широкою вулицею, дивлюсь — а любий мій цуцик, дай боже йому удачі, вже лежить перед своїми ворітьми, неначе мене очікує. Звернув я за ріг — і от знайшов вас! — весело закінчив Утегельди.— Тепер мені ніякі провідники не потрібні…
Соромлячись Абая і затуляючи обличчя рукавом, Майсара заливалася сміхом. У Афтап, яка наливала кумис, здригалися від сміху плечі.
Абай спинив на оповідачеві лагідний погляд:
— Ну, а якщо не вискочить з-під воріт жовте собаченя, що тоді?
— Тоді? — замислився Утегельди.— А тоді я їздитиму по цій вулиці, доки цуцик не вискочить.
Тут, не витримавши, посміхнувся і Абай.
Радісно було Абаєві сидіти серед близьких людей, і все ж серце його не облишала тривога. Душа його була отруєна, отрута наче перешумувала в ній і здавалась дедалі гіркішою й гіркішою. Але Абаю не хотілося, щоб інші помітили його сум, і, йдучи, він лагідно пожартував з Утегельди:
— Навіщо йому місто, вулиця, номер будинку? Є в нього жовта жучка, йому і горя мало!
Разом із своїм вірним Баймагамбетом Абай поїхав на великий міський базар. Там він пройшовся по великих татарських і російських магазинах. Покупців було небагато, здебільшого степові казахи. Абай досвідченим оком відразу впізнавав їх по шапках і по взутті: що за люди, з яких волостей приїхали, до якого роду належать. Ні, цим людям не було ніякого діла до чужого лиха, тим більш зараз, коли вони купують-продають. Вони бояться навіть погляду чужого, кожна стороння людина здається їм підозрілою. Старі скнари, зажерливі баї і управителі, дрібні хитруни й пройдисвіти, вони й усіх людей вважають такими самими шахраями.
Увагу Абая привернув бай у верблюжому сіряку і малахаї, на керейський[97] лад пошитому. Його супроводили два жигіти. Одному з них він дав потримати срібний пояс, другому — батога і з кишені бешмета, заправленого в шкіряні шаровари, витягнув велику брудну хустку. Бережно розгорнувши її і шепочучи «бесмілда»[98], бай почав відлічувати гроші, щоб розплатитися з касиром. Руки старого скупія трусилися від пожадливості. Під цей час до нього підійшли привітатися ще п’ять чоловік у керейських малахаях, видно, родичі або одноаульці. І раптом цей старий сивий чоловік злісно затупотів на родичів, сердито буркнув і одвернувся від них.
Абай зневажливо глянув на нього, заклав руки за спину і повагом вийшов з магазину. Ні, з такими людьми розмовляти не варто… Потім обійшов дрібні крамнички, але там було мало покупців. Тоді він вирішив податися на товчок. Лихо, яке спіткало Семипалатинськ, анітрохи не позначилося на бурхливому житті товчка: він, як і раніше, гудів силою-силенною голосів. На широкому майдані було повно покупців, продавців, перекупників, які прагнули заробити бодай на денний прожиток. Люди ходили по глибокому, сипучому піску, пропонуючи свій усякий крам. Над майданом стояв такий гамір, що неможливо було зрозуміти, якою мовою тут галасують. Абай з усмішкою прислухався, проте не зміг нічого второпати…
Найбільше на товчку було казахів, менше — татар і росіян. Тут часто можна було зустріти фурмана-дунганина, або таранчинця, що прибув з караваном з Туркестану, або навіть і з Китаю.
