Я добре пам'ятаю день i ту мить, коли з'явилася на свiт. I нехай тисячi говорять, що цього не може бути, проте я знаю, що один iз цих тисяч мене чудово розумiє.

Пам'ятаю: спочатку було море. Його простiр — м'який i обволiкаючий, як глiцеринова олiя, — увесь був пронизаний тонкими ультрамариновими променями, всерединi яких рухалися золотавi бульбашки. Вони приємно лоскотали шкiру, наповнюючи її повiтрям i пiдштовхували до поверхнi. За рiвним краєм води була така сама рiвна, мов бiла пелюшка, смуга повiтря. Пiдхоплена золотими бульбашками, я легко опинилася в бiлому просторi, навiть не встигнувши усвiдомити, що стихiя змiнилася. Повiтря було легким i прохолодним, як струмiнь молока. Однак цей прошарок видався менi зовсiм нецiкавим, нiби чистий аркуш паперу, i я полинула далi вгору. А вгорi був лiс. Точнiше — лише крони гiгантських дерев (за яку твердiнь чiплялося їхнє корiння, я не зрозумiла). Цi крони не були схожi на жодне дерево у свiтi. Розкидисте вiття — синьо-зеленого насиченого кольору — тяглося вздовж усього простору, як часом тягнуться вiд краю до краю неба дощовi хмари. Летiти мiж гiлками було весело. Взагалi, лiтати — от що було найчудовiшим iз усiєї пригоди. Що вище я пiднiмалася, пронизуючи густе переплетiння вiт, то бiльше згущувалося свiтло, аж поки врештi не настала повна темрява. Очевидно, я входила в наступну стихiю. Але яка вона, я не могла розгледiти — нiч облягла з усiх бокiв.

Пам'ятаю, як, долетiвши до межi листяного простору, вiдчула опiр якоїсь невидимої мембрани й хотiла було повернути назад, але раптом яскраве, нетутешнє i незнайоме свiтло — свiтло-нiж, свiтло-батiг — полоснуло по очах, а густа патока чужого повiтря забила гортань гарячим струменем. Чуже повiтря насильно влилося в нiздрi, нiби я втягла ними травневий мед уперемiш iз сосновими голками…

Пам'ятаю гостре бажання повернутися назад — у крони, в молоко, у воду. А потiм настала порожнеча. Я бiльше не могла нi лiтати, нi плавати.

Однак дивна властивiсть пам'ятi залишилася зi мною. I тому я так само чiтко пам'ятаю, що першi Дверi намалювала, коли менi ледь виповнився рiк.

Звичайно, це були не дверi, швидше — нерiвний напiвкруглий розчерк на шпалерi.

— Дивiться-но, вона малює! — сказав хтось у кiмнатi.

— Не встигла навчитися ходити, як уже зробила шкоду! — вiдгукнувся iнший голос.

— Нiчого, зараз вiзьмемо гумку i… — додав хтось третiй.

Передаючи цi слова, я, звичайно, лукавлю, тому що могла вловити тiльки iнтонацiю, з якою вони вимовлялися. I одне можу сказати напевно: вона була зворушливо-розчуленою.

Хоч би як там було, я знаю, що цей розчерк на стiнi був Дверима. Як знаю й те, що вiд моменту народження мною заволодiла ця нав'язлива iдея (наскiльки, звичайно, це можливо в розумiннi дитини) — знайти Дверi, за якими було б ТЕ повiтря, ТОЙ лiс i ТЕ море. Я просто хотiла повернутися. Але — куди?…

Усе, що вiдбувалося пiсля того першого розчерку на стiнi, пам'ятаю досить уривчасто, як кадри зi старої кiнострiчки.

Перший бант, що туго стягнув волосся на потилицi (вiдтодi зненавидiла все, що чiпляють на голову!)…

Перший день у дитячому садочку й зовсiм мокрi колготки, у яких до приходу мами цiлу вiчнiсть простояла бiля синьої стiни, з жахом спостерiгаючи за вируючою юрмою дiтей, котрi вже звикли до колективної самотностi (саме тодi зрозумiла, що не зношу нiчого колективного!)…

Бiлий халат няньки i найсправжнiсiнький жах над тарiлкою товстих макаронiв, що не хотiли проштовхуватися далi вiд рота (мабуть, тому досi не люблю задовгих застiль!)…

Як i ранiше, я намагалася малювати на шпалерах за шафою у своїй кiмнатi. З кожним роком, навчена в садку малювати рiвнi лiнiї i кружечки, я надавала розчерковi чiткiшої форми.

I, нарештi, коли менi виповнилося чотири — намалювала другi Дверi. Цього разу вони вийшли довершенiшими: майже рiвне пiвколо, проведене на одному вiддиху вiд плiнтуса до плiнтуса. Я була впевнена, що лiнiю необхiдно вести, нiде її не уриваючи, iнакше вся робота зiйде нанiвець. Другi Дверi вдалися. Задоволена позитивним досвiдом, я навiть намалювала на них ручку й кованi «залiзнi» прикраси — такi самi, якi бачила на намальованих дверях у книжцi «Кiт у чоботях».

…Був вечiр. Я тiльки-но повернулася з дитячого садка, всерединi ще нуртував дух ненависних макаронiв, залитих пiдгорiлим молоком (жахливий сморiд, який не можу терпiти досi!), батьки дивилися телевiзор у сусiднiй кiмнатi, бабуся гримiла каструлями на кухнi, готуючи рисовий суп, а я насолоджувалася своєю роботою i страшенно боялася, що хтось iз дорослих зайде до кiмнати. Я притулилася вухом до своїх Дверей i, як менi здалося, почула за ними тихий плескiт води…

Потiм мене покликали вечеряти. Батько зазвичай забирав свою тарiлку в кiмнату, розстеляв на журнальному столику газету i їв перед телевiзором, дивлячись футбольний матч. Мама й бабуся вели довгi розмови на кухнi, мили посуд, потiм визначали, що приготувати на снiданок, по черзi керуючи моїми вечiрнiми маневрами: «Молоко допий!», «Iди чистити зуби!», «Не забудь одягти пiжаму!».

Завжди перед сном бабуся читала менi «Вiннi-Пуха».

Але сьогоднi, бездоганно витримавши весь вечiрнiй ритуал, я побiгла в дитячу кiмнату, сказавши, що дуже-дуже, аж надзвичайно, страшенно хочу спати.

Бабуся й мама залишилися на кухнi варити холодець (щодо холодцю — цей обряд, який iнколи затягувався запiвнiч, залишився в пам'ятi, як таємниче священнодiйство, акт спiльної працi, подiбної до язичницької оранки), батько вболiвав за «Динамо», а я тихенько пробралася до своєї кiмнати. Менi хотiлося чимшвидше знову притулитися вухом до Дверей.

У кiмнатi було вже досить темно; лiхтар, що висiв на стовпi на протилежному боцi вулицi, запустив у кiмнату свої невагомi яскравi щупальця, утворивши вигадливi переплетiння на стелi, а з-пiд намальованого на стiнi пiвкола, яке означало лиштви, тонким серпиком пробивалося свiтло… Це скидалося на сяєво молодика.

Якби щось подiбне сталося рокiв 10–15 потому, безперечно, я б вжахнулася, вирiшивши, що начиталася Стiвена Кiнга або ж перепила дешевого вина «Золота осiнь» у сумнiвнiй компанiї. Але в чотири роки свiтло з намальованих дверей не викликало в мене жодного подиву: адже я знала, НАВIЩО намалювала цi Дверi.

Я штовхнула їх рукою, i вони легко вiдчинилися, так легко, нiби висiли в повiтрi.

З порога я ступила в невеликий човник i зрозумiла, що плескiт води чувся не випадково — обабiч повiльно текла прозора густа рiка. На перший погляд, її води були схожi на скло. На таке, з якого зробленi дивнi кульки, що ними дiти обмiнюються в дитячому садку (призначення цих кульок не вiдоме менi й досi. Швидше за все, це вiдходи якогось виробництва).

Повiльна вода в рiчцi була теплою. Я опустила в неї руку, i тої ж митi розчепiренi пальцi перетворилися на льодяники: великий — барбарисовий, вказiвний — дюшес, середнiй — м'ятний, безiменний — лимонний, мiзинець — абрикосовий. Я зрозумiла, що обiдати обридлим борщем менi вже навряд чи доведеться, якщо маєш таку солодку п'ятiрню.

Човник тим часом заплив у низеньку напiвкруглу арку й сам причалив до прозорого берега невiдомого острова, який здiймався над густим потоком карамелi, немов занурена в неї до половини скляна куля. Круглий берег був посипаний дрiбним цукровим пiском, а з центру острова стримiла догори одна-єдина бурулька. Пiд нею, зажурено опустивши вушка, сидiло дитинча Букарбона. Я вiдразу впiзнала його. Тут, на цьому пустельному островi, його залишили тато й мама для того, щоб воно трiшки пiдросло. Самi вони давно вже виросли й пiшли звiдси в лiси. А Букарбон сидить тут уже давно. Але не росте. Щодня вiн пiдходить до бурульки й робить на нiй зарубинку, вимiрюючи свiй зрiст. Але зарубинка зовсiм не хоче рухатися вище. Вiн усмiхається до мене, як до давньої знайомої.