Анна-Марiя поклала долоню на стiл i вiдчувала пiд нею тепло нагрiтого за день дерева. Вона заплющила очi й раптом чiтко вiдчула новий запах, що пробивається крiзь аромат кави й дурман петунiй. Це був запах мокрого асфальту й вогких сiрникiв — так пахло сто рокiв тому в дворi її дитинства. Навiщо ж вона ховається в цьому далекому куточку чужого мiста? Щоб зрозумiти, де взяти сил i що дасть їй омрiяну зупинку на цьому нескiнченному шляху.

Вона подякувала господинi, залишила щедрi чайовi й поспiшила в готель. Ще нiколи їй так не хотiлося побувати в мiстi свого дитинства, яке вона залишила двадцять рокiв тому. Вона рятувалася з нього втечею, а виявляється, воно весь цей час жило в нiй, перетворюючись то в гостру колючку, то в пульсуючу кульку тепла, то в палаючий ковток нерозбавленого спирту. Невже все-все, що вона робила в життi, було пiдпорядковане одному потаємному бажанню — повернутися туди й сказати: «Ось я! Я — є. У мене все чудово». I самiй упевнитися в цьому…

Повернувшись до свого номера, Анна-Марiя почала пакувати валiзу. Термiн путiвки закiнчувався тiльки через п'ять днiв, але вона вже не могла зволiкати з прийнятим рiшенням. Можливо, саме тепер настав час озирнутися? Перед тим, як утекти до своєї ще неiснуючої «Коперни»…

У неї ще нiколи не виникало бажання повернутися. Нiколи. Навiть тодi, коли життя пiсля закiнчення iнституту здавалася нестерпним i навiть у снi перед її очима миготiли широкi жаровнi з гарячими пирiжками.

…Анна-Марiя вийшла на перон мiста свого дитинства, i її миттєво з головою накрила хвиля тривожних спогадiв. Це мiсто намагалося розчавити її, давило на мiзки, як поршень шприца. Але Анна-Марiя все-таки помiтила, що вокзал змiнився на краще. Сiрi стiни привокзальної будiвлi тепер були пофарбованi в рожевий колiр, а потворна лiпнина, яка зображувала карiатид-колгоспниць i атлантiв-металургiв, замiнена романтичнiшими скульптурками. Бiля виходу з вокзалу стрункими рядами вишикувалися таксi.

— До готелю! — наказала Анна-Марiя водiю, що люб'язно пiдхопив її валiзу.

— До якого поїдемо? — уточнив той, сiдаючи за кермо.

— До найкращого!

— Найкращий — «Жорж», — повiдомив водiй i натиснув на газ.

— Щось я такого не пригадую…

— А ви в нас бували ранiше? «Жорж» — це колишнiй «Металург». Знаєте?…

Ще б пак не знати! Туди, до готельного ресторану, її одного разу витягла Ада. Анна-Марiя усмiхнулася спогадам. Здається, вони замовили пляшку найдешевшого вина i два капустяних салати…

Авто їхало вулицями мiста, Анна-Марiя з цiкавiстю позирала у вiкно. Тiнi минулого пiдстерiгали її на кожному поворотi. Ось ця траса прямує до мiсцевого аеропорту. Скiльки разiв вона, незграбна довготелеса дiвчинка в чоловiчiй шапцi-вушанцi, їздила туди проводжати поглядом лiтаки i мрiяти про iншi мiста! З якою жадiбною цiкавiстю вдивлялася вона в обличчя приїжджих, як шукала серед них свого принца. Смiшно… Смiшно згадувати те сiре коротке пальто, червоний шарф, незугарнi дитячi черевики й грубi плетенi панчохи. Невже це була вона?…

— Прошу, мадам, — «Жорж»! — перервав роздуми водiй.

…Десять «зелених» вiдразу ж вирiшили проблему з нестачею люксових номерiв. Щоправда, портьє тут не було, й Анна-Марiя, пiдхопивши свою валiзу, пройшла до лiфта. Номер був бiльш нiж скромний — вузьке лiжко в центрi, тумбочка, холодильник. Зате вiкно — на всю стiну. Анна-Марiя розсунула важкi завiси, й мiсто розкрилося перед нею, як на екранi стереокiнотеатру. Вона жадiбно вдивлялася в нього, намагаючись воскресити в пам'ятi знайомий рельєф. Ось здiймається банею дах ринку, далi — майже поряд — два театри, за ними, трохи в бiк — будинок цирку… А за ним — нескiнченнi стовпи електромережi, труби заводiв, сiрi траси, якими, наче комахи, повiльно повзли вантажiвки.

Халата у ваннiй не було, рушникiв також. Анна-Марiя залiзла пiд холодний душ, абияк вимила голову, дiстала з валiзи джинси… Вона поспiшала вийти на вулицю. I вже знала, що найперше, куди рушить — на пташиний базар.

Гладка адмiнiстраторка, що нагадувала велику ледачу рибу за скляною загорожею, з подивом подивилася їй услiд: приїхала така солiдна дама, у бiлоснiжному костюмi, в туфлях-«човниках», а зараз вискочила — дiвчисько-дiвчиськом, навiть волосся як слiд не уклала!

Анна-Марiя йшла центральною вулицею, i дивовижне вiдчуття не полишало її. Вона знала, що має чудовий вигляд, що на нiй дорогi джинси й модна шкiряна куртка, що її кросiвки й сумочка пiскового кольору купленi зовсiм недавно в одному з магазинiв Риму, а манiкюр коштує п'ятдесят доларiв, але… Анна-Марiя не впiзнавала себе у вiдображеннях вiтрин. Вона бачила iнше: подовжений силует дiвчинки-чаплi, що соромиться свого зросту i поганого взуття. Мiсто вперто повертало її назад.

На базарi, пройшовши крiзь ряд собачникiв i акварiумiстiв, Анна-Марiя вiдразу ж знайшла те, що шукала: хлопець iз довгим волоссям тримав у руках трилiтрову банку, на днi якої в соломi куйовдилися сiрi пацюки. Та Анна-Марiя вiдразу ж звернула увагу, що на плечi продавця сидить розкiшна тварина з довгим рожевуватим хвостиком i бiлоснiжною шерстю. Те, що треба!

— Скiльки? — запитала Анна-Марiя.

— Двадцять! — жваво вiдгукнувся хлопець. — Вибирайте будь-якого, не пошкодуєте!

— Я хочу ось цього, — вона показала на його плече.

— Цей не продається! Демонстрацiйний екземпляр, — вiдповiв жвавий юнак, погладжуючи пацючка по гладкiй блискучiй спинцi.

— Усе продається, юначе. Питання тiльки, за якою цiною. А я хочу саме цього або ж — нiякого!

Вiн подивився на неї з подивом.

— Отже? — Анна-Марiя полiзла до сумочки за гаманцем.

— Сорок i… тiльки для вас! — пiсля недовгої паузи, пiд час якої в ньому боролися жадiбнiсть i прихильнiсть до тварини, вiдповiв продавець.

Анна-Марiя мовчки простягнула йому десять доларiв. Це було дорожче запропонованої цiни, й обличчя юнака видовжилося. Анна-Марiя мовчки зняла пацючка з його плеча й акуратно пересадила його до себе на комiр. Тварина вiдразу ж по-хазяйськи закрутила носиком i навiть смiшно чхнула, вiдчувши незнайомий запах французьких парфумiв. Усю зворотну дорогу пацючок слухняно сидiв у неї на плечi, лоскочучи хвостиком вухо.

Повернувшись у готель, Анна-Марiя замовила обiд у номер: рис iз рибою-гриль для себе й овочевий салат для пацюка. Коли офiцiантка накрила стiл, Анна-Марiя обережно пересадила на нього свого нового друга. I пацючок хазяйновито почав нишпорити мiж посудом, знайшов свою мисочку з овочами й дiловито захрумтiв ними, час вiд часу вдячно поглядаючи на Анну-Марiю…

У кiмнатi було тихо. Стiни, оббитi чимось м'яким, поглинали звуки мiста. Невже тут завжди iснували такi тихi острiвцi? Промисловий пейзаж за вiкном нагадував Аннi-Марiї величезну картину художника-соцреалiста. Невже ген там, бiля вежi водогону, в сiрiй п'ятиповерхiвцi часiв хрущовської «вiдлиги» хтось повторює її шлях, так само мрiючи вирватися звiдси, як це зробила вона? Та тiльки — чи вирвалася? А можливо, думала Анна-Марiя, менi просто пощастило? Адже на моєму мiсцi цiлком би могла виявитись iнша, i та iнша повною мiрою вiдчувала б радiсть буття? Очевидно, у механiзмi життя стався якийсь збiй, i їй дiсталася чужа роль? Яку, втiм, вона грає непогано…

За вiкном швидко стемнiло. Бiлий пацючок, досхочу наївшись овочiв, тихо дрiмав бiля її лiктя. Залишилося найголовнiше — вимовити його iм'я вголос. Анна-Марiя вiдкоркувала пляшку червоного вина, налила у свiй келих, а потiм, перевернувши пластиковий ковпачок вiд гiрчицi, хлюпнула в нього маленьку краплину й затамувала подих. Її серце забилося швидко, як перед якимось важливим iспитом. Пацючок пожвавiшав, закрутив на всi боки своїм чутливим рожевим носом i з задоволенням осушив iмпровiзовану чарку…

Тепер Анна-Марiя знала точно, яке iм'я буде у її вихованця. Альфонсiно Другий! Не пiдвiв, дорогенький! Анна-Марiя лагiдно погладила пацюка по шерстi. Альфонсiно Другий уважно подивився на неї чорними круглими очима-намистинками.