Мені вже здавалося, що, потрапивши в це зачароване коло, я не зумію з нього вирватись — адже не можна думати інакше, ніж мозком, не можна вибратись із самого себе, щоб перевірити, чи нормальні ті процеси, які відбуваються в організмі,— і раптом мені сяйнула думка, така ж проста, як і щаслива.

Я підхопився із згорненого парашута й побіг просто на радіостанцію. Там нікого не було. Мимохідь я кинув оком на настінний електричний годинник. Було близько четвертої години ночі за умовним часом станції, надворі займався червоний світанок. Я швидко ввімкнув апаратуру далекого радіозв’язку і, чекаючи, поки нагріються лампи, ще раз продумав кожний етап експерименту.

Я не пам’ятав, яким сигналом викликають автоматичну станцію сателоїда, що обертається довкола Соляріса. Знайшовши його на табличці, яка висіла над головним пультом, я послав виклик азбукою Морзе й через вісім секунд дістав відповідь. Сателоїд, а точніше його електронний мозок, відгукнувся ритмічними імпульсами.

Тоді я зажадав, щоб він повідомив, причому з точністю до п’ятого десяткового знака, які меридіани зоряного шатра Галактики він, обертаючись довкола Соляріса, перетинає кожні двадцять дві секунди. Потім я сів і став чекати на відповідь.

Вона прийшла через десять хвилин. Я відірвав паперову стрічку з надрукованими даними, сховав її в шухляду (при цьому намагався навіть не дивитися на неї), приніс з бібліотеки великі карти неба, логарифмічні таблиці, журнал добового обертання супутника та кілька інших довідників і заходився шукати відповідь на те саме запитання. Майже годину я згаяв на складання рівнянь; не пригадую вже, коли останній раз мені доводилося стільки рахувати,— мабуть, іще в студентські роки на іспиті з практичної астрономії.

Обчислення я проводив на великому калькуляторі станції. Мої міркування були приблизно такі: за картами неба я дістану цифри, які лише частково збігатимуться з даними, що їх повідомив сателоїд. Почасти тому, що сателоїд зазнає дуже складних пертурбацій під впливом гравітаційних сил Соляріса, його обох сонць, які обертаються одне довкола одного, а також локальних змін притягання, спричинюваних Океаном. Коли в мене буде два ряди цифр, одні з яких передані з сателоїда, а другі — теоретично обчислені на підставі карт неба, я внесу в свої розрахунки поправки: тоді обидві групи результатів повинні збігатися аж до четвертого десяткового знака; розходження можливі тільки в п’ятому знаку,— вони свідчитимуть про дію Океану, яка не піддається обчисленню.

Якщо дані, повідомлені сателоїдом, насправді не існують, а є тільки витвором моєї уяви, то вони ніяк не зможуть збігтися з даними другого ряду, тобто з обчисленими. Мій мозок може бути вражений хворобою, проте він не здатен,— ні за яких умов,— зробити обчислення, здійснені великим калькулятором станції, бо на це йому знадобився б не один місяць часу. А з цього випливає: якщо дані збіжаться, то великий калькулятор станції існує насправді і я користувався ним наяву, а не в світі маячіння.

У мене тремтіли руки, коли я діставав з шухляди паперову телеграфну стрічку й, розправляючи її, клав на столі поруч другої, ширшої, вийнятої з калькулятора. Обидва ряди цифр, як я й передбачав, збігалися до четвертого знака включно. Розходження з’являлися тільки в п’ятому.

Я заховав усі папери в шухляду. Отже, калькулятор існував незалежно від мене; а це означало, що і станція, і все, що на ній діялося, також були реальними.

Я вже збирався засунути шухляду, коли раптом помітив у ній цілий стос аркушів, укритих якимись цифрами. Я вийняв їх і з першого ж погляду зрозумів, що хтось уже проводив експеримент, схожий на мій, з тією лише різницею, що замість даних, які стосувалися зоряної сфери, зажадав від сателоїда вимірів альбедо Соляріса з інтервалами у сорок секунд.

Я не збожеволів. Останній промінець надії згас. Я вимкнув передавач, допив з термоса бульйон і пішов спати.

Усі обчислення я робив з якимсь мовчазним завзяттям, і тільки воно тримало мене на ногах. Я так отупів від утоми, що не зміг навіть відкинути ліжко в кабіні: замість того щоб відчепити верхні затискачі, потяг за бильце і постіль упала на мене. Опустивши нарешті ліжко, я скинув з себе всю одежу й білизну просто на підлогу і, напівживий, повалився на подушку, навіть не надувши її як слід. Незчувся; як і заснув, так і не погасивши світла. А коли розплющив очі, мені здалося, що я проспав усього кілька хвилин. Кабіну заливало похмуре червоне сяйво. Було прохолодно й приємно. Я лежав зовсім голий, нічим не вкритий. Навпроти ліжка, під напіввідслоненим ілюмінатором, хтось сидів на стільці, освітлений червоним сонцем. Це була Гері — в білому платті, боса, ноги закладені одна на одну, темне волосся зачесане назад, тонка тканина напнулася на грудях; засмаглі до ліктів руки лежали на колінах; вона пильно дивилася на мене з-під чорних вій. Я довго й цілком спокійно розглядав її. Першою моєю думкою було: «Як добре, що це тільки сон, коли знаєш, що все це тобі сниться». І все ж таки мені хотілося, щоб вона щезла. Я мружився, намагався посилити в собі це бажання, але коли знову розплющив очі, Гері, як і досі, сиділа переді мною в тій самій позі. Її звично стулені губи немовби збиралися свиснути, але в очах не було й тіні усмішки. Я пригадав усе, що думав про сни вчора ввечері, перед тим як лягти спати. Зовні Гері була точнісінько така, як того разу, коли я востаннє бачив її живою. А їй же минуло тоді всього дев’ятнадцять; тепер їй було б уже двадцять дев’ять; звісно, вона нітрохи не змінилася — небіжчики лишаються молодими. Гері позирала на мене тими самими, сповненими подиву очима. «Треба чимось у неї пожбурити»,— подумав я, та, хоч це був тільки сон, усе-таки не наважився кинути чимось у небіжчицю.

— Бідолашна. Ти прийшла мене провідати, еге ж? — промовив я і трохи злякався, бо голос мій пролунав так щиро, а кабіна, й Гері, і все довкола здавалося таким реальним, як тільки можна собі уявити.

Який пластичний сон! Мало того, що він кольоровий,— я ще бачу на підлозі багато речей, яких учора, лягаючи спати, навіть не помітив. «Коли прокинусь,— подумав я,— треба буде перевірити, чи справді вони тут лежать, чи тільки сняться мені, як і Гері…»

— І довго ти ще збираєшся отак сидіти?..— запитав я й відзначив подумки, що говорю тихо, наче боюся, що мене хтось почує. Ніби можна підслухати те, що відбувається уві сні!

Тим часом сонце трохи підбилося вгору. «Непогано, — подумав я.— Коли я лягав спати, був червоний день, потім мав настати голубий і тільки після нього — другий червоний. Не міг же я безтурботно проспати цілих п’ятнадцять годин. Отже, це, без сумніву, сон!»

Заспокоївшись, я уважно придивився до Гері. Світло падало на неї ззаду: промінь, який пробивався крізь шпарку в завісці, золотив оксамитовий пушок на її лівій щоці, а вії відкидали на обличчя довгу тінь. Вона була чарівна. «Ти ба,— майнуло мені в голові,— який я скрупульозний навіть уві сні: і рух сонця помічаю, і те, що ямочка в Гері там, де її ні в кого немає,— нижче кутика здивованих губів». І все ж таки я волів, щоб це якнайшвидше скінчилося, бо мені треба було братися до якоїсь роботи. Я міцно стулив повіки, намагаючись прокинутися, але раптом почув рипіння й миттю розплющив очі. Гері сиділа поруч на ліжку й пильно дивилась на мене. Я усміхнувся їй, і вона також усміхнулася й схилилася наді мною, Перший поцілунок був легкий, зовсім дитячий. Я цілував її довго. «Хіба можна так поводитись уві сні?» — подумав я. Але ж це навіть не зрада її пам’яті, бо це мені сниться вона, вона сама! Досі такого зі мною ще ніколи не траплялося… Ми обоє все ще мовчали. Я лежав горілиць; коли Гері підводила обличчя, я міг зазирнути в її маленькі, просвітлені сонцем ніздрі, які завжди були барометром її настрою: кінчиками пальців я обвів мочки її вух, порожевілих від моїх поцілунків. Не знаю, що мене так непокоїло; я весь час переконував себе, що це сон, однак серце моє тривожно стискалося.