— Знаєш,— сказала Гері,— я хочу запитати тебе ще… Я… дуже на неї… схожа?

— Була дуже схожа,— відповів я,— а тепер уже не знаю.

— Тобто як?..

Гері підвелася з підлоги і втупилась у мене широко розплющеними очима.

— Ти її вже заступила,

— І ти певен, що ти не її, а мене?.. Мене?..

— Так. Тебе. Не знаю. Боюся, що якби ти й справді була нею, то я не зміг би тебе кохати.

— Чому?

— Бо я скоїв щось жахливе.

— Щодо неї?

— Так. Коли ми були…

— Не треба.

— Чому?

— Бо я хочу, щоб ти знав: я — це не вона.

На другий день, повернувшись з обіду, я знайшов на столі під ілюмінатором записку від Снаута. Він повідомляв, що Сарторіус тимчасово припинив роботу над анігілятором, щоб ще раз і востаннє дослідити, як на Океан вплине пучок жорсткого випромінювання.

— Люба,— сказав я Гері,— мені треба піти до Снаута.

Червона заграва палала в ілюмінаторі й поділяла кімнату на дві частини. Ми з Гері були в блакитній тіні. Здавалося, що все поза нею мідяне, навіть книжки, тож досить якійсь із них упасти з полиці, і вона забрязкотить.

— Ідеться про той експеримент. Тільки не знаю, як це краще зробити. Я волів би, розумієш…

— Не виправдовуйся, Крісе. Я б і сама хотіла… Якби тільки ненадовго…

— Ну, якийсь час доведеться згаяти,— відповів я.— Послухай, а може, ти підеш зі мною й почекаєш у коридорі?

— Гаразд. А якщо я не витримаю?

— А як це, до речі, з тобою відбувається?— запитав я й квапливо додав:— Я питаю не з цікавості, розумієш, але, може, розібравшись у цьому, ти могла б сама усе те перебороти.

— Я боюся,— відповіла Гері, і обличчя її вкрилось ледь помітною блідістю.— Я навіть не можу сказати, чого боюся, власне, не боюся, а тільки… наче кудись щезаю. До того ж в останню мить я відчуваю ще такий сором… Як тобі все це пояснити… А потім уже нічого нема. Через те я й думала, що це якась хвороба…— тихо закінчила вона й здригнулася.

— Певно, таке відбувається тільки тут, на цій клятій станції,— мовив я.— Щодо мене, то я постараюсь зробити все, щоб ми її якнайшвидше залишили.

— Ти думаєш, що це можливо?— Гері широко розплющила очі.

— А чому б ні? Кінець кінцем, я до неї не прикутий… А втім, це залежатиме також від того, що? ми вирішимо із Снаутом. Як ти гадаєш, скільки ти зможеш пробути сама?

— Це залежить…— неквапливо почала Гері І опустила голову.— Якщо я чутиму твій голос, то, мабуть, справлюся з собою.

— Тобі краще не слухати нашу розмову. Ні, в мене від тебе немає ніяких таємниць, але я не знаю, не можу знати, що скаже Снаут.

— Нічого більше не говори, Крісе. Я розумію. Гаразд. Я стану так, щоб чути тільки звук твого голосу,— цього з мене цілком вистачить.

— Тоді я зараз подзвоню йому з лабораторії. Двері залишу відчиненими.

Гері мовчки кивнула головою. Я пройшов крізь стіну червоного сонячного проміння і опинився в коридорі — через контраст він видався мені майже чорним, хоч там горіли лампи. Двері до маленької лабораторії були відчинені. Блискучі скалки посудини Дьюара, які лежали на підлозі під величезними резервуарами з рідким киснем, ураз нагадали мені про нічну пригоду. Коли я зняв трубку й набрав номер радіостанції, маленький екран заяснів. Синювата плівка світла, яка немовби вкривала зсередини матове скло, тріснула, і Снаут, перехилившись через підлокітник високого крісла, зазирнув мені просто в очі.

— Вітаю,— сказав він.

— Я прочитав записку й хотів би поговорити з тобою. Можна прийти?

— Можна. Зараз?

— Так.

— Будь ласка. Ти прийдеш… не сам?

— Ні, сам.

Його бронзове від засмаги худе обличчя з глибокими поперечними зморшками на чолі, схилене набік у випуклому склі, що надавало йому схожості з якоюсь дивовижною рибиною в акваріумі, набрало багатозначного виразу.

— Ну, ну,— закивав він головою.— Чекаю.

— Ходімо, люба,— мовив я удавано бадьоро, заходячи до кімнати, перетканої червоними пасмами світла, за якими бачив тільки силует Гері, але голос у мене зірвався.

Гері сиділа, забившись у куток крісла й просунувши руки під підлокітники. Або вона надто пізно почула мою ходу, або не змогла враз прибрати нормальну позу — не знаю, тільки цієї миті мені було цілком досить, щоб побачити, як вона бореться з незбагненною, прихованою в ній силою, і серце моє захлюпнув сліпий, лютий гнів, змішаний з жалем.

Ми мовчки попростували довгим коридором, поминаючи його секції, вкриті різнобарвною емаллю, яка, за задумом архітекторів, мала скрашати перебування людей у цій броньованій шкаралупі. Ще здалеку я побачив прохилені двері радіостанції. З них у коридор падала довга червона смуга — сонце досягало й сюди. Я глянув на Гері — вона навіть не пробувала усміхнутись; я бачив, як вона всю дорогу зосереджено готувалася до боротьби з собою. Напруження вже й зараз змінило її обличчя — воно блідло й аж наче здрібніло. За кілька кроків від дверей вона зупинилась; я обернувся до неї, вона легенько, самими лиш кінчиками пальців підштовхнула мене, мовби кажучи: «Іди». І в цю мить усі мої плани, Снаут, експеримент, станція видалися мені такими нікчемними в порівнянні з тією мукою, яку вона прийшла сюди перебороти. Я відчув себе катом і хотів уже повернути назад, як раптом широку сонячну смугу, заломлену на стіні коридора, заслонила людська тінь. Я наддав ходи і ввійшов до кабіни. Снаут стояв зразу ж за дверима, немовби чекав на мене. Червоне сонце палало прямо за ним, і здавалося, що Снаутове сиве волосся випромінює пурпурове сяйво. Ми якусь мить мовчки дивились один на одного. Він мовби вивчав моє обличчя. Його лиця я не бачив, засліплений блиском ілюмінатора. Я обійшов Снаута й зупинився біля високого пульта, з якого стирчали гнучкі стебла мікрофонів. Він поволі обернувся, незворушно стежачи за мною, і звично скривив рота в легкій гримасі, яка здавалася то усміхом, то виразом утоми. Не спускаючи з мене очей, Снаут підійшов до металевої шафи, яка займала всю стіну і обабіч якої громадились ніби поспіхом звалені в купи радіодеталі, термічні акумулятори й різні інструменти, підсунув туди табуретку й сів, опершись спиною на емальовані дверцята.

Наша мовчанка, яку ми й досі зберігали, ставала вже принаймні дивною. Я зосереджено вслухався в тишу, що панувала в коридорі, де залишилась Гері, але звідти не долинало ані найменшого шереху.

— Коли ви будете готові?— поцікавивсь я.

— Можна було б розпочати навіть сьогодні, однак запис займе ще трохи часу.

— Запис? Ти маєш на увазі енцефалограму?— Ну звичайно, ти ж погодився. А що?

— Та нічого.

— Кажи, я слухаю,— озвався Снаут, коли мовчанка знову стала гнітючою.

— Вона вже знає… про себе.— Я знизив голос майже до шепоту.

Снаутові брови стрельнули вгору.

— Та невже?

Мені здалося, ніби він тільки вдає, що здивувався. Чого ж він прикидається? Мені одразу ж відхотілося говорити, але я все-таки переборов себе. «Треба бути хоча б лояльним,— подумав я,— якщо вже більше нічого не лишилося».

— Вона почала здогадуватися, мабуть, після нашої розмови в бібліотеці, спостерігала за мною, співставляла факти, потім знайшла Гібарянів магнітофон і прослухала стрічку…

Снаут не змінив пози, як і до цього, сидів, опершись на шафу, але в його очах спалахнули іскорки. Я стояв біля пульта навпроти дверей, прочинених у коридор, і ще більше стишив голос:

— Цієї ночі, коли я спав, вона пробувала покінчити з собою. Рідкий кисень…

Щось зашелестіло, наче папір на протязі. Я завмер, дослухаючись до того, що діялося в коридорі, адже джерело звуку було десь ближче. Щось зашкряботіло, наче миша… Миша? Дурниці! Звідки тут могли взятися миші? Я спідлоба стежив за Снаутом.

— Я тебе слухаю,— сказав він спокійним тоном.

— Їй, звичайно, це не вдалося… в усякому разі, вона знає, хто вона.

— Навіщо ти мені про це розповідаєш?— несподівано запитав Снаут.

Я не відразу зметикував, що? йому відповісти.