Отож, ідучи навпростець до момчиловської тваринницької ферми, я побачив на снігу сліди і раптом згадав про триклятого вовка-самітника. Безперечно, то були його сліди, бо тільки він мав звичку самотньо блукати по світу. Багато різних думок викликали в мене ті сліди, і я вже навіть подумував повернути назад, бо ж не обіцяв корові Рашці конче провідати її саме сьогодні. Погода стояла погана, дув холодний вітер, мело. У таку пору приємніше сидіти вдома, підкладати у вогнище дрова і пекти в жару картоплю.

Отакі думки промайнули у мене в голові, коли я, поспішаючи до момчиловської ферми, побачив перед собою ненависні сліди кудлатого звіра. Видно, поривчастий вітер примушував мене весь час обертатися.

Хоч би що там було, а я дістався до ферми щасливо, у піднесеному настрої і мало не поцілував красуню Рашку з утіхи, що вона має такий чудовий вигляд.

На фермі я застав серед доярок і свою давню знайому Балабаниху. Яка ж вона була гарна в лисячому кунтушику, рум'яна від холоду, струнка, мов лань. Ні, певно, нема нікого на світі над цю бездітну удовицю! Я знав, що вона небайдужа до мене, хоч і трималася, коли ми зустрічались, удавано холодно, тож поздоровкався з нею надто приязно і навіть кивнув їй значуще:

— Як ся маєш, Балабанихо?

Вона, знати, трохи зніяковіла, бо нічого не відповіла, а тільки знизала плечима.

Коли я почав оглядати Рашку, Балабаниха спитала:

— І ви не боїтеся, лікарю, ходити наодинці в таку негоду? А якщо хуртовина вас десь замете? Або того вовка-самітника здибаєте в горах? Що тоді?

— О,— відповів я,— бідолашний буде той вовк, коли попадеться мені на очі! Це так йому не минеться, запевняю вас! — І я люто стис кулаки. А серце моє співало, ох, як співало моє серце! Адже я знав, що вона небайдужа до мене. Коли жінка байдужа до чоловіка, їй ніколи й на думку не спаде, що його в дорозі занесе снігом або з'їдять вовки.

Балабаниха постояла мовчки біля мене, тоді підхопила якусь доярку під руку і вийшла з нею на подвір'я. Я чув, як вони весело реготали за величезними дубовими ворітьми. І уявив собі, як колихається в Балабанихи на грудях ошатний кунтушик на лисячому хутрі, що так личив цій вродливиці.

Назад я повертався тим самим шляхом.

Певно, суворий літератор спитає: «Та навіщо ви розповідаєте нам цю історійку, до чого вона тут? Що спільного у цього вовка чи Балабанихи з убивством сердешного професора? Для чого, власне, ви все це розказуєте? І навіщо відвертаєте увагу від головного питання — питання про вбивцю?»

Так, слушно. Пригадуєте, що я сказав на початку цього розділу? Я сказав, що, на мою думку, питання про вбивцю в даному разі зовсім не найголовніше. І відразу пригадав дрібний епізод, що я оце щойно розповів. У ньому головну роль відведено вовкові, жахливому вовкові-самітнику, що викрав з кооперативної кошари великого породистого барана. І це природно, бо цьому проклятущому звірові приділялося найбільше уваги. Навіть Балабаниха, якщо ви помітили, і та згадує про нього... І, певно, має рацію. Не без підстав зробить мені поважне зауваження і літератор-професіонал. Я ветлікар і з літературними приписами мало обізнаний. Але думаю так: хоч би що там казали, а в цій історії найголовніше щось зовсім інше, ніж вовк. Нехай він іде моїми слідами, нехай вишкіряє ікла, нехай усі говорять про нього і його зловісна тінь лежить на трьох чвертях друкованого тексту, він однаково не може відігравати головної ролі.

«Тоді хто?» — спитаєте ви.

Судіть самі. Кінець кінцем це може бути і корова Рашка. А чом би й ні? Адже я вирушив у жахливу зимову холоднечу, на зло завірюсі й усім вовкам-самітникам, щоб її побачити. Як, по-вашому?

Та вернімося до головного питання: хто вбивця?

Вони добігли до будинку професора майже водночас.

Біля входу Прекрасна Фея наче завагалась на секунду і відступила назад. Харі, як племінник, мав зайти перший, але він важко дихав, притискав руку до серця і взагалі мав вигляд людини, що ледве тримається на ногах. Сидячий спосіб життя і постійне недосипання помітно підітнули його сили. Колишній кок, навпаки, виглядав набагато краще, навіть не здавався втомленим, хоч був значно старший за інших і двічі пробіг ту саму відстань; в очах товстуна був такий жах, аж Авакум відсторонив його і пішов перший.

Двері кабінету стояли отвором. Від великого дашка на поріг падала велика, у формі еліпса світляна пляма.

Професор сидів, як завжди, у своєму чудо-кріслі, маленький, зіщулений, страшенно худий і якийсь трагічно покірний та тихий. Руки його мертво звисали, наче відкручені від плечей, а голова нахилилась уперед. Верхній шийний хребець міцно напинав шкіру, і по-дитячому тонка шия професора здавалася в тому місці майже переламаною. Прозорі, як скло, очі, розплющені неприродно широко, оголювали білки і дивилися кудись злостиво та сердито. Верхня частина тулуба не повалилась на стіл і трималася рівно. її підтримувала напнута між підлокітниками крісла широка стрічка бандажа, яким професор, щоб руки залишалися вільними, оперізувався, мов льотчик ременями перед виконанням штопора або мертвої петлі. Тому верхня частина тулуба й не повалилася на стіл.

Побачивши все це через плече Авакума та Харі, Прекрасна Фея пронизливо скрикнула, позадкувала і заточилась. Авакум звелів колишньому кокові відвести її на кухню і дати води. А сам підійшов до професора, взяв його праву руку. Пульс остаточно і безнадійно завмер.

Поки він тримав цю мертву кисть, з холу почулись голоси та звук важких квапливих кроків, що глухо відбивались на вистеленому по дерев'яних сходах плюшевому хідникові. Авакум обернувся і вдруге за день був уражений — погляд його зустрівся із знайомим дружнім поглядом лейтенанта Петрова.

Проте лейтенант чомусь не здивувався.

— Мертвий? — спитав він тихо. Авакум кивнув.

— Нікого не випускати з будинку! — гукнув лейтенант у відчинені двері.

— Слухаю! Нікого не випускати з будинку! — відгукнулися знизу.

Лейтенант підійшов ближче і почав оглядати труп. На лівому боці хатнього професорового сурдута темніла волога липка пляма.

— Куля пробила ліве передсердя,— тихо сказав Авакум. Лейтенант підвів голову.

— Це видно по кольору крові та інтенсивності крововиливу,— додав Авакум.

Лейтенант зітхнув, дістав сигарети і запропонував їх своєму колишньому шефові. Потім підніс телефонну трубку і швидко накрутив номер полковника Манова. Вираз його обличчя був такий, наче він сам пробив кулею професорове огруддя і тепер чекав від правосуддя суворої і справедливої кари.

На другому кінці дроту, звичайно, були приголомшені. З тріскотнечі у мембрані та з того, як зблідло обличчя лейтенанта, неважко було здогадатися, що по дроті летіли жорсткі слова, досить образливі для його службової честі. Щоб якось оборонитись від ударів тих слів, лейтенант, скориставшись короткою паузою, одним духом випалив, що ось, мовляв, і Авакум Захов був за п'ять хвилин до вбивства у професоровім домі, й слава богу, знову тут. Ім'я Авакумове пролунало в його вустах із такою надією, наче він знайшов чудодійний рятувальний пояс. Такий магічний пояс, який може врятувати від загибелі навіть того, хто зазнав корабельної аварії в бурхливих океанських водах біля підступного рогу Горн. Правда, лейтенант уже двічі працював під Авакумовим керівництвом і добре знав ціну цій людині.

Почувши ім'я Авакум, на другому кінці дроту на мить затихли — так буває, коли у небі, прошитому блискавками, з'являється заспокійливий сонячний промінь. Жорсткі слова урвалися, напруга на проводі спала. Лейтенант, облизавши пересохлі губи, передав трубку Авакумові.

— Щасливий випадок послав тебе саме вчасно,— почав полковник. Голос його був удавано спокійний і здавався хрипким та холодним.

— Навпаки,— сказав Авакум.— Цей щасливий випадок лихо пожартував з мене, обманувши аж на п'ять фатальних хвилин.

— А ти візьми реванш,— запропонував полковник. Він начебто попустив вуздечку. В його голосі замість нот відчаю забриніла надія.— Неодмінно візьми реванш! Кінець кінцем це питання честі! Не дозволяй, щоб тебе так ошукали! Це не в твоєму дусі!