Але я зовсім не романтичний на вдачу, щоб думати про такі поетичні речі! Ділове чуття ветеринарного лікаря примушує мене міркувати інакше. Скажімо, комусь спало на думку відвідати картинну галерею, подивитись творіння славнозвісних художників. Походить ця людина по залах, постоїть біля картин, щоб потім піти і більше ніколи сюди не повернутися. Певен, що така людина попала в галерею випадком. Інший глядач приходить і двічі й тричі, з цікавістю, що заслуговує на похвалу, розглядає все виставлене й на все милується з найщирішим захватом. Ця людина приходить у галерею не випадком, але інтереси її мають загальний характер, вона дуже схожа на учня, який з усіх предметів дістає тільки шестірки [Шестірка — найвища оцінка в болгарській школі]. А третій учащає в галерею, але поводиться зовсім інакше: обкине швидким поглядом більшість картин, байдуже мине кілька залів, щоб прикипіти і очима, і серцем до тих самих полотен, до творів тих самих художників. Як видно, ці полотна випромінюють щось таке, що приваблює його, і саме біля цих картин, а не біля інших він гамує духовну спрагу, яку постійно відчуває. Ось чому він учащає в галерею і стоїть біля тих самих картин. Він не милується, а живе ними.

Хіба можна сказати, що така людина — випадковий відвідувач?

Отак я розмірковую щоразу, коли моя дорога випадком сходиться з дорогою Авакумовою.

Тепер, коли події відійшли у минуле, я маю переказати їх, звичайно, як сторонній глядач — від третьої особи. Але як той глядач, що часто приходить у галерею, щоб подивитися на картини улюблених малярів.

Перш ніж перейти до суті цієї історії, певно, слід хоч коротко нагадати про давні події, бо тепер, коли я дивлюсь на них з більшої відстані, в мене є що додати, аби стали зрозумілими ті моменти з Авакумового життя, які передували даті 27 листопада, згадуваній у цій розповіді.

Авакум досі жив у будинку підполковника запасу лікаря Свинтили Савова на вулиці Латина... Йому була до душі тиша відлюдної вулиці, яка межувала з сосновим бором. Квартира, яку він займав на другому поверсі, мала веранду, старосвітський камін і цілком відповідала його намірам віддатися тихій і спокійній творчій праці.

Після випадку в Момчилові та гучної ящурної справи керівні органи держбезпеки вирішили тимчасово законсервувати свого таємного співробітника, звільнивши його від оперативної роботи. Він мав певний час пожити непомітно, без усякого зв'язку з службою. Керівництво, природно, мало підстави для такого резервування і вичікування, бо менш як за два роки Авакум викрив і ліквідував двох особливо цінних агентів Об'єднаного центру західної розвідки, і треба було гадати, що агенти центру або вже дізнались про нього, або докладатимуть усіх зусиль, щоб дізнатись. Отже, тимчасова законсервованість була цілком виправдана, корисна як тактичний маневр.

А тут ще ця дещо опереткова історія з Віолетою — племінницею його господаря Свинтили Савова. Авакум ставився до її кохання так, як, наприклад, сучасний глядач ставиться до оперет Кальмана або Штрауса — музика зачаровує, викликає спогад про весняні ночі й молодість. Це чудово. Однак розкішні мундири з еполетами і блискучі гудзики, криноліни, наївні любовні речитативи — весь цей сповнений дешевого ефекту і блиску світ насправді вже безнадійно мертвий і безмежно чужий сучасному глядачеві. Непідробна принадність дівчини з чистим поглядом, з іще не округленими плечима і пружними персами, принадність молодості — це чарівна музика доброї давньої класичної оперети. Слухати таку музику неабияка розкіш.

Але грати роль закоханого в мундирі з еполетами, який пропонує свою руку і серце,— здавалось неможливим і смішним. З момчиловською Балабанихою або з офіціанткою з софійського ресторанчика було значно простіше — радість за радість — і нічого більше.

А втім, Віолета теж, певно, не вимагала б від нього чогось більшого, бо була романтично настроєна. Та хіба він мав право у такому віці, з таким досвідом і знанням життя відповідати на легковажність легковажністю?

Далі події розгортались, як він і передбачав. Через кілька місяців після історії з кінорежисером до племінниці Свинтили Савова знову повернулась життєрадісність. Цілком природна річ для її двадцяти років. Вона захопилась молодим інженером-гідрологом, набагато молодшим за Авакума, вийшла за нього заміж і, кинувши академію, поїхала разом з чоловіком на будівництво Родопського каскаду.

Коли вона зайшла до Авакума попрощатися, очі в неї радісно сяяли. І він, знавець людських душ, з тихим смутком визнав, що її радість щира, що дівчина вже нічого не пам'ятає або не хоче пам'ятати, що для неї все влаштувалось якнайкраще. Вона була щаслива.

Авакум побажав їй усього найкращого, а тоді довго сидів нерухомо біля каміна.

Отже, після від'їзду Віолети в будинку на вулиці Латина лишились ніби не живі істоти, а якісь примари, що вийшли з підземного царства Аїда. Доктор Свинтила Савов майже не виходив із кабінету, він поспішав закінчити свої мемуари, де саме описував переддень першої світової війни. А втім, політичні події мало його цікавили. Він приділяв більше уваги звичаям і побуту тієї епохи. Надто захоплювали доктора двірцеві бали, вальси, мазурки, пишні тогочасні жіночі туалети й любовні інтриги офіцерів.

Усе це були, звичайно, цікаві теми, в яких відбивався вічний кругообіг життя, теми, гідні того, щоб про них докладно розповісти в мемуарах, але сили підполковника якось дуже швидко, просто на очах підупадали, особливо після від'їзду Віолети. Обличчя його набувало землистого кольору, а коли він іноді виходив на подвір'я подихати свіжим повітрям або погрітись на запізнілому осінньому сонці, то так тягав по бруківці ноги, ніби на них були не м'які повстяні черевики, а щонайменше млинові жорна.

У цьому будинку жила і друга примара — давня хатня робітниця Савових Йордана. Стара дівка цілими днями була на ногах — наче боялася, що коли сяде хоч на хвилинку, то їй не захочеться більше підвестись. І не тому, що не мала сили, просто відчувала, що давно переступила поріг того часу, коли є заради чого жити. І якщо, попри все, вона ще рухалась і працювала, причому працювала добре,— то все це робила машинально, як старий бездушний, але чудово налагоджений автомат. Вона підмітала двір, стирала пил зі старих меблів, варила картопляну юшку, не вимовляючи жодного слова, наче її тонкі синюваті губи зрослися або вона не мала язика.

Третьою примарою був Авакум. Рано-вранці він вислизав зі свого помешкання на другому поверсі і безгучно спускався сходами. Високий, у крисатому чорному капелюсі та просторому чорному плащі, худий і похмурий, з вогнистими очима, він був схожий на того таємничого вісника, який колись замовив хворому Моцартові написати «Реквієм» для себе. У такому вигляді широкою і повільною ходою Авакум ішов у лісопарк і блукав алеями, заклавши за спину довгі руки, трохи згорбившись, але високо підвівши голову. Він зовсім не скидався на людину, що вийшла помилуватися природою, дати очам та мозку відпочити серед лісового відлюддя, бо не дивився на всі боки і наче нічого не помічав круг себе. Він не скидався і на того Авакума, який міг усно розв'язувати алгебраїчні задачі і будувати найскладніші гіпотези за будь-яких умов і в будь-якій обстановці, бо не здавався ні заглибленим у себе, ні скупченим. Він радше був схожий на майстра, позбавленого верстата й вигнаного з майстерні відпочити і подихати свіжим повітрям, хоч насправді той зовсім не почувався втомленим і не визнавав іншого повітря, крім повітря своєї майстерні. І майстрові, чиї руки звикли до постійної роботи, здається, ніби він нікому в світі не потрібен. Щось таке сталось і з Авакумом, тільки ще жахливіше, бо не руки, а його розум був приречений на бездіяльність.

Болісність цього становища посилювалася Авакумовою самотою. Людина товариська, він жив одиноко, і це було дивним і майже незбагненним парадоксом у його житті. Авакум мав силу знайомих, надто серед малярів та музейних працівників. Усі вони визнавали його високу культуру, поважали як ученого та цікавого співрозмовника. Він був бажаний гість у компаніях, і знайомі шукали зустрічей з ним, раділи, коли він сідав за стіл, бо знали, що розмова буде цікава, сповнена дотепів —~ просидиш до півночі і не помітиш, як збіг час. Він умів робити дивовижні фокуси з картами, сірниками, дрібними монетами, чудово розповідав анекдоти, з однаковою обізнаністю та жвавістю міг міркувати і про імпресіоністів (він був палкий їх прихильник), і про роль гравітаційного поля для теорії відносності. Одне слово, він був тим, кого французи називають animateur — душею невеликої компанії культурних і вихованих людей.