Визначення невідомих у рівнянні приводило до цілком ясного й певного висновку.

Іноземна розвідка пильно і щоденно стежила за життям та роботою професора. Кухар удавав із себе комедіанта, придуркуватого авантюрника, грав вальси, співав ідіотських піратських пісень, а це тільки камуфляж, насправді ж він був очима та вухами іноземної розвідки. Та ось іноземна розвідка дізналась, і, мабуть, саме вчора, що органи держбезпеки доручили професорові терміново розшифрувати перехоплену надзвичайно важливу шифрограму, де були оперативні вказівки таємному агентові чи агентам. Боячись провалу, катастрофічного викриття, якщо професор розшифрує радіограму, іноземна розвідка вдалася в даному разі до небезпечного, але ефективного і радикального заходу — вбивства. Мертвий професор, виконане завдання чужоземного керівництва, застрахована від викриття агентура всередині країни — ось три мети, досягнені одним влучним пострілом у серце. Захід хитро обміркований і розумний.

— Товаришу майор,— тихо гукнув лейтенант. У його стриманому голосі була повага і водночас бриніли радісні нотки.

Авакум розплющив очі.

Лейтенант стояв перед ним, простигши руку вперед. На його долоні блищав невеличкий коричневий гудзик.

— Що це? — спитав Авакум спокійним, рівним голосом.

— Таких ґудзиків із зірками у нас не роблять,— відповів лейтенант. Та Авакума не здивувала його знахідка, і лейтенант пожалкував про радісні нотки.

— Справді, не роблять,— погодився Авакум і після невеликої паузи додав: — Покладіть гудзик на стіл і, будь ласка, спустіться вниз, на кухню, запросіть сюди Харі.

Коли Харі ввійшов у кімнату, Авакум показав рукою на стіл і спитав:

— Якщо не помиляюсь, це твій гудзик, Харі, так?

Харі обійшов труп, глянув на гудзик і знизав плечима:

— Мій,— сказав він.— Де ви його знайшли?

— Де ви знайшли гудзик, товаришу лейтенант? — спитав Авакум.

— Під кріслом,— відповів той.— Під тією мостиною, де стоять професорові ноги.

— Можливо,— сказав Харі.— Можливо, там. Учора я вкручував нову лампочку в люстру, і, коли злазив по розсувній драбині, гудзик, мабуть, відлетів.

— Трапляється,— всміхнувся Авакум.

— Я почав його шукати, але дядько мене нагнав, ти ж знаєш, який він запальний.

— Він був нервовий,— сказав Авакум.

— Був,— сумно всміхнувся Харі і трохи помовчав. Потім повернувся до лейтенанта.— Чи можу я взяти його? Це чеський гудзик, я купив його у Празі на виставці-ярмарку.

Лейтенант не відповів.

— Інакше доведеться змінити всі гудзики на піджаку,— пояснив Харі.— Я скоріш куплю собі новий піджак, ніж гаятиму час на кравців.

Лейтенант слухав його і дивувався. Стільки турбот через якийсь гудзик! Він був надто скромний, і, можливо, тому знайдений гудзик раптом заблищав у його уяві, мов щирий золотий червінець.

Авакум усміхнувся, але, глянувши на мерця, знов нахмурився. Харі був дріб'язкова людина, міщух. Він лічив кожну витрачену стотинку [Стотинка — сота частина лева], і якщо шахрував, граючи в карти, то щоб тільки не бути в програші.

— Харі,— звернувся до нього Авакум, ледве стримуючи обурення,— ти став власником цього чудового будинку, як же ти можеш жалкувати за дрібницею — гудзиком? — І подумав: «Тепер Прекрасна Фея, мабуть, поквапиться вийти за нього заміж, бо будинок справді чудовий!»

— Ха! — знизав плечима Харі і скривив зневажливо губи.— Дурниці! Який я власник? Мансарду дядько відписав цьому дебелому дурневі, що сидить там унизу,— морякові. Оце,— він постукав черевиком по підлозі,— старий хотів відписати якомусь математичному клубові. Разом з меблями та килимом.— Він глянув на мерця і насупився.— Старий був наївний чоловік, хоч і добре знав інтеграли. Як я вмовляв його залишити бодай килим... То що ж лишається мені від цього чудового будинку?

— Нижній поверх! — відповів Авакум, усміхнувшись про себе. Ця людина заслуговує, щоб її відверто обдурювали. В таких випадках совість заплющує очі.

— Нижній поверх! — Харі зітхнув і помовчав.— А ти знаєш, який податок треба сплатити за спадщину?

— Харі,— сказав Авакум,— завтра ввечері, якщо не помиляюсь, прем'єра «Сплячої красуні». Твоя наречена, ти ж знаєш, виконує головну партію. Чи не здається тобі, що її треба якнайшвидше відпровадити звідси?

— Я займусь гудзиком,— сказав лейтенант.— Сьогодні ввечері ми, як належить за інструкцією, складемо протокол, і завтра ви заберете його.

— Буду вам дуже вдячний,— вклонився Харі.

Потім вони поговорили про похорон та про формальності, пов'язані з ним, і вирішили, що все треба закінчити завтра до четвертої години дня.

Коли Харі вийшов, Авакум глибоко і з видимою полегкістю зітхнув, закурив сигарету і зморено сів у шкіряний фотель навпроти мерця.

Він усвідомлював, що лейтенант чекає на його розпорядження, а в голові у нього раптом утворилася якась порожнеча.

— Ну що ж,— почав Авакум і одразу ж умовк, не мов зайшов у безвихідь.— Ну що ж,— повторив він.— Робіть, як того вимагають святі правила слідства: загорніть цю дрібницю в папір і надішліть до управління, в науково-дослідну лабораторію. Кожну річ, яка не належала вбитому і не пов'язана з обстановкою, що оточувала його за життя, кожну таку річ, байдуже, чи то гудзик, чи стілець, шліть на лабораторне дослідження в управління. Таке моє золоте правило, і я, коли не помиляюсь, навчав цього й вас! — Він раптом скипів, що з ним бувало рідко, і випалив усе те роздратовано — всупереч звичці говорити спокійно. Та відразу ж відчув ніяковість, зрозумівши, що не має слушності. Адже лейтенант не дозволив Харі взяти гудзика — за що ж на нього сердитися? — Пробачте,— сказав він із щирим жалем,— цей мрець, як видно, нервує мене. Досі ніяк не збагну, чому він так сердито дивиться! Ви, лейтенанте, зніміть відбитки його великого пальця і великого пальця кухаревого. Зніміть також відбитки пальців на спинці крісла. І все це негайно в лабораторію.— Авакум злостиво і єхидно посміхнувся.— Ваш новий приятель забере свій гудзик, тільки як подасть заяву на ім'я начальника відділу і витратить чотири стотинки на трамвай. А для нього чотири стотинки дещо означають. А віддадуть йому гудзик чи ні,— Авакум помовчав,— залежить, звісно, від ходу слідства. Я думаю, принаймні тепер, що він його одержить.

Авакум не мав ніяких підозр проти Харі. Йому й на думку не спадало підозрювати його. А якщо він і виконав формальності щодо гудзика, то зробив це наче несамохіть, а чому — і сам не знав.

Коли лейтенант вийшов з кімнати, Авакум подумав: «Мабуть, через Прекрасну Фею. Ревнощі!» — і відчув, що його кинуло в жар, немов на нього війнуло з відчиненої розжареної печі. Ревнощі! Ревнують, коли кохають. А хіба він кохає? Ні, ця гра так само схожа на кохання, як вальс, приміром, на симфонічну музику!

Але далі, далі... Рівняння вже розв'язано, і висновок зроблено. Що ж далі? Хто вбивця?

Авакум заплющив очі, бо труп, звідки б на нього не дивитись, нервував його. Здавалось, мертвий професор мучився в своєму шкіряному бандажі і силкувався сповзти на підлогу, а бандаж заважав. Руки старого якось потворно звисали. Тепер флакончик з-під парфумів, який зберігався в шухляді столу, звичайно, ні до чого. Професор інколи виймав цей флакон, виймав затичку і вдихав аромат. Тепер навіть уявити важко, що ці руки були здатні на таке.

Отже, хто вбивця?

Зітхнувши, Авакум закурив.

До кімнати ввійшов сержант. Усе ще мокрий, він, одначе, мав тепер бадьорий вигляд. «Коньяк»,— подумав Авакум і кивнув йому:

— Доповідай!

Сержант сказав, що вони обшукали весь будинок від горища до підвалу, кухню теж, але чужих не викрили.

— Зате знайшли оце,— і подав Авакумові.— В гаманці у кухаря.

«Оце» було ощадною книжкою в подертій обгортці, від неї тхнуло лавровим листом і духмяним перцем.

Авакум розгорнув її. І хоч умів чудово владати собою, ледь не свиснув з подиву.

— П'ять штук,— мовив поважно сержант. Він стояв виструнчившись, і обличчя його радісно сяяло.— П'ять штук,— повторив він.