Здобувши пристойний одяг, я заспокоївся. Щоб зрізати патли й укоротити бороду, багато праці не треба було, я вкрав з якогось двору косу й опорядкував себе так, щоб могти з'явитися на людські очі. Закинувши чоботи на плечі, я рушив у довгу дорогу. Стояла рання осінь, земля ледь холодила мені п'яти, літало «бабине літо», а сонце лило на світ печальне, але тепле проміння. Воно більше студило, як гріло, і я під тим сонцем відчував добру благість. Позирав навдокіл зворушено і з любов'ю, мені захотілося бути добрим і невинним, народитись удруге, забувши про все, що пережив.

Згадую про це, бо старість стукотить мені у вікно. Жаско дослухаюся до того стукоту; знаю, що нічого з удіяного не збувається просто, за все у свій час спитається — хіба не це весь час кажу я тим, хто приходить до мене шукати поради і звільнення від гріхів. Я сам ні до кого не приходив, ні в кого не питав поради і звільнення від гріхів не шукав. Зате все частіше й частіше починаю спитувати себе сам, бо Прірва мене не покинула, вона весь час з'являється до мене, і я не можу її забути. Тоді мороз дере мені шкіру, страх хапає за горло, тоді я ниций стаю. Часом, не в силі збороти своєї ніяковості, відчиняю шафку, де стоїть півштоф оковитої. В мене тремтять руки, слизько булькає горілка, ніби нашіптує мені щось, утішаючи, перехиляю поквапливо чарку, і мені здається, що хтось із мене блазненько й хитро сміється. Я знову наливаю, а коли тіло моє м'якне від тепла, коли мозок лагідніє, коли очі починають знову дивитися на світ з любов'ю, починаю плакати. Стаю навколішки перед іконами, плачу й каюся, плачу й шепчу якісь слова, прошу звільнити мене й вибачити, бо числю себе серед гірших на землі. Тоді мені здається, що безмовні очі святих на іконах мене розуміють, але розуміють вони й моє лукавство, та ж бо, чинячи отак, як описую, водночас дві дії виконую: каюся, а тим самим шукаю собі вигоди, спокою, задоволення, забуття. Все тільки для себе міряю і тільки до себе ліплю, про себе турбуюся і дбаю. Тоді жах оперізує мене, я навіть відаю, що той жах — канчук, що блискав колись перед очима, тоді мені починає здаватися, що лютість до світу, яку відчував я у Прірві, — це ще не конечне зло. Це гріх, я знаю, але він іде од відчуття іншого гріха — того, про який тобі, читальнику, лукаво не оповідаю, але який найбільше мене гнітить. Бачу перед собою очі юнака і думаю, що саме ті очі — мій найбільший спитувальний суддя. Не можу бути байдужий до того судді, отож чи не ліпше мені його зненавидіти? Тоді б я зміг убити невситимого черв'яка, який поселився мені в грудях і з'їдає мене. Отож, коли наливаю третю чарку, бачу перед собою очі, ллється булькітливо горілка, а я пробую їх зненавидіти, ті добрі юначі очі. Часом, на п'яну голову, я думаю, що колись ми з ним ще зустрінемося, колись він до мене прийде. Одягнений у страшні лахи з прикріпленою до грудей пошарпаною весільною квіткою, він схилиться, щоб поцілувати мені руку, і я жахнуся, дивлячись на брудне його волосся.

— Я прийшов висповідатися, панотче, — скаже він хрипким, застуженим голосом; і, коли б це й справді сталося, я повірю: фортуна зле посміється наді мною.

Сповіщу тобі, читальнику, як я уявляв її, Фортуну. Це здорова, грудаста баба з чоловічим грубим обличчям, безока, лише світять два чорні провалля; називаю тобі їхні назви: перше — успіх, а друге — неуспіх, сміх у неї переможний або гіркий; вона у двох іпостасях, що складають її тіло: коли одна половина радіє, друга смутиться, коли одна половина перемагає, друга терпить поразку. Вона ніколи не задоволена, отож ніколи не бувають задоволені ті, що в її слуги позаписувалися…

Що іще написати, любий читальнику? Може, про те, як повертався дорогою додому, як готувався побачити рідну оселю, довгі роки не бувши в ній; я віддалявся від Прірви, в якій пробув сім років, отож міг дозволити собі порадіти з сонця, з бабиного літа, із землі, повитої останнім теплом, з листя, яке вбирає в себе всі барви землі, а небо стає вмиротворено-спокійне — воно згодилося відпустити літо до спочинку и готується зустріти іншу приятельку свою — зиму. Вперше мені було байдуже, що десь там, за горбами, їде зима, що в неї тіло — людський кістяк, що тримає вона на плечі голу шаблю, що дише вона крижаним духом. її дихання долинає вже сюди, сонце сипле стільки проміння, скільки має, а земля не може витримати цього натиску тепла й холоду, через те й плаче білим павутинням, що осідає на дерева, бур'яни і траву…

Згадую той золотий момент, коли побачив своє село. Розкинулось у глибокій долині, і я завмер на горі, безсилий подолати зворушення. Сів на камінь і закляк, бо все в мені раптом заспівало. Ось вона, оселя, де не був довгих сім років і до якої все-таки повернувся. Могло статися, що цієї хвилі не було б, коли б не прийняв я поради, хоч і недобра вона була, але не послухатися ЇЇ не зміг. Поки що не оповідаю тобі, читальнику, що я вчинив, аби мати змогу пережити цей момент: вчинив я дійство лихе, а радуюся, хвилююся й відчуваю душевне піднесення. Без гріха не живе людина, думав я, дивлячись на розсипані в долині хатки, та й гріхи неодномірні бувають. Бо що воно, гріх? Можновладці нищать без спротиву совісті юрби людей — за добро їм це приписується і за необхідність. Женуть військо на військо, катують, нищать, вішають, четвертують, колесують, підтягують на диби, обпалюють вогнем, криваві річки на землі пускають, людським трупом поля засівають — не кладеться їм це за зло. Мене ж принаглила потреба, і не знищив я того юнака, про якого вже натякав тобі, читальнику, а тільки віддав йому своє прокляття. Вірив, що і в нього колись настане ота золота хвилина, яку і я переживав, повернувшись у рідний край, і він відчує те саме піднесення і радість, адже це радість особлива — радість звільнення…

Отож тоді, на горбі, я захотів розтягти цю хвилю зустрічі з селом: я полюбив його раптом — оті хати, як гриби, під солом'яними стріхами, оту самотню церківку край села, журавлі криниць, які не знають вирію, а цілий рік мочатимуть носи у студену воду. Я людина звичайна. Не надто чутливий і не надто твердий, і попом я був та й буду ніяким, не відзначатимусь строгістю і не вдаватимусь у надмірності. Не відкидатиму й зараз простих радощів життя, не відсуватиму доброї їжі і солодкого трунку. Я хотів жити, як живуть добрі люди, і те, що мусив заплатити за це недобрим учинком, — не моя вина: вибору не мав…