Зовсім споночіло, коли я поклав вибратися до міста. Хотів усе чинити розважливо, бо цього разу все мало сяк чи так вирішитися. Намагався менше гризтися каяттям — все станеться, вирішив я, як було зі мною. Віддам тільки те, що накинуто мені, — і нічого більше. Коли воно існує, це прокляття, то хай не падає на одні мої плечі.

Весілля в місті вже почалися. Вчора я чув, як грали музики, а діставшись увечері до міського паркану і пролізши всередину, побачив по-святковому вбрану юрбу. Грали перший день весілля; а молодим виявився якраз той із моїх вуличних товаришів, кого я найменше любив.

Мозок мій був залитий холодним киселем, я й справді став розважливий і тільки й думав, як би мені не зірватися. Коли вже зважився на цей чин, годі від нього відступатися. Я не слухав голосу серця й душі: серце моє на той час кригою покрилося, а душа німувала.

Як і тоді, коли відвідував рідну домівку, добиравсь у місто через леваду. В кінці саду стояла покинута халабуда, яку збудували цього літа вже без мене, і я нечутно туди забрався, бо мусив мати пристановище. Тут було мені зручно ще й тим, що з одного боку легко міг втекти на леваду й до паркану, а з другого — так само легко вийти на вулицю.

Ніч була місячна. Холодний таріль пливав в чистому небі, в якому густо насипано зірок, і я, коли хотів зміцнити дух, весь час туди позирав. Це й справді мені пособляло: тіло набиралося сили, а я сам — рішучості. Мав таке враження, що від місяця текли крижані хвилі і саме вони давали змогу мені мислити холодно.

Весілля грали в дворі того самого Панаса, якого я був налякав, скочивши на воза і забравши в нього клунок з їжею. Весь двір було обтикано походнями, і в нього так густо набилося людей, що, здавалося, не було де і яблуку впасти. Спершу я сидів у халабуді, видивляючись, а тоді відчув, що можу вести себе сміливіше. Якась сила штовхнула мене вийти на вулицю і піти по ній розміреною ходою, як ходив я колись у людській подобі. Мимо пройшли якісь люди, я спинився, злякавшись, що вони побачать мене і вразяться, але нічого такого не сталося: мене просто не завважили. Горіли походні, розкидаючи жовте мерехке світло, назустріч мені пішли музики: дмухали в дудки, витинали на скрипці і побрязкували бубонцями. Я притиснувся спиною до паркану — саме в цей час вийшов із двору оточений боярами молодий. На хвилю задивився на його щасливе обличчя — холодна голка кольнула мені серце. Всі довкола були так само веселі: грала музика, співали дружки й бояри, співали свашки і старости. Темінь навколо від гарячого світла походень здавалася загадковою й оксамитною: я стояв біля тину й дивився на людей з особливим почуттям. Ще два роки тому я був такий, як вони, так само тупцювався в юрбі і так само співав. Жив, як жилося, вільно дихаючи повітрям і усвідомлюючи тільки той момент, у якому пробував. До того часу все в моїм житті було просто: щось я робив, їв, пив, на когось сердився, хтось сердився на мене, щось учиняв: добре чи лихе, але таке, що не виходило із меж прийнятого. З кимось товаришував, а когось недолюблював, як, наприклад, оцього жениха Панасенка. Обертався в колі, виміряному нашим міським парканом, і цього було досить. Моє зло і добро було не таке, яке гостро запам'ятовується, — я навіть не думав про те, що колись усе вдіяне таки зважиться й переміряється: дрібне відсіється, а на вагах опиниться важке. Велике добро і велике зло, хоч немало у світі людей пустоцвітних. Все минає, а добро і зло залишаються, щоб нові покоління так само кидались у ці дві великі ріки, прагнучи їх з новою силою перепливти. Я думав отак, а навколо роїлася юрба, весело співаючи:

Я ішов за весіллям, пробираючись попід парканами і тинами, скрадливо ступав у траву — вабили мене й пісня, і цей похід.

Осінь відчувалася повсюдно. І вільготна прохолода, і смуток, яким повивалися білі стіни хат, і ці веселі пісні, в яких бринить.щось тягливе й меланхолійне — все це лягало на мою німуючу душу. «Життя буває буденне й празникове, — думав я, волочачись за весіллям, — і людина завжди має потяг до такої празниковості, кожен з нас залюбки виривається з будня. Будень з'їдає нас, отож ми й воюємо з ним: бенкетами, весіллями, пиятикою, війнами й розпустою. Тоді і вкрадається нам у душу темна сила, що каламутить душі, бо ми замість вивищуватися над буднем падаємо нижче від нього. Тоді й починаємо війну із тим темним, якщо не переможені до решти: не хочемо бути ниці. Але скільки серед нас таких, що перемогли у цій війні?»

Молода вже чекала на весілля. Це була одна із тих дівчат, які мені подобалися і до кого і я б послав старостів. Але вона вже й думати, певне, забула, що існував колись ставний писарчук, тепер дивиться закоханим поглядом на хлопця простішого за мене й біднішого — її очі як осіння ніч зі своїми таїнами та розкошами. Смуток зціпив мені груди: стало жаль. Скільки часу не зазирав я в такі-от очі і не пробував наблизитися до таємниці, де повно золотого хмелю, і скільки мені ще бути здичавілим лісовим звіром? Ось вона, думав я, та, що готова народжувати, що зросить землю, щоб, загинувши, пустити нове стебло. Вона благословенна вже тим, що живе, як дерево, яке має покритися квітом і народити плоди. Отож, у тій вона порі, коли цвіте, і недаремно вона — прекрасна. Я милувався з неї, але мені було й сумно. Сумно, бо кожна краса має в собі щось печальне. Краса не тільки тішить око, але й примушує думати про дочасність. А люди співали:

Палали походні, червоні вогнища нуртували серед ночі, весілля в дворі молодої наливалося трунком. Все весілля пританцьовувало, кричало, жартувало, а я все ще не міг відірвати погляду від молодої. На того, хто міг би стати моїм обранцем, я не дивився, тобто не шукав його серед цієї юрби — хай веселиться! Хай поки що не відчуває неспокою й тривоги, як ото я їх колись відчував. Його, зрештою, зовсім неважко знайти — хто там став тобі, Панасенку, старшим боярином? Те обличчя постане переді мною пізніше, коли вже несила буде щось змінити, адже я пристрасно хочу повернутися до людського буття. Проживши два роки у вовчій шкурі, я маю на те право, та й молодий ще я. Так мало знаю про світ та людей; ще не починав жити. Порожній був і ніякий: не було в мене й нагоди по-справжньому випробувати себе, тобто позирнути на власне існування хоч би з такої висоти, з якої можу дивитися на нього вже зараз. Хто зна, подумалося раптом мені, може, те, що зі мною скоїлося, не таке велике зло, більше я прийшов учинити!