Він одважився нагадати:

— Чекаю на відповідь, Тату.

Гнів не спалахнув. Людина стомлено промовила:

— Ну що ж…

Петро наблизився до Батька. Вони являли собою дивне видовище: добродушний гігант, що аж пашів силою, і стомлена людина із загостреними рисами обличчя.

— Тату, ти хворий.

— Чому так вирішив?

— Бачу. Запалена тканина стискає нервові волокна. У тебе, мабуть, весь час шумить у вухах і з’являється безпричинне роздратування. Якщо дозволиш, я сфокусую пучок енергії і ліквідую запалення.

“Він бачить. Чому я здивувався? Хіба не сам створив йому можливість “бачити” це?”

Батько знав, що неприємно вразило його зовсім інше. І щоб перебороти злість, яка піднімалася в ньому проти самого себе, подумав: “Звичайно, мій настрій залежить і від стану мого організму. Мій настрій, але не вчинки”.

Йому хотілося, щоб це завжди було правдою.

— Де знайти професора Саукальніса?

— Там! — рука стрімко випросталась, указуючи напрям. А сама людина навіть не підвела голови, заглибившись у розрахунки.

Але Павло Петрович не рушив з місця. У нього боліли ноги і шуміло в голові. “Цей центр схожий на божевільню, — думав він. — Тисячі хворих з однією ідеєю фікс”.

— Поки не розкажете, як розшукати професора Саукальніса, не піду, — заявив зухвало.

Людина спантеличено витріщилася на нього, з трудом відволікаючись од своєї справи і намагаючись втямити, чого хоче цей нахаба. Та ось її погляд злегка просвітлів.

— Підніміться на поверх вище, друга кімната праворуч.

Павло Петрович штовхнув двері — вони не відчинились.

Подзвонив і почув голос автомата:

— Професор Саукальніс вилетів до Танганьїки на біостанцію номер сім. Повернеться через два дні. Що передати?

Павло Петрович у думці вилаявся. Поминувши ескалатор, сів у швидкісний ліфт. Опинився на вулиці, відпочив, викликав по відеофону клітку. Лікар Лусерський не відразу відповів на виклик, і його обличчя на екрані розпливалося в усмішці.

— Їй краще. Не турбуйтеся, певно, це не асфіксія—Т.

— Можна її побачити?

— Звичайно.

Павло Петрович узявся за жовту ручку діапазонів, і на екрані відеофону замість усміхненого обличчя лікаря з’явилося змарніле, посічене зморшками жіноче лице.

— Надійко! — покликав.

Очі розплющились широко, потяглися до нього, ніби вони були руками, а не очима.

— Як тобі там?

— Уже краще, рідний. Ми надаремне вдалися в переполох. То була не асфіксія—Т. А що в тебе? Дійшов якого—небудь висновку?

Похитав головою:

— Зараз доведеться летіти до Танганьїки слідом за одним професором.

Вона зрозуміла.

— Будь спокійний. Я почуваю себе непогано. — Дивилася на нього, усміхалася. А він дивився на неї і теж усміхався. Обоє думали про одне. Але він ще думав і про Кантова.

— До побачення, — Павло Петрович їй.

— Щасливої дороги.

Він затримав подих, перемкнув відеофон і лише по тому видихнув. Послав на станцію замовлення і став чекати.

Через кілька хвилин над ним заборсалася тінь, — і ось уже круглий, схожий на батисферу гравільот втягнув труби і гостинно розчинив двері. Павло Петрович опустився в крісло, відчув, як у подушки за спиною надходить повітря. Крісло хитнулося, прибираючи найзручнішого для пасажира положення. Це значить, що аналізатори вже встигли послати в обчислювальний пристрій дані про вагу, зріст, конфігурацію тіла пасажира. В щитку, який затуляв пульт, з’явилося віконце, з нього висунулась грибоподібна трубка диктофона. Вона захиталась перед обличчям Павла Петровича і зупинилася. Слідчий підтвердив курс, назвав швидкість. Автомат перепитав:

— Вибачте, яка швидкість?

— Максимальна.

— Прошу випити аедин і пристебнутися додатковими ременями.

Від аедину Павло Петрович відмовився, а додаткові ремені довелося пристебнути.

Двері зачинилися, і тієї ж миті Павло Петрович відчув, як холодною кам’яною вагою наливається тіло, як мороз підступає до горла. “Не вперше і не востаннє”, — подумав і знепритомнів. Коли отямився, перед очима танцювали жовті й червоні кола.

— Замовлення виконано, — повідомив автомат. — Політ ви перенесли на вісім і двадцять один за шкалою Венцеля. Погляньте, будь ласка, ліворуч на екран і випийте таблетки.

Пластмасова трубка потяглася до його рота і, тільки він розтулив губи, почастувала таблетками. Жовті й червоні кола зникли. Крізь прочинені двері Павло Петрович побачив прямокутник ландшафту з високими травами і низькорослими пальмами. Неподалік від місця приземлення громадився десятиметровий стовбур банана з важкими китицями плодів. Не вірилось, що ця рослина не дерево і навіть не кущова рослина, а лише багатолітня трава.

Павло Петрович вийшов з гравільота. Назустріч йому уже поспішав мулат в оранжевому шоломі.

— Я слідчий Ради, мені потрібний професор Саукальніс, — сказав Павло Петрович, і обличчя мулата змінило усмішку на вираз багатозначності.

— Ходімо, я проведу вас.

Професора вони знайшли на березі океану.

— Давайте сядемо у затінку, — запропонував він Павлові Петровичу.

Кілька хвилин професор мовчав, щось обмірковуючи. Нарешті промовив:

— Значить, хочете знати, чи абсолютно надійний біологічний карантин ракети типу “В—91”?

Він викликав по відеофону Головну бібліотеку космічних повідомлень, попросив показати схеми, задав кілька запитань. Підвівся і, повісивши відеофон на груди, спроектував схеми на пісок. Довго стояв нерухомо, вивчаючи їх, а вітер грався його волоссям, закидаючи пасма на чоло, ніби намагався приховати зморшки. Помітивши запитливий погляд слідчого, мовив заспокійливо:

— Я добре пам’ятаю цей тип конструкції. Але хочу дещо уточнити. Адже для вашого підзахисного, наскільки я розумію, було б краще, коли б я відповів “ні”. А доведеться відповісти “так” Якщо всіх умов карантину дотримано, інфекція не проникне за другу обшивку ракети. В її конструкції було багато вад, але щодо цього…

— Дякую, професоре, до побачення.

Павло Петрович, піднявшись з піску й обтрушуючись, подався до гравільота. Він уже забув і про професора, й про Танганьїку, а через декілька хвилин опинився за сотні кілометрів від Африки. Але на штанях у нього був африканський пісок.

Ця людина, геолог і хімік, була дуже схожа на Кантова. Певно, довгі роки польоту наклали на них однаковий відбиток. Так чоловік і дружина стають поступово схожі одне на одного.

За хвилину після знайомства Павло Петрович уже проаналізував, чим вони схожі. Трохи зігнуті й опущені донизу плечі, бугруваті, надміру розвинуті мускули грудей і спини. Оранжева засмага. Постійно примружені очі, сторожкий оцінюючий погляд ніби запитує: що ти таке, чого від тебе сподіватися?

А що різнить їх — геолога Істоцького й командора Кантова? Цього Павло Петрович ніяк не міг визначити. Почав уже навіть сердитися на себе.

Спалахнула лампочка на столі, запищав сигнал. Істоцький натиснув на клавіш, автоматично відчиняючи двері. Простора кімната відразу стала тісною: зайшов Петро. Істоцький здивовано глянув на гостя, збираючись задати питання. Павло Петрович попередив його:

— Це мій колега.

“Ну й асистенти тепер у слідчих”, — подумав Істоцький, з повагою дивлячись на ручища гіганта.

І раптом Павло Петрович зрозумів, у чому головна різниця між геологом і командором Кантовим. Не в кольорі волосся, не в обличчі… Незначна, здавалося б, деталь: у Істоцького недбало застебнута куртка, з—під неї вибивається у жовту клітинку сорочка. І відразу ж пригадується, як на всі “блискавки” наглухо — аж до підборіддя — застебнута куртка звинуваченого Кантова.

— Розкажіть про командора. Що він за людина? — попросив Павло Петрович.

Обличчя Істоцького пожвавішало, потім стало похмурим, розгубленим. Воно міняло вираз, як море міняє колір літнього дня.