Раптом пролунав незворушний голос Венстена:

— Можливий також інший розв'язок. Альфа плюс «с», помножене на ікс два.

— Це Венстен! — вигукнув Конрад.

— Голос Венстена, — поправив його Альва. — Голос імітувати легко. Пристрій, який перетворює електричні імпульси й викликає коливання повітря. От і все.

—І розв'язок Венстена, — сказав Конрад. Він уже почував себе обвинувачем.

Альва невдоволено зіщулився, розглядаючи його, як у лабораторії розглядав браковане реле.

— А ти, виявляється, так нічого й не второпав… — повагом промовив він. — Я був про тебе кращої думки.

Альва дивився на індикаторні лампи, і в Конрада сяйнула думка:

— Ти створив електронний мозок? Мозок Венстена?

— Виходить, може бути все-таки й альфа плюс «с», — випалив Альва тріумфуючи, на мить забувши про Конрада. Потім знову глянув на нього: — А чого ти так кричиш, ніби це ти знайшов розв'язок? Звичайно, це електронний мозок Венстена. Ти міг би й раніше здогадатися, якби не притупив твоїх розумових здібностей бізнес. — Слова, як завжди, розліталися від Альви іскрами. — Всі електронні машини орієнтовано на типову схему, скажімо, на такий мозок, як твій. Але в такому мозку з типовими асоціативними ділянками й типовим зв'язком нейронів менше каналів зв'язку та обхідних шляхів, аніж у мозку Венстена. А я маю справу з біонікою. Я створюю електронні машини за певними живими зразками, котрі найбільше мене цікавлять, з урахуванням їх відхилень від норми, їх швидкодії. Відверто кажучи, це відхилення мене якраз найбільше цікавить. Природа напрочуд різноманітна, вона містить мільйони норм. Лише завдяки відхиленню від звичайної норми такий мозок здатний розкрити нові норми природи, явища, закони. Я намагаюся записувати в пам'ять машини все, що знав небіжчик, настроюю її на його «тон». І коли я даю такій системі ті самі факти, що й звичайним машинам, вона робить зовсім інші висновки.

Тобі вони здалися б ненормальними, безглуздими, як сама машина і мозок, на кшталт якого її зроблено. Але що таке норма? Ти чи Ейнштейн? Твій знаменитий Краузе чи Бетховен? Що таке норма для людського мозку? Може, відповіси?

Він перевів на Конрада свої темні недобрі очі.

— А колись же й ти був добрячим інженером. Пам'ятаєш, як ти досліджував струми взаємодії?

Конрад скривився.

— Але ти завжди був неабияким негідником і тебе тягло до всілякого паскудства. Цікаво було б зазирнути до твоїх чарунок пам'яті. Певно, там чимало різної погані й мотлоху…

Він зробив крок до Конрада, немовби й справді збираючись розітнути йому череп.

— Не поглядай на пістолет. Тобі до нього, не дотягтися. Втім, я не збираюся завдавати собі клопоту операцією. Отут за стіною перед нами не весь Венстен, а лише частина його мозку, в якому, щоправда, підсилено електричну активність. Але ця частина дає такі розв'язки, до яких тобі не додуматись. Розумієш тепер, що таке норма для людського мозку, якщо його діяльність не скеровано на такий непотріб, як у тебе?

— Ти божевільний, Альва, ти такий же ненормальний, як і твої машини. Тому в тебе ніколи не було жодного зайвого цента, — мовив Конрад, прямуючи до дверей лабораторії.

Альва не намагався йому перешкодити. Уже біля дверей Конрад сказав:

— Та якби ти згодився перейти до нас… Можу тебе запевнити — ми б не поскупилися.

Альва вже не дивився на нього. Він перепилив ручки регуляторів. Відблиски індикаторних ламп веселковими барвами вигравали па його гулястій лисині. І лише коли клацнули двері, він гукнув Конрадові навздогін:

— Якщо ти надумаєш притягти мені свого група після смерті, не завдавай собі клопоту: він мені не знадобиться!

Ні, її вразили не слова — слів дівчинка не могла точно пригадати: здається, спитав, чому вона плаче. Але голос… Він був зовсім не схожий на інші… Такий лагідний, що вона заплакала ще дужче. Наче крізь туман помітила його стурбовану усмішку. Дівчинці здалося, що колись давно вона вже бачила її. От тільки не могла пригадати…

— Тебе хтось скривдив?

Дівчинка заперечливо похитала головою.

Він поспішно додав:

— Я не хотів втручатись у твої справи. Просто мені сумно гуляти самому. Коли бачу: ти йдеш і рюмсаєш.

Дівчинка недовірливо всміхнулася. Туман, який застилав їй очі, почав розвіюватися.

Вона пригадала, як учитель сказав: “Віто Лещук, ти винна і мусиш вибачитися перед Миколою”. Вона тоді вперто закусила губу й мовчала. “Ну що ж, не поїдеш на екскурсію. Посидиш вдома, подумаєш”. Не могла ж вона розповісти, як було насправді. Віта Лещук не донощиця. Хай уже краще її покарають.

— Слухай, дівчинко, а я ж знаю, що винна не ти, а Микола.

“Знає? Але звідки?”

— Післязавтра я полечу на кілька днів до Праги. Хочеш зі мною?

Дівчинка здригнулася, зупинилась. Тоненька й легка, з пухнастим волоссям, вона була схожа на кульбабу, яку хотілося захистити од вітру.

“Післязавтра наш клас вирушає до Праги, а мене не беруть…”

Віта підвела голову й уважно глянула на незнайомця. Він був високий, незграбні широкі плечі скидалися на дві кам’яні брили. Може, тому він трохи горбився. Трикутне обличчя, великий круглий лоб. А очі добрі й тривожні.

— Провести тебе трохи? — мовив незнайомець і швидко додав: — А то мені сумно.

Віта мовчала, і він знову заговорив:

— Розкажу тобі свою історію — може, ти захочеш мені допомогти…

Дівчинка погодилась.

— Добре, розказуйте.

Вони поволі пішли далі. Віта поблажливо поглядала на нього. А він ішов поряд, намагаючись іти в ногу з нею.

— Розумієш, у Празі я маю дуже багато справ. Усіх їх за день ніяк не зробиш. Якщо ти полетиш зі мною і виконаєш хоча б одне моє доручення на фабриці дитячої іграшки, я впораюся з іншими. Ну як, згода?

— Треба спитати дозволу мами та бабусі, — сказала Віта.

Незнайомець чомусь зрадів:

— Авжеж, авжеж.

— Мій дім близенько.

Вона так довірилася супутникові, що перед ескалатором подала йому руку. Тут панувало пожвавлення. Незнайомець так міцно стиснув їй руку, що дівчинка навіть скрикнула.

— Пробач, Віто.

“Звідки він знає моє ім’я? Чому нічого не розповідає про себе? Як його звуть.

— Час уже й мені відрекомендуватись, — сказав він.

— Звати мене Валерій Павлович. Професія — біофізик. Зараз я у відпустці, але вона кінчається.

Деякий час ішли мовчки. Щоразу, переходячи з ескалатора на ескалатор, Валерій Павлович брав Віту за руру. Його пальці були сухі й гарячі. Здавалося, що в нього висока температура.

Коли підійшли до Вітаного будинку і двері автоматично відчинилися, Валерій Павлович на мить завагався, не наважуючись увійти…

Їх зустріла Вітина мати — маленька кругловида жінка з таким же пухнастим і білявим волоссям, як і в доньки.

— До нас гості? — мовила вона здивовано.

Жінка уважно оглянула Валерія Павловича і відрекомендувалася:

— Оксана Вадимівна.

— Валерій Павлович, — мовив незнайомець і відразу ж одвів очі.

“Де я його бачила?” — намагалася пригадати жінка. Вона чомусь розхвилювалася, напружувала пам’ять, але пригадати не могла. А коли заспокоїлася, пам’ять легко, як вода соломинку, виштовхнула нагору спомин…

…Фойє театру. Виставка картин молодих художників. Вона смикає чоловіка за руку: “Анте, ходімо ж! Третій дзвінок!” А він утупився в картину, де з темряви випливає обличчя з загостреними рисами.

Ант сказав тоді: “Отаким би я хотів бути”. Дружина скоса глянула на його лагідне обличчя з трохи відкопиленою губою і всміхнулася: “Хлопчисько!” А тепер вона бачить перед собою той самий портрет…

Можливо, цей чоловік позував художникові?..