Гельмут зайшов у ресторан «Лукуллус» на Панській. Відвідувачів було мало, переважно румунські офіцери і спекулянти, які робили ґешефт на війні. Кельнер неприховано вороже подивився на прибулого есесівця. Гельмут зробив для себе ще одне неприємне відкриття: нацистів у його рідному місті не люблять. Він пильно подивився на кельнера, відзначив його круглий вид, сірі очі й великі селянські руки і спитав українською:

— Шо маєте доброго їсти-пити?

— Доброго мало, — кельнер з ворожого став дружелюбним і зацікавлено розглядав есесівця, що так добре розмовляє його рідною мовою, — але… — Він багатозначно замовк.

— Але, але, — підтвердив Гельмут, — я маю чим заплатити.

— Є вуджена підчеревина з села, іспанські маслини, сир, а якщо хотіли би пообідати…

— Ні, — зупинив його Гельмут, — лише закусити, а як щодо вина?

— Є котнарі.

— Гаразд, принеси літр котнарі і наріж шмат підчеревини з цибулею і маслинами. А хліб є?

— Лише житній, пане офіцере.

— Та й добре, неси.

Коли Гельмут допив вино і почав збиратися, в ресторан зайшов невисокий офіцер в поліційній уніформі. Гельмут придивився і впізнав свого шефа по службі в чернівецькій кримінальній поліції Віктора Попеску.

— Шефе, ви в уніформі? Вперше бачу! — він підвівся назустріч прибулому.

— Гартль! — Попеску зворушився, очі його наповнилися слізьми, він стиснув Гельмута в обіймах. — Гельмуте, ти тут? Боже, як давно я тебе бачив востаннє. То був зовсім інший світ!

Вони сіли за столик, Гельмут замовив рому і тієї самої підчеревини. Кельнер, почувши, що вони розмовляють румунською, трохи насупився, але дефіцитного продукту приніс вдосталь — чомусь йому цей есесівець-поліглот сподобався.

Після того, як вони трохи випили, Попеску розповів, що коїться в Чернівцях, як багато розвелося кримінальників і як тяжко йому їх ловити, бо вже нема в поліції таких професіоналів, як ти, Гельмуте, і Кароль Штефанчук.

— А ви не знаєте, часом, де Кароль? — розчулено, бо спогади про передвоєнні Чернівці, про веселе життя і, звичайно, про Марію переповнили його, спитав Гельмут.

— Знаю. В українській банді, тобто в тій їхній повстанській армії. Бачиш, Гельмуте, як пропаганда збаламутила й мене, я ж бо знаю, що УПА — не банда, бо в них є ідея, а он вихопилося. Та й не міг би Штефанчук піти в банду, занадто він панський.

— Це правда, — мусив погодитися Гельмут і розповів колишньому шефови, як воював на Східному фронті, як горів у танку і як потрапив у Чернівці. — Бачите, в якій уніформі змушений ходити містом, у якому до війни шпацірував у наймодніших костюмах. — Гельмут критично оглянув свій мундир з латками від куль і штани, які він мав на собі тоді, під палаючим танковим комбінезоном.

Вони ще випили, полаяли «цю безглузду війну», а потім Попеску сказав таке, від чого Гельмут нараз протверезів:

— А знаєш, Гельмуте, я недавно бачив ту гарну панну, з якою ви з Каролем колись швендяли ресторанами.

— Що? Де?

— Тут, але розумієш…

— Що розумієш?! Кажи! — Гельмут став нестямним, як його фюрер на трибуні.

— Кажу. Я бачив її в ґетто.

— Що, в якому ґетто? А-а. Та вона ж не жидівка.

— Не знаю, але я там її бачив, правда, вона гарно виглядала і не схожа була на мешканку ґетто.

— Мені треба йти туди, — рішуче сказав Гельмут і почав підводитися.

— Почекай, Гельмуте, — зупинив його Попеску, — сядь, послухай мене. Уяви собі, ти приходиш до ґетто і постаєш перед охороною — у обпаленій залатаній уніформі, з рукою на пов’язці, з ціпком, до того ж нетверезий. Що має думати охорона?

— Справді, охорона такого волоцюгу забере в комендатуру на предмет перевірки особи, — гірко згодився Гельмут, — а що робити?

— Ще трохи полікуватися, аби міг ходити без ціпка, а потім я тобі дам офіцерський шкіряний плащ і підеш. Тверезий.

— Але ж…

— Якщо вона там, то й буде, а якщо її вже нема, то й зараз нічого не вдієш.

… Через тиждень Гельмут без ціпка і перев’язі, в чорному шкіряному плащі, розстібнутому на грудях так, аби було видно петлиці офіцера СС і Залізний хрест на шиї, підійшов до контрольно-пропускного пункту чернівецького ґетто.

— Пропуск, — байдуже ковзнув по ньому румунський унтер-офіцер.

— Який пропуск, ти що не бачиш, хто я?! — по-німецьки закричав Гельмут.

— Пропуск, — повторив румун і перегородив дорогу карабіном.

Гельмут завагався. Лізти напролом — буде стріляти, залишається повернутися і виробити собі в комендатурі пропуск. Він уже збирався йти, коли побачив, як з ґетто вулицею Іона Крянґе їде блискучий «опель-капітан». Унтер-офіцер підняв рогатку. Гельмут дався вбік, аби пропустити авто, поглянув на його пасажирів і ледь не зомлів: поряд із водієм-унтер-офіцером у чорній уніформі СС сиділа… Марія!

Гельмут, не тямлячи, що чинить, кинувся навперейми автомобілеви і вперся руками в решітку радіатора, водій ледве встиг загальмувати. Офіцерка вискочила з авта, глипнула на Гельмута, на мить в її очах майнула якась людяна іскра, але відразу ж очі стали сіро-крижаними, і вона залементувала німецькою мовою з прусським акцентом:

— Ви що, зваріювали, унтерштурмфюрер?! Якщо життя набридло, то для цього є Східний фронт! Ану геть з дороги!

— Маріє… — забелькотів Гельмут.

— Струнко перед старшим за званням! — верескнула Марія. Гельмут лише тепер зауважив на її петлицях відзнаки оберштурмфюрера СС. Вона підійшла до Гельмута, пильно подивилася йому в очі, відсторонила рукою в сірій замшевій рукавичці, сіла в авто і поїхала.

Гельмут поплентався в місто. Того дня він відніс шкіряний плащ Вікторови Попеску, і вони так напилися, що заночували у рідній квестурі.

Через тиждень Гельмут зібрався в Берлін, аби замельдуватися в Головне управління Ваффен-СС. Він сидів у вокзальному ресторані і чекав на потяг. Коли прийшов час сідати у вагон, він вийшов на перон і побачив на двірцевій стіні оголошення комендатури румунською та німецькою мовами: «Увага! Розшукується небезпечний злочинець» і — фотографія Марії в есесівській формі! Він придивився до тексту: прикмети — зріст, волосся, очі; підривна робота — шпигунство, диверсії, викрадення таємних документів; носить уніформу офіцера СС; володіє багатьма мовами; вірогідно англійська або американська шпигунка; винагорода… Гельмут за допомогою ножа здер зі стіни центральну частину, листівки, ту, де світлина, сховав у кишеню і пішов до потяга.

Після того, як фронт прокотився Західною Україною, командування УПА дало наказ сформувати кілька похідних груп, які мали пробратися на території, окуповані західними союзниками і цим продемонструвати світови, що УПА — національно-визвольна армія, що воює проти двох тоталітаризмів — гітлерівського і сталінського. Кароль Штефанчук потрапив у групу «Ударники-2» під орудою сотника Михайла Громенка. Йшли вони ночами, вдень переховуючись і відсипаючись у лісах. Словаччину пройшли щасливо, місцеве населення співчувало українським повстанцям, ділилося харчами, а деякі молоді хлопці навіть намагалися записатися в УПА. Проблеми почалися в Чехії. Цивільні вбачали в упівцях бандитів, а новостворені спецслужби розпочали на них полювання. Майже через день група вела бої. Проте «Ударники-2» не дали себе оточити і, втрачаючи бійців, економлячи кожен набій, потерпаючи від голоду і ран, все-таки прорвалися через кордон і увійшли в Баварію. Тут їх уже ніхто не переслідував, і вони, обминаючи чати американської армії, заглибились якомога далі на німецьку територію, а біля Мюнхена здалися окупаційній владі. Американці роззброїли їх і помістили в табір для інтернованих. Там на них чекало ситне харчування, зміна білизни, гаряча вода і вдосталь мила. Наступного дня сотник Громенко вишикував вимитих, виголених, причепурених «ударників», запросив американського полковника та кількох військових журналістів зі США, Франції і Великої Британії і зробив політичну заяву від імени Головного командування УПА. Мовляв, Українська Повстанська Армія, силова структура українського народу, який веде національно-визвольну боротьбу, — донедавна проти нацистського тоталітаризму, а тепер — проти комуністичного деспотизму. Американські військові взяли до відома, а журналісти попросили копії заяви.