З часом табором поширилися чутки, що західні союзники видають інтернованих совєстській владі. Он, у Австрії британська армія силоміць передала совєтам Козацьку бригаду ґенерала Краснова, багато козаків вчинили самогубства, аби не потрапити до рук сталінських катів. Але після того, як британці не видали Сталіну бійців дивізії СС «Галичина», бо це, мовляв, польські, а не совєтські громадяни, упівці трохи заспокоїлися — вони переважно теж не були підданими СССР. Американська військова влада оголосила інтернованих «ді-пі» — переміщеними особами і суттєво послабила режим. Деякі, серед них і Кароль Штефанчук, роздобули собі цивільний одяг і почали виїжджати в Мюнхен, аби вивчити ситуацію щодо свого майбутнього. Чимало його товаришів вважали, що боротьба за Україну продовжується в новій фазі, пов’язуючи ці надії з евентуальним збройним конфліктом між демократичним Заходом і комуністичним Сходом, але Кароль, розмисливши тверезо, дійшов висновку, що Україна вкотре свою війну програла, і вирішив демобілізуватися. Тим більше, що він мав чим зайнятися у цій Европі: треба шукати Марію, Гельмута і покупця на реліквію — або у вигляді її частини, що теліпається на ланцюжку в Кароля на шиї, або, якщо пощастить, — в повному комплекті, навіть зі сувоєм перґаменту як письмовим доказом. Для початку Кароль засів за англійську мову, якої його з дитинства навчав батько — завзятий англофіл. Спілкуючись з американськими офіцерами, Кароль за короткий час відновив набуте в молоді роки знання цієї мови і навчився нового настільки, що його взяли перекладачем до штабу табірної адміністрації. За роботу американці платили, тож Кароль побачив деякі перспективи. На першу зарплату він справив собі більш-менш пристойний костюм, капелюх та італійські півчеревики. А потім почав частину грошей відкладати, а на решту сидіти коло пива. Життя налагоджувалося.
Одної неділі Кароль дозволив собі, крім пива, випити ще кілька порцій вишнівки, йому стало тепло, і, сидячи в ґаштеті, він дивився у вікно поглядом переможця: війна закінчилася, починається нове життя, тож треба знайти у ньому своє місце! Повз вікно пройшло двоє американських військових. Кароль байдуже ковзнув по них, ковтнув пива і до нього дійшло. Він, не взявши капелюха, махнувши рукою стривоженому кельнеру, мовляв, заткнися, зараз повернуся, вибіг на вулицю і наздогнав військових. Це були жінка-сержант та мурин-лейтенант. І жінка була — Марія!
Кароль схопив її за руку вище ліктя:
— Я знав, що знайду тебе!
Вона рвучко обернулася, повільно вивільнила руку і задумливо подивилася на Кароля:
— Невже ми знайомі?
— Та як же, Маріє! Чернівці… «Хризофілія»… пан Пантелеймон… — Кароль це вимовив українською, але жінка й далі дивилася на нього нерозуміючим поглядом:
— Ви, певне, п’яні. Які Черн… Я вперше в Європі, — вона говорила, як корінна філадельфійка. — Ви помилилися.
Здоровенний мурин — її супутник, поклавши руку на кобуру пістолета, загрозливо посунув на Кароля. Жінка жестом зупинила його, зміряла цікавим поглядом Кароля, обернулася, і вони пішли. Спантеличений Кароль повернувся в ґаштет. Не таке вже й це життя безхмарне. Не хотілося більше ні пити, ні мріяти, з безнадійно зіпсованим настроєм він повернувся в табір.
Через кілька днів на ім’я Кароля прийшла посилка без зворотної адреси. Якби не та зустріч з прикрим кінцем у Мюнхені, Кароль би дуже здивувався, а так — ні. Він не міг помилитися — в уніформі американського сержанта була таки Марія. Він розпакував скриньку. Там було повно гарних дефіцитних речей переважно американських: цигарки з верблюдом і запальничка зі «студебекером», ручний годинник «Невада» на шкіряному ремінці, блокнот у штучної шкіри палітурках і авторучка «паркер», безпечна бритва з пачкою лез і велика пляшка одеколону, дві літрові пляшки скотчу і м’ясні та рибні консерви… Та не це добро найбільше втішило Кароля, а те, що лежало на самому дні: загорнута в цигарковий папір листівка, давня, випущена ще за старої Австрії, з видом на центральну частину Чернівців, на зворотному боці було написано: «Хризо — так, філія — можливо». Українською мовою!
На честь такого великого свята Кароль влаштував бенкет. Скликав усіх своїх товаришів по групі «Ударники-2», нових знайомих і кількох американців. Звісно, що двох пляшок віскі не вистачило, і він, трохи поплюндрувавши свої фінансові запаси, докупив ще питва і їстівного. Навіть наступного ранку, коли дошкуляло похмілля, відчуття щастя в Кароля не минало.
А ще через кілька днів, без жодних зусиль з його боку, Каролеви запропонували нове місце працівника у Франкфурті, в штаб-квартирі американських окупаційних військ. З більшою платнею і натяком про можливий дозвіл на в’їзд до США. Фантазія Каролева працювала безперебійно, як військова бюрократична машина, і, прибувши у Франкфурт, відчув себе уже стовідсотковим американцем. Він навчився жувати ґумку, широко на всі зуби посміхатися і, де треба й не треба, вставляти в розмові «О’кей!». Кароль чекав, що ось-ось у його житті з’явиться Марія, тобто сержант армії США, який, без сумніву, вже опікується його долею, але час минав, а ніхто не приходив. Він легенько пробував розпитувати про неї у штабних, але марно. Аби завантажити себе якимось вагомим сенсом, Кароль взявся розшукувати Гельмута. Яко перед службовцем американського штабу перед ним відкривалося багато дверей, і невдовзі він з’ясував, що Гельмут Гартль відразу по репатріації був призваний до війська, воював у Югославії, потім у складі дивізії СС «Мертва голова» потрапив на Східний фронт, воював добре, має бойові хрести, на Курській дузі був тяжко поранений, вижив, брав участь у героїчній обороні Берліна, де зараз — невідомо, в списку воєнних злочинців не значиться. Кароль продовжив пошуки. На ґрунті захоплення санскритом він зблизився з майором військової розвідки Вільямсом, який до війни викладав у Гарварді, і якось за чаркою дізнався, що багато есесівців еміґрувало в Арґентину.
— Це переважно навіть не військові злочинці, Чарлі, — розповідав майор, — а середня ланка. Вони не знають, як ми разом з росіянами поставимося до них, і вирішили за краще не спокушати долю, а втекти за океан. Тим більше, що арґентинська влада їх радо приймає.
Марія на його обрії не виникала, тож Кароль вирішив, що треба щось робити. Мабуть, варто знайти Гельмута. Якщо решта срібних у нього — добре, якщо ні, з Арґентини неважко перебратися до США. А щоби його туди впустили, Кароль виклопотав собі довідку про працю на користь американської армії і посвідчення «ді-пі» з дозволом на в’їзд у США.
Зібравши заощаджені гроші з документами працівника окупаційних військ, він перебрався в Париж, купив собі фальшивий паспорт громадянина Бразилії і виїхав у Лісабон.
Там Кароль прибув у порт і першим чином перерахував свої статки — стало сумно. На квиток до Буенос-Айреса грошей вистачало, але не більше. Кароль уявив собі, як спускається з пароплава на арґентинський берег без цента грошей у кишені і категорично відкинув цей варіянт. Залишалися два інші — знайти роботу в порту, а ким ще, як не докером, або влаштуватися матросом на якийсь корабель, що йде в Латинську Америку. Згодом з’ясувалося, що в докери беруть лише членів профспілкового синдикату, а в матроси — за наявністю морського паспорта. Кароль кілька днів потинявся портовими корчмами і з’ясував, що є підпільний ринок матроської праці. Треба дати хабар. Він відірвав від серця двадцять британських фунтів і того ж дня уже йшов у Ріо-де-Жанейро на пасажирському португальському пароплаві в чині молодшого матроса. Було тяжко, він виконував найбруднішу роботу, до того ж не знав португальської мови. На щастя, інші матроси були такі самі, як він, — волоцюги без надійних документів і незабаром між ними виникла певна солідарність, допомагали один одному опанувати нехитре ремесло молодшого матроса, ділилися необхідним мінімумом знання португальської мови. Наприкінці тижня у Кароля навіть з’явився вільний час, і він занудьгував. Дізнавшись, що на пароплаві є газетна ятка, пішов собі купити щось до читання. Лісабонські газети тижневої давности, якісь журнали — все португальською. Була одна лондонська «Гардіан», яку Кароль відразу ж купив. Потім знічев’я погортав якийсь японський журнал на газетному папері. Татку небесний, а це що таке?! Біля однієї статті, там, де вміщують портрети авторів, він побачив світлину Марії! Насамперед Кароль купив цей журнал, а потім почав думати: невже вона у Японії! Хоча це не обов’язково, журнал, схоже, якийсь науковий, тож друкуватися можна і через пошту. Але що ти зробиш, коли весь журнал суціль в ієрогліфах, навіть без англійського summary. Треба шукати перекладача. Кароль втерся в довіру до старшого стюарда і з’ясував, що жодного японця на пароплаві нема.
