— Та ти не зумів виконати найпростішого завдання! Ну, чого ти на мене витріщився? Іди ж, нарешті, треба негайно вбити старого. Тоді Зося одержить документи. Якщо нам вдасться виконати завдання, то Гофберга ми вже якось задобримо.

— Завдання виконане, — спокійно сказав Клосс. Він відкрив шухляду письмового столу і подав їй течку, яку нещодавно сам туди поклав. — Ось документація Лятошека. Завтра вранці я вручу її полковнику Гофбергу. Сподіваюся, що він за це не пошле мене на Східний фронт.

Поки вона гортала змережані формулами аркуші, Клосс думав про підступність Гофберга, котрий зробив усе, щоб переконати його, що агент, якого він чекатиме, не може бути жінкою. Йому вдалося ввести Клосса в оману, але з якою метою?

— Де ти це знайшов? — запитала вона.

— В тайнику на горищі. Як бачиш, і в мене є свої методи.

— Власне кажучи, ми могли б удвох вручити цю течку Гофбергові, — промовила Хільда.

— Я вважаю, що ти повинна це зробити сама, адже тобі доручено це завдання.

— Та ти ще й лицар! Я недооцінила тебе, Клосс.

— Цю помилку роблять багато моїх друзів.

— Я гадаю, що Гофберг теж тебе недооцінює. Я побалакаю з ним. А це ти здорово придумав — заборонити виїзд із Пшетоки! Це прискорило справу. Повідом Гофберга, що я поїду звідси не пізніше, ніж завтра ввечері. Мені доручено не деконспіруватися відразу, окрім того, я хочу скористатися нагодою розкрити групу Богуна.

— А це не ризиковано, Хільдо?

— Така вже в нас робота, Гансе. — Вона запалила цигарку і глибоко затяглася. — Я думаю, що після цієї операції ми ще зустрінемось. Ти мені сподобався.

— Скажи, а як було насправді? Ви схопили цю зв’язкову з Лондона, Йоланту Кшемінську?

— Гофберг особисто чекав її на вокзалі, у нас були точні дані. А потім сам її допитував. Він витяг з неї все, перш ніж… Він це вміє!

— Ясно, — сказав Клосс. Він відчув, як зсудомило в горлі, боявся, що Хільда це помітить.

— Вона була на зріст така, як я, і її одяг був ніби на мене пошитий.

— А ти чудово знаєш польську мову.

— А ти прекрасно вдавав, що її не знаєш. Я закінчила польську гімназію в Познані, але ніколи не переставала бути німкенею. На адмірала Канарка я працюю з тридцять восьмого року.

— Ходімо, — мовив Клосс. — Ти повинна повідомити свого ротмістра, що документи в тебе.

Виходячи, він не повернув ключа в замку. Не хотів людині на горищі, для якої він приготував це визнання Хільди Кілар, завдавати клопоту вийти звідси.

Але їм довелося повернутись — задзвонив телефон.

— Б’юся об заклад, що це Гофберг, — сказала Хільда. — Ти дозволиш, Гансе?

Коли він кивнув головою, вона підійшла до телефону.

— Обер-лейтенант Хільда Кілар. Це я його попросила, пане полковник. Я хотіла особисто доповісти, що ми виконали завдання. Завтра ввечері в умовленому місці передам документацію. Я хотіла подякувати вам, пане полковник, за Клосса. Це чудовий офіцер. Щоправда, мені довелося через нього трохи понервувати, але я не знаю, що б без нього робила. Він дуже спритний, дуже. Так точно. Хайль Гітлер, пане полковник!

— Ти задоволений, Гансе? — запитала вона, прискаливши око. Клосс подумав, що в цю хвилину вона справді, гарна і ще що ця гарна дівчина, очевидно, не доживе до завтрашнього дня. А він, Клосс, не зробить нічого, щоб перешкодити, бо ця красива дівчина — смертельно небезпечний ворог.

Він залишив її на другому поверсі, а сам спустився в залу. Ян, котрий стояв біля вікна, вклонився йому.

— Добре, що я вас зустрів, Яне, — сказав Клосс. — Повідомте всіх, що виїзд із Пшетоки дозволяється. Подякуйте також від мене графові за гостину. — Побачивши на обличчі Яна грайливу усмішку, Клосс вирішив, що той його не розуміє. — Вам ясно? — перепитав він.

— Атож, — відповів Ян по-польському і, уважно розгледівшись, додав: — Чудова сьогодні погода.

— Минулого року о цій порі… — мимоволі почав Клосс і, здивувавшись, замовк. Потім оглянувся і закінчив по-польському: — Йшов дощ.

— Дощ із снігом, — докінчив Ян.

— Все гаразд, — промовив Клосс. — Ти від Бартека.

— Відповідаючи на твого останнього листа до Леона, Центр повідомляє, що ця справа його не цікавить. Чоловік, про якого ти писав, працює в Заураллі, а його сплав застосовується там із сорок першого року.

— Це Зосин батько. Знайди нагоду її повідомити, — сказав Клосс. — Окрім того, — він витяг з кишені пласку коробочку, забруднену землею, — візьми це і якнайшвидше спали її. Якщо в цьому вже немає потреби, то краще, щоб цього не було. Ага, — пригадав він, — скажи садівникові, нехай догляне за тією пальмою в оранжереї, хоч я й сподіваюсь, що не пошкодив коріння. Шкода буде, коли вона засохне.

На сходах з’явився Едвард. Клосс покрадьки всміхнувся, побачивши, що його рукав вимащений вапном, яким було побілене горище.

— Яне, — запитав Едвард, — де пан Маєвський?

— У себе, — відповів Ян.

Клосс холодно вклонився Едвардові і рушив до дверей. Він знав, що через хвилину вирок буде винесено.

— Виведіть із стодоли машину, від’їжджаємо! — крикнув Клосс фельдфебелеві.

І тільки тоді, коли вдалині зникли будинки Пшетоки, він уперше зміг подумати про дівчину, якої ніколи не бачив і ніколи не побачить, — про справжню Йоланту Кшемінську, закатовану Гофбергом і його негідниками.

нженер Ервін Райл був родом з Гамбурга. Йому пророкували блискуче майбутнє вченого, професор Люббіх пропонував молодому випускникові політехнічного інституту посаду асистента в своїй лабораторії, але Райла вабило виробництво. Він любив великі підприємства, розмах, порядок, організацію, любив повторювати слово “сучасність”, і в його вустах воно звучало, як бойовий клич. У тридцять восьмому році він зацікавився проблемами реактивних двигунів; йому ніхто не пішов назустріч, врешті-решт, він був лише молодим маловідомим інженером… Але Ервін умів підсипатися до потрібних людей, а оскільки ще й мав неабияке терпіння, то спокійно чекав свого дня, вірив, що він настане, і, коли йому, нарешті, запропонували керувати новим спеціальним заводом у Генерал-губернаторстві, Ервін зрозумів, що це й є його великий шанс.

Він умів працювати; цілими днями й ночами Райл не полишав території заводу, розташованого на околиці великого польського міста. Він не помічав ні самого міста, ні його мешканців; він прагнув будь-що встигнути, укластися в термін. І при цьому, власне, не думав ні пре війну, ні про велич Третього рейху. Райл думав тільки про двигуни І про себе.

Одначе з’явилися труднощі, перші випробування пройшли невдало, і тоді Райл уперше згадав про доктора Пулковського. Він чув про нього ще до війни. Тепер же, щойно Ставши директором заводу, Райл у розмові з високим чином гестапо назвав це ім’я. Гестапівець записав собі щось у нотатнику і через три місяці зателефонував. Пулковський був у них уже кілька тижнів…

Інженер Ервін Райл не забарився висловити про це своєї думки.

— Треба було негайно прислати його в моє розпорядження! — верещав він у трубку.

— Ми повинні були його приготувати, — почув він у відповідь, до того ж сказано це було таким тоном, що Райл більше нічого не спитав. Гестапівець просто повідомив його, коли доставлять Пулковського. Так і сказав — “доставлять”, ніби йшлося про партію товару або поштову посилку.

Райл поглянув на годинник. Невдовзі вони вже прибудуть. Він відклав технічні Креслення і з приємністю всівся в м’якому кріслі. Кабінет був умебльований затишно, дещо класично, але зі смаком. Проста лампа на письмовому столі, прості стільці і це крісло, бильце якого задумливо погладжував Райл. Він любив меблі, що їх сам конструював у вільний від роботи час, — зручні й красиві.

Фройляйн Крепке, немолода вже німкеня з Бессарабії, майже навшпиньки зайшла до кабінету й поставила на стіл чашку кави. Райл не подякував і навіть не глянув на свою секретарку. Він її не терпів. Ходила вона повільно, була тупа й несамостійна, і до того ж бридка. Райл заплющив очі і подумав про Данку. Чудова дівчина! Коли він виїздив з Гамбурга, йому сказали, що полячки неприязно ставляться навіть до цивільних німців, а ті, з якими можна мати справу…