А втім, авантюра була не така вже й велика. Правда, на обличчі полковника фон Оссетцького з’явилося навіть щось схоже на усмішку, коли обер-лейтенант Клосс доповів йому про наслідки трагічної помилки. Та все ж про відпустку за таких обставин Тіче, ясна річ, важко було мріяти — він мусив, сердешний, замість цього втішитися кількома додатковими порціями пудингу.

Клосс усміхнувся своїм думкам і тої ж миті почув постріл. Обернувшись і причаївшись за виступом стіни, побачив хлопця, що навскіс перебігав вулицю, ховаючись у руїнах спаленого будинку, який Клосс щойно минув.

З-за рогу вибігло кілька жандармів із зброєю напоготові. Рудовусий начальник патруля допоміг Клоссові підвестися.

— Вас поранило, пане обер-лейтенант?

— Ні, на щастя, ні.

— По вас стріляли?

— Можливо, — відповів Клосс. — Він утік у той бік. На ньому червоний светр, — показав Клосс у протилежний від спаленого будинку бік.

“Сподіваюсь, — подумки відзначив він, — що ніхто в цю пору не ходить у червоному светрі”.

Жандарми побігли. Обтрусившись, Клосс зупинив рикшу, що саме проїжджав.

— На Боніфратерську! — кинув він, вирішивши, як кожного непарного дня, поїхати на явочну квартиру, хоч добре впізнав хлопця, котрий, вистреливши в нього, перебігав вулицю.

Це був Мундек, хлопець, про якого Юзеф казав: “Мій пістолет”. Або: “Моя охорона”. Клосс бачив його кілька разів здалеку. Він не міг помилитися.

Обійшовши довкола напівзруйнований будинок на Боніфратерській вулиці, Клосс через підвал дістався на сходовий майданчик.

В одну мить він збагнув, що сталося. Юзефа, очевидно, викрито, а тільки ж йому відомо, хто зрадив. “Тітка Зюзанна” здогадалася, що була введена в оману. Клосс знав, що в такій ситуації наказ може бути лише один — убити, знав, що за таких обставин і сам вчинив би так само.

Але знав ще й те, що зрадник не він і за всяку ціну мусить це довести. Якщо доведеться стати перед судом… Правда, ніхто не оголосить йому вироку. На це немає часу. У найкращому разі опісля почеплять напис: “Іменем Речі Посполитої суд підпільний…”

Намагаючись ступати нечутно, Клосс підіймався сходами. Щомиті він зупинявся й прислухався. За ним ніхто не йшов. Але ж невідомо, чи хлопець діє сам. Можливо, ще хтось чекає на нього в цій квартирі? З майданчика не чути було нічого, проте Клосс знав, що чоловік за дверима, якщо він там є, стоїть зараз непорушно, затамувавши подих.

Зумисне з рипом заходився відчиняти двері сусідньої квартири. Зачиняючи, теж грюкнув ними.

Тепер уже Клосс діяв блискавично. Кілька кроків — і він на балконі, що сполучався з балконом сусідньої квартири. Перестрибнувши через балюстраду і продавивши шибку, він з окриком: “Руки вгору!” — опинився в їдальні.

Його зустріла тиша. Клосс швидко окинув поглядом їдальню і переконався, що він сам. Тепер залишалось перевірити ще вітальню, кухню та альков.

Усе гаразд. Клосс наостанок перевірив ще, чи замкнені двері. Так, усе було, як він залишив. Відсунув засувку — було домовлено: двері в непарні дні мали бути відчинені. Що, коли цей хлопець прийде сюди? А він прийде, напевно, бо після однієї невдалої спроби не відмовиться від виконання одержаного наказу. Клосс міг би легко застрелити хлопця. І так би й зробив, якби справді був тим, за кого його вважають.

Але ж він не зрадник. Він не вб’є, але й не повинен дати вбити себе. Клосс, звичайно, думав іноді й про те, що колись доведеться загинути. Цей риск був передбачений у грі, яку він веде вже кілька років. Але щоб отак безглуздо, від руки товариша? Поляка?

Клосс заходився поволі розстібати мундир, потім пішов у альков і дістав із шафи ковдру. Трохи подумавши, взяв другу.

Через півгодини, затамувавши подих, по сходах піднявся на третій поверх юнак у шкіряній куртці й високих чоботях. Якусь мить прислухався, потім витяг пістолет і наклав на дуло глушник. Механізм був так добре відрегульований і змащений, що навіть не заскрипів. Не рипнули й двері, коли хлопець натиснув на ручку.

У коридорі було порожньо, при світлі електричного ліхтарика Мундек не побачив нічого підозрілого. Двері в одну з кімнат були напівпрочинені. Завваживши на тахті фігуру, хлопець вистрілив просто в помітні здалеку погони мундира того, хто лежав, прикрившись ковдрою. Постріли пролунали тихо — вони були не сильніші за звук електричного вимикача.

Хлопець ще не встиг здивуватися, чому не здригнулося тіло незнайомця, як раптом сильний удар у підборіддя відкинув його до дверей. Пістолет випав у Мундека на підлогу, його підняв незнайомець, потім підійшов до вимикача і запалив світло.

Перед Мундеком стояв чоловік у сорочці і штанях. Хлопець не міг помилитися — це був той німець, якого йому доручено вбити.

Чоловік підійшов до нього, допоміг оглушеному Мундекові підвестися і добірною польською мовою сказав:

— Я не міг вчинити інакше. Мені треба тобі дещо пояснити, та передусім скажи, що з Юзефом?

Але хлопець не знав. Звідки йому, як і Клоссу, було знати, що Юзеф після багатьох перипетій дістався нарешті до лісу. Що домігся від капітана Антоні наказу негайно виїхати в Варшаву, щоб скасувати смертний вирок на Ганса Клосса, агента під криптонімом Я-23, і що був саме в дорозі.

ійська йшли на захід. Шістнадцятого квітня дивізії Другої армії форсували Нису Лужицьку, бронетанковий корпус наступав на Дрезден, а на схід тяглися колони військовополонених. Та війна ще тривала. Танкові дивізії СС чинили відчайдушний опір, у штабах вермахту думали про контрудари, які могли б припинити наступ на Берлін, а фельдмаршал Шернер готувався завдати удару з півночі.

У невеликому німецькому містечку на захід від Ниси містився штаб Другої армії Війська Польського. На базарищі вже стояв стовп з дороговказами: на Дрезден, на Будишин. Машини проїжджали повз розбитий німецький “тигр” і повзли попід гору по шосе, що в’юнилося білою стрічкою по вершинах горбів. З вікна будиночка, що стояв обіч шляху, видно було це шосе й місто, а далі — ліси, в яких іще тривали бої.

Офіцер у мундирі майора відвернувся од вікна й глянув на допитуваного полоненого. Допит тривав уже кілька годин, і майор був стомлений, але щоразу, коли він, ставлячи запитання по-німецькому, бачив у очах полоненого переляканий подив, його огортала та особлива радість, якої, крім нього, не відчував ніхто в усьому штабі.

Нарешті після стількох років, проведених у німецькому мундирі, він міг бути знову самим собою; він уже не грав, не прикидався, його вже не мучила свідомість, що видати його може будь-який жест, будь-яке необережне слово.

Полонений нерухомо сидів на стільці й чекав наступного запитання. Це був офіцер у чині капітана. Звали його Бролль. Якби майор назвав йому своє прізвище, яке він носив у німецькій армії, якби сказав: Ганс Клосс, то неодмінно виявилося б, що в них є спільні знайомі, що вони десь зустрічались. Капітан Бролль працював у абвері і міг дати дуже важливі відомості. Тому допит вимагав виняткової уваги й терпіння.

Так само, напевно, думав і полковник, що сидів за письмовим столом; він розстебнув мундир і витирав спітніле чоло — квітень видався спекотливий.

— Повтори запитання, — буркнув він, звертаючись до майора.

— Питаю ще раз, — голос майора був твердий і різкий, — де Рінг сховав документи?

Бролль мовчав. На його обличчі майнуло щось схоже на усмішку. Він погладив рукою неголену щоку.

— Ви, майоре, говорите по-німецькому як…

— Авжеж, говорю, — сухо перебив той. Чи справді цей Бролль нічого не знає, міркував майор, чи тільки вдає. Його відповіді здавалися щирими, але він міг вести гру. Майор знав, що ці люди вміють прикидатися. Адже Бролль прекрасно розумів, яку цінність для польської контррозвідки мають документи Рінга — архів “Абверштелле Бреслау”.[15]