— Вас звуть Ганс, Ганс Клосс, — сказав він. — Ви зовсім тверезі. Ви пили небагато і чудово володієте собою.

— О, так! — вигукнула дружина коменданта. — О боже, інженер Райл уже йде! — Вона кинулася до дверей, залишивши їх самих.

— Ви не хочете, щоб я говорив, — майже ствердно промовив Ріолетто.

— Якщо у вас є щось сказати… — Вони міряли один одного поглядами. Ріолетто схилив очі. “Нічого він не знає, напевно нічого не знає”, — подумав Клосс, і його, нарешті, огорнув холодний спокій. Він підвівся з стільця. — Моє життя, пане Ріолетто, — додав він, — таке просте, що ви в ньому не знайдете нічого цікавого…

— Можливо, — відповів престидижитатор, — можливо. — І в цю мить він побачив пана Пушке, що саме проходив повз них. — Прошу до нас, — погукав він, — може, вам я зумію розповісти щось цікаве…

— О, ні! — вигукнув Пушке. — Ні в якому разі! — І він квапливо рушив до дверей.

Було дуже пізно, коли Клосс залишав резиденцію коменданта. Він вийшов тоді, як Ріолетто прощався з господинею. Вона не помітила Клосса — була вже п’яна, і він сподівався, що вона забуде про нього… Звичайно, годилося станцювати з нею ще кілька танців, — це було цінне знайомство, — але йому вже бракувало сил — він не міг терпіти просторікування німкені. Бруннер стовбичив край вікна; опинившись на вулиці, Клосс побачив ще його обличчя.

Ніч була холодна, як це буває на початку травня. Клосс засунув руки в кишені, відійшов на кілька десятків метрів і зупинився за рогом, звідкіля чудово було видно вхід до резиденції коменданта. Невже Ріолетто приїхав машиною? Якщо так, то зробити, ясна річ, нічого не вдасться… Клосс чекав.

Нарешті він побачив високу постать престидижитатора. Ріолетто, ні разу не озирнувшись, ішов швидким кроком. Клосс обережно рушив за ним. На спорожнілій вулиці з’явився патруль; солдати зупинили Ріолетто голосним “Хальт!”, потім повернули йому документи і, стукнувши підборами, пішли далі. Клосс недбало козирнув, коли вони проходили повз нього… Він все ще йшов обережно, але престидижитатор, очевидно, навіть не підозрював, що за ним хтось може стежити. Він звернув у один із провулків; за кілька хвилин вони опинилися в районі, де у віллах мешкали лише німці. Клосс був здивований, він вважав, що Ріолетто зупинився в готелі…

Престидижитатор зупинився перед одним із будиночків, прочитав номер, підійшов до дверей і подзвонив. Клосс здалеку спостерігав за ним. Ріолетто чекав досить довго; нарешті двері відчинилися, і на порозі, в смузі світла, що падало з кімнати, Клосс побачив… Пушке. Він не міг помилитися! Пушке якусь мить постояв у дверях, а потім вони обоє зникли у віллі.

Що єднало цих людей? Коли Пушке побачив Ріолетто на прийомі в коменданта, він злякався або принаймні здавався переляканим, але, тим паче, в поведінці обох ніщо не свідчило про давнє знайомство, таке, що дає право робити нічні візити. Чи знадобиться на що-небудь така інформація? Чому Ріолетто сказав: “Той, хто брав участь у нападі на завод, знаходиться тут”? Кого він мав на увазі? Що він знає і що може сказати Бруннерові?

Повертаючись до центру міста, Клосс ставив собі ці запитання. Едвард мешкав на вулиці Валовій, п’ятнадцять, на третьому поверсі старої кам’яниці. Він уже спав, коли Клосс постукав у двері.

— Ти що, збожеволів? — запитав він. — Що сталося?

Клосс сів на ліжко й запалив цигарку. Він відпочивав, дивлячись на Едварда, який метушився по кімнаті; вчитель поставив воду й приготував сурогат чаю. Потім розлив у склянки каламутний напій.

— Що сталося? — повторив Едвард, коли сам нарешті сів.

— У мене є для тебе кілька доручень, — повідомив Клосс.

— Можливо, в тебе просто з нервами не гаразд? — твердо промовив Едвард. — Ти де був?

— На прийомі в коменданта. Є нові завдання.

— У чім річ?

— Якийсь Ріолетто, темний тип, очевидно, агент гестапо. Спробуй щось дізнатись. І заступник Райла, Пушке…

— Спробую…

— Найкраще хай за Пушке візьметься Данка.

— Знову Данка, — сказав Едвард. — Жаль мені цієї дівчини.

— Вона що, скаржилася?

— Вона ніколи не скаржиться. З учорашнього дня вона — секретарка Райла. Тобто заміщає секретарку, яку німець послав у відпустку до рейху.

— Дуже добре, — мовив Клосс.

Едвард довго мовчав.

— Дуже добре, — повторив він нарешті. — А ти подумав коли-небудь про те, якою ціною їй доводиться за це платити?

Клосс швидкими кроками ходив по кімнаті.

— Про це я ніколи не думав, — відповів він, знаючи, що кривить душею; він багато днів думав про Данку і завжди, думаючи про неї, проклинав свою роботу. — Вона повинна дістати для нас детальний план заводу Райла.

— Не поспішай, не поспішай, — сказав Едвард. — Дівчині не можна зараз робити нічого такого, що могло б викликати підозру. Досить буде, якщо їй вдасться встановити контакт з Пулковським.

— А хто здійснить план?

— Я доручив це Казикові, — відповів Едвард. — Чудовий хлопчина. Напевно впорається.

— Всі в тебе чудові хлопці, — пробурмотів Клосс. — Ти все ще схожий на вчителя, який любить ставити добрі оцінки.

Казик працював у залізничних майстернях, що стояли навпроти заводу Райла. З вікон своєї кімнати, похмурої комірчини в бараці, він бачив рейки, паровозне депо, а в глибині — високий мур, що відокремлював залізничне полотно від заводу. На роботу він приходив рано, завжди за кілька хвилин до восьмої, але шеф, гер Любке, високий німець у коричневій сорочці, з’являвся ще раніше. Він чекав Казика, стоячи в дверях своєї кімнати, дивився на годинника і давав йому завдання. Роботи, щоправда, було небагато — відомості на платню, списки робітників, але німець терпіти не міг помилок: найменше виправлення — і він наказував переписувати все наново. Через годину Любке залишав Казика самого і йшов на вокзал — зустрітися з друзями, провідати начальника станції й випити в буфеті кухоль пива. Саме на це Казик і важив. У шефовому кабінеті стояв сейф, у якому лежали проштемпельовані перепустки на завод Райла. їх видавали залізничникам, котрі працювали на вітці, що проходила на території заводу.

— Через годину я повернуся, — сказав як завжди шеф.

Казик стояв біля вікна й стежив. Тільки-но німець зник за складами, він кинувся в його кабінет. Ключі від сейфа, як завжди, лежали в шухляді письмового столу. Казик відкрив її відмичкою. Довго, довше, ніж сподівався, він морочився з сейфом. Нарешті дверцята подалися. Казик знайшов картонні квадратики з написом “перепустка”, вхопив один із них, на якому стояло прізвище Ганс Мольке, сховав його до кишені і вибіг з барака.

Серце сильно калатало в його грудях, коли він підходив до брами; довкола було порожньо, вартовий у мундирі СС, що стояв, обіпершись на дерев’яну будку, уважно глянув на нього. Хлопець простяг йому перепустку; німецьку мову він знав досить непогано, але боявся, що його викаже вимова. Хоч, зрештою, вимова не так важлива — хіба мало тут фольксдойчів! Вартовий оглянув перепустку, а потім швидкими і вмілими рухами обмацав Казика.

— Ми тепер усіх обшукуємо, — пояснив він. — І фольксдойчів, і рейхсдойчів теж.

— Годі було б і поляків, — відповів Казик.

— Усе гаразд, — сказав вартовий, і хлопець відчув величезне полегшення. В цю мить їх проминув елегантний чоловік, що виходив з заводу. Вартовий виструнчився, а Ріолетто — бо це був саме він — уважно глянув на Казика.

— Якесь велике цабе з Берліна, — мовив вартовий.

Казик пішов. Широка асфальтована дорога вела повз цехи, розкидані по всій території, до помітного здалеку чималого будинку, очевидно, контори. Всюди панувало пожвавлення, по рейках бігали вагонетки, торохтіли мотори, люди в робочих комбінезонах байдуже обминали Казика, ніхто на нього не зважав. Хлопець звернув у бічну алейку; він хотів обійти весь завод уздовж муру, що оточував його. Казик знав, що повинна бути ще одна брама, завжди замкнена і відчинена тільки тоді, коли на завод приходили великі вантажі. Йому треба було точно встановити відстані від заводських цехів до цієї брами, а потім визначити місце адміністративного будинку.