Полковник Елерт швидко проглянув документи, які приніс Клосс, потім уважно подивився на виструнчену постать молодого офіцера.

— Я чекаю на вас місяць, обер-лейтенант Клосс, — майже місяць, — сказав він.

— Я прибув прямо з шпиталю. Од відпустки відмовився.

— Це зазначено в ваших документах. Гідне похвали. Сідайте. Сигару чи цигарку? — Він закурив від простягнутої Клоссом запальнички. — Я вимагав прислати офіцера, що вже має досвід по перекиданню агентів. У вас, здається, є такий досвід.

— Я деякий час займався цим у Кольбергу, в школі абверу.

— Це для нас найважливіша і найпильніша справа, і не думайте, обер-лейтенанте Клосс, що ви приїхали сюди на канікули. Союзники готують вторгнення — це достеменно, хоч ми ще не знаємо, де й коли воно буде. Може, на Балканах, може, в Марселі або Тулоні, а можливо, тут. Ми мусимо це знати, і саме для цього ви мені потрібні. Ви, певно, вже знаєте, що моє прізвище Елерт. Я хочу вам сказати, що перед моїм прізвищем немає ніякого “фон”. Я родом з порядної купецької сім’ї, з Бремена, і терпіти не можу фертиків, які сплять з моноклем і ходять так, ніби в них залізний комір на шиї…

Клосс мимоволі усміхнувся. Портрет фон Ворманна був точнісінький.

— Коли ви хочете знати, пане полковник, то я теж не впадаю за аристократією.

— Ну хоч в одному питанні ми вже сходимось. Для нашої роботи, обер-лейтенанте Клосс, не годяться ні чисті руки, ні витончені манери. Сьогодні ви влаштуйтесь, знайдіть собі квартиру, а завтра беріться до роботи. На допомогу вам даю лейтенанта Ворманна. Фон Ворманна, — ущипливо додав він. — Ви скоро з ним познайомитесь. Його тато — генерал і, до речі, непоганий. — Він на мить спохмурнів, а потім, ніби змахнувши недобрі думки, додав: — Але синок так високо не піде. Ви розумієте, що я хочу цим сказати?

— Здається, що розумію, пане полковник. Унтер-офіцер квартирної служби, від якого добряче

відгонило горілкою, запропонував Клоссові провести його на квартиру, але обер-лейтенант подякував, попросивши прислати туди тільки свою валізу.

Надворі трохи розгодинилося, з-за хмар виглянуло бліде сонце. Клосс легко знайшов невеличку віллу під п’ятим номером, де мав оселитися. Літня жінка, господиня і єдина мешканка вілли, мовчки провела його всередину, показала його кімнату з венеціанським вікном, крізь яке видно було весь розташований уступами Сен-Жіль, а далі — синю смужку моря. Вона зняла з Широкого ліжка яскраво-червоне покривало, з стіни — фотокартку мужчини в мундирі французького офіцера часів першої світової війни з хвацько підкрученими вусиками і тихо зачинила за Собою двері. Клосс майже відразу заснув.

Його розбудив стук у двері. Клосс підвівся, повернув ключ у замку. На порозі стояла молода жінка.

— Вам принесли речі, — вона подала валізу.

— Мені сказали, — промовив Клосс, — що в цьому будинку живе лише самотня літня дама. Я гадав, що це та, котра мені відчинила.

— Це правда, — відповіла дівчина. — Але дозвольте мені зайти. Вона пішла по крамницях, а я скористалася з її відсутності, щоб вас провідати.

— Будь ласка, сідайте, — Клосс підсунув їй стільця. — Але чи добре я почув? Ви прийшли саме до мене?

— Сен-Жіль — маленьке містечко, пане обер-лейтенант, і чутки ширяться тут з швидкістю блискавки. Жоден новий приїжджий не лишиться поза увагою тутешніх мешканців, а коли ще ваш унтер-офіцер полюбляє й випити, то можна навіть дізнатися, що нового офіцера звуть Гансом Клоссом.

— Не розумію, — різко сказав він. — Що ви тут робите? Чого ви шукаєте? І що з того, що мене справді звуть Гансом Клоссом? Він відчув, що його огортає крижаний спокій, — це бувало з ним завжди, коли нерви напружувались до краю.

— Я прийшла відвідати обер-лейтенанта Клосса, оскільки тепер, — вона вимовила це слово з особливим притиском, — я вже знаю, що саме вам повинна щось сказати.

— Говоріть, — кинув Клосс, але ще до того, як вона заговорила, знав, про що піде мова.

— У Парижі найкращі каштани ростуть на майдані Пігаль.

Він узяв цигарку, потім почастував дівчину. Треба було виграти час. Клосс майже фізично відчув зашморг, що стискав його за горло.

— Отже, ви прийшли для того, щоб розказати мені, які смачні каштани ростуть на майдані Пігаль? Я недавно був у Парижі й куштував каштани, і хто зна, можливо, вони були саме з майдану Пігаль. Але я не думаю, щоб вони чимось різнилися від тих, які ростуть на майдані Опери.

— Не прикидайтесь, обер-лейтенант, — поважно мовила вона. — Ви не гірше за мене знаєте дві останні фрази пароля.

— Пароля? Чудово, мадемуазель. Чи не здається вам, що коли я не матиму від вас детальних пояснень, то накажу вас негайно заарештувати?

— Зрозуміло, — спохмурніла дівчина. — Значить, нещастя вже сталося — хтось уже приходив до вас із цим паролем…

Клосс мовчав. Невже це провокація? Якщо так, то надто груба. Елерт не скидається на дурня. А може, інтуїція його не підвела, і фон Ворманн — провокатор? А тоді… Дівчина не здавалася зляканою, навпаки, вона поводилась вільно, навіть дуже вільно.

— Ви ведете небезпечну гру, я — офіцер абверу.

— Я знаю про це і тому прошу вислухати мене уважно. — Вона підійшла до дверей, відчинила їх і знову замкнула на ключ. — Три тижні тому ми не знали вашого прізвища, у нас був тільки детальний словесний портрет. Наш чоловік був необережний. Потім він попав до рук німців. Якщо він був живий, то вони могли випитати в нього пароль. Кожен, хто до вас з ним звернеться, — провокатор.

— Отже, ви…

— Мене ви зможете знайти в пансіонаті “Ле Труа”, звуть мене Жанна Моле. Дорогу туди вам покаже кожен німецький офіцер.

— Я не розумію, про що ви говорите.

— Коли зрозумієте — приходьте.

— А якщо я накажу вас заарештувати?

— Ти не зробиш цього, Я-23. Я розумію: ситуація безглузда і суперечить всім принципам нашої роботи, але іншого виходу не було, я боялася, що мене хтось випередить. Прошу вас тепер — вийдіть надвір і подивіться, чи не крутиться коло будинку хтось підозрілий. Надалі я зможу відвідувати вас зовсім вільно, бо належу до жінок, яких звикли бачити в товаристві німецьких офіцерів, — сказала вона із злістю.

Вулиця була безлюдна.

— Не баріться, приходьте сьогодні ввечері, — сказала вона вже в передпокої. — Коли сталося щось погане, подумаємо про це вкупі. Без нас ви нічого не зробите. Ви німець?

— Ні, — мимоволі відповів Клосс і відразу збагнув, що цією відповіддю розкрив себе перед Жанною Моле. Справи погані, — мовив він. Я прийду ввечері, якщо зможу.

Це означало, що він прийде, коли до того часу Ворманн не віддасть його в руки Елертові. Або ще простіше — якщо він буде живий, бо взяти себе живцем він не дозволить.

Жанна кивнула. Вона зрозуміла його саме так.

Клосс сидів у казино й чекав на фон Ворманна. Це єдине, що йому лишалося. Тільки-но пішла Жанна, він зайшов до штабу, де дізнався, що полковник Елерт поїхав одразу після розмови з ним і повернеться, очевидно, аж уранці. На жаль, буркотливий фельдфебель нізащо не хотів сказати, чи викликав полковник до від’їзду лейтенанта фон Ворманна. Але це ще ні про що не свідчило, адже фон Ворманн міг зустрітися з Елертом десь у місті або полковник міг зайти до кімнати, де сидів фон Ворманн. А може, вони поїхали разом? Бо кістлявого лейтенанта з моноклем Клосс ніде не міг зустріти, хоч протягом кількох годин тинявся вулицями Сен-Жіля, заходячи до всіх кав’ярень і ресторанів. Єдиним місцем, куди він міг би прийти ввечері, було казино. Клосс випив уже третю чарку коньяку, за кожним ковтком відчуваючи в роті стороннє тіло: після того, як пішла Жанна, він спеціальним клеєм приклеїв до ясен маленьку скляну ампулу, яка в безвиході могла бути рятунком.

У дверях з’явився фон Ворманн. Нарешті! Клосс відчув полегшення. Ерік, зупинившись на порозі, розгледівся і, побачивши Клосса, рушив до нього.

— Вина чи чарку коньяку? — запитав Клосс.

— Коньяк, ясна річ, — він помітив три порожні чарки на мармуровому столику. — А ти, я бачу, не марнуєш часу. Ти вже помітив, що тут гидотне вино? Я б щось перекусив. Ти вже вечеряв?