“Принаймні зараз я розумію чому”, — подумки мовив Клосс.

Полковник підійшов до бару, дістав пляшку вермуту, налив чарку, глянув крізь неї на світло і підніс до губ. На це й чекав Клосс. Один удар ребром долоні, удар, якого навчив його японський інструктор у таборі під Єреваном, і цього разу не підвів. Тіде повалився на килим, обличчям у розлитий вермут. Уже нічого не вдієш. Візиту непроханого гостя тепер не можна приховати. Але треба переконати поліцію в тому, що це був звичайний грабіжник. Клосс оглянувся, думаючи, що б узяти з собою, і помітив на туалетному столику дерев’яну скриньку з коштовностями, яку кілька хвилин тому, нишпорячи по кімнаті, відклав убік. Він висипав з неї усе на стіл і раптом побачив на дні конверт. Білий, підписаний готичним шрифтом: “Після моєї смерті передати у власні руки полковнику Елерту”. І, звичайно, гербова печатка.

У першому темному під’їзді Клосс викинув біжутерію і тільки потім, зайшовши до якоїсь кав’ярні, прочитав листа, зміст якого був йому відомий. Фон Ворманн не збрехав. У листі він скрупульозно описав свою розмову з Клоссом. Наприкінці він пояснював, чому відразу не доповів про своє відкриття. З його пояснень виходило, що фон Ворманн прагне проникнути до ворожого підпілля, розкрити всі його зв’язки і тільки тоді доповісти про все.

“Ще б пак”, — подумав Клосс. Пояснення фон Ворманна остаточно переконали Клосса в тому, що вразливу душу аристократичного лейтенанта цікавить лише груба нажива.

Клосс спалив лист і конверт, простеживши, щоб не лишився бодай клаптик паперу, який можна було б відновити. Потім зупинив якогось мотоцикліста і, дізнавшись, що той їде в Сен-Жіль, сів у коляску.

Отже, перший пункт виконано. Завтра гру буде продовжено.

Фон Ворманна Клосс застав зненацька; той не сподівався таких ранніх відвідин.

— А, це ти, — він накинув на себе халат. — Заходь, гостем будеш. — Він провів Клосса до великої, заставленої іконами кімнати. Вона була темна і незатишна, меблі майже розсипалися. Фон Ворманн посадив гостя на канапу з подертою оббивкою. Крізь дірки де-не-де вилазила морська трава. — Що тебе до мене привело? — фон Ворманн вклав у око монокль.

“Позує чи справді погано бачить”, — подумав Клосс, мовчки простягаючи Ворманнові сірий товстий конверт.

— Що, вже? — здивувався фон Ворманн. Він висипав на стіл гроші, його довгі пальці забігали, вміло рахуючи купюри. Полічивши, він спересердя вдарив об стіл останнім банкнотом.

— Ти що собі думаєш, Клосс? Тут тільки три тисячі, а я сказав — десять!

— Більше мені поки ще не вдалося дістати.

— У тебе є ще чотири дні. Мені треба всі або… — він підсунув до Клосса пачку доларових банкнотів. — Забери це.

Клосс ледве приховав задоволення. Саме цього він і чекав. І не помилився. Гордість взяла гору над хтивістю. Фон Ворманни не торгуються. Якби Ворманн узяв гроші, довелося б його вбити — не було іншого виходу. А так — можна вести гру далі. Але Ворманн не знає, що в цій грі він буде мишею, а Клосс — котом.

— Як хочеш, — байдуже сказав Клосс. Не скидаючи рукавичок, він вкладав банкноти назад у конверт.

— Пам’ятай, — попередив фон Ворманн, — термін короткий і остаточний. — Відтак додав своїм звичайним ґречним тоном: — Вип’єш?

— З приємністю, — відповів Клосс. Він вичекав мить, коли Ерік відвернувся, щоб дістати з шафи пляшку, і сховав конверт, набитий доларами, якнайглибше під оббивку канапи.

Полковник Елерт схилився над розгорнутою на письмовому столі великою штабною картою південного узбережжя Англії й Уельсу.

“Все складається прекрасно, — подумав Клосс. — Це подіє на його фантазію”.

— Заходьте, заходьте, Клоссе. Я саме збирався вас викликати. Я вже визначив термін перекидання агентів. Разом з Ворманном ви підготуєте наказ.

— Боюся, пане полковник, що термін доведеться перенести. — А на запитливий погляд Елерта додав: — Я мушу сповістити вам щось важливе.

Вдивляючися в обличчя свого офіцера, Елерт запалив сигару.

— Я чув, Клосс, що ви частий гість у пансіонаті “Ле Труа” і маєте успіх у дам.

— Саме з цим я і прийшов до вас.

— Невже ви вирішили вибрати мене повіреним у своїх сердечних справах? — У голосі Елерта прозвучала неприхована іронія.

Клосс мовчки дістав бумажник, вийняв з нього мікро-плівку, загорнуту в целофан, і простяг Елертові.

— Що це?

— Частка карти, що лежить перед вами, з нанесеними пунктами перекидання наших груп в Англію.

— Звідкіля це у вас? — тихо запитав Елерт. Обличчя його налилося кров’ю.

— Плоди моїх сердечних перемог, — спокійно відповів Клосс. — Я знайшов це в пудрениці Жанни Моле, власниці пансіонату “Ле Труа”.

— То, виходить… — Елерт важко опустився в крісло.

— Я, певна річ, відірвав тільки краєчок.

— Знаю, — промовив Елерт, — тобто здогадуюсь. Ви великий фахівець, обер-лейтенанте. Ех, якби ви прибули сюди раніше… Ми давно стежимо за цією дамою. — Він зозла скинув карту зі столу. — Тепер вона вже не потрібна. — А ви знаєте, хто мав доступ до цієї карти? Я, ви і Ворманн. Це означає, що один з нас трьох… Що ви можете запропонувати, обер-лейтенанте?

— Удати, немовби нічого не сталося. Звичайно, треба змінити місце перекидання агентів, повідомити Ворманнові фальшивий термін і зачекати, поки у нас не з’являться ще переконливіші докази.

— Я згоден, Клосс. Але гадаю, що варто побалакати з цією мадемуазель Моле. Наскільки мені відомо, Ворманн там не буває. Очевидно, вони підтримують зв’язок іншим способом.

— Ви чудово поінформовані, пане полковник.

— Ворманна я не брав до уваги, але до цього пансіонату приглядаюсь уже давненько. Їдемо зараз же, Клосс.

Двері їм відчинила Жанна. Клосс увійшов перший, за ним Елерт, тримаючи руку на кобурі. І тільки потім — троє одягнених у цивільне співробітників Елерта. Жанна прекрасно розіграла здивування.

— Не розумію, що це означає?

— Ведіть нас, Клосс. А ви, мадемуазель Моле, скоро все зрозумієте. У вас є зброя? — запитав Елерт.

Вона не встигла відповісти, як підбіг один з таємних агентів і, добре обшукавши її, заперечливо похитав головою.

— У чому ви мене звинувачуєте, панове? Обер-лейтенант Клосс може підтвердити…

Вони зайшли до кімнати. Клосс побачив на туалетному столикові пудреницю і мовчки подав її Елертові. Елерт знайшов у ній те, що повинен був знайти.

Жанна упала на стілець і затулила обличчя руками.

“Чудовий акторський талант”, — подумав Клосс.

— Від кого ви дістали мікроплівку? Кому повинні були її передати?

— А якщо я не скажу? — тихо запитала Жанна.

— У тебе немає виходу, Жанно, — відповів Клосс. — Я знайшов цю мікроплівку в твоїй пудрениці. Якщо ти у всьому зізнаєшся, то ми зможемо зберегти тобі життя.

Все сталося, як було задумано. Жанна, не дуже опираючись, зізналася, що мікроплівку, як і решту матеріалів, вона взяла в поштовій скриньці, яка є місцем зв’язку і знаходиться в маленькому напівзруйнованому будиночку на шосе Корніше. Хто її туди поклав, вона сказати не може, знає тільки, що це німецький офіцер. Він давно працює на англійців і скоро збирається втекти до Англії. Для цього по нього прийде підводний човен. Жанна не скінчила ще говорити, коли до кімнати вбіг таємний агент і з торжеством подав Елертові смужку паперу з машинописом. Клосс полегшено зітхнув — цього папірця він сам позавчора приніс до Жанни, віддрукувавши його на машинці, що стоїть у кабінеті Ворманна. В Елерта заблищали очі.

— Прочитайте, Клосс.

— Нічого не розумію, — спокійно сказав Клосс. — “Чекаю” — і більше ні слова. Що ж тут незвичайного.

— Підпис. Тільки підпис. Я-23. Ви не розумієте?

— Ні.

— Ах, Клосс. Цього Я-23, цього проклятого Я-23 ми ловимо вже цілий рік. Ну, тепер він од нас не втече. — Він звернувся до Жанни: — Кому ви передавали одержані матеріали?

— Я відносила їх, — покірливо відповіла Жанна, — на цвинтар за церквою капуцинів. А хто їх звідтіля забирав — не знаю.