— Не переконуйте мене, — сказав тоді Лойтцке, — що Я-23 грізний і небезпечний. Я не втручатимусь у ваші справи, але прошу поквапитись.

Нойманн скористався нагодою й попросив шефа, щоб той позичив кілька чоловік з абверу — операція, яку він проводив, була безпрецедентною. У тому районі жило три з половиною тисячі людей, котрі були власниками особистих рахунків, та ще члени їхніх родин і піднаймачі. Навіть коли не лічити дітей, залишається близько десяти тисяч осіб. Треба було з’ясувати їхні анкетні дані, справжні анкетні дані, бо серед них повинні бути такі, що мають фальшиві документи, пошукати поміж них офіцерів запасу, звільнених з таборів для військовополонених, а також тих, які ховаються від німецьких властей. Довоєнна діяльність Прухналя, здається, свідчить, що Я-23 зв’язаний з колами крайнього лівого угруповання, а отже, серед цих десяти тисяч осіб треба знайти таких, які до війни були замішані в комуністичній діяльності.

Відділення Ц-1, що вивчало позаробочі зв’язки Адама Прухналя, як він і передбачав, не з’ясувало нічого нового. Інтуїція не підводила Нойманна — він був упевнений в цьому. Адам Прухналь контактував з кимось із тих, хто мешкав в одній з трьох з половиною тисяч квартир. На підставі перевірки рахунків пробували дізнатись, чи інкасатор відвідує якусь із них частіше, ніж раз на місяць. Але про це ніщо не свідчило.

Тоді Нойманнові сяйнула інша думка. Радіостанція працює щовівторка; цього самого дня Станіслава Заренбська приносить інформації кравцеві Сковронеку, зустрівшись перед цим, теж завжди у вівторок, з Адамом Прухналем. Не дуже ймовірно, щоб Прухналь ходив з таким небезпечним матеріалом по місту або десь його переховував. Ворожу агентуру цікавить, очевидно, й те, щоб інформації були передані якнайшвидше. Отже, з цього випливає: інкасатор дістає інформації кожного вівторка.

Це припущення дозволяло обмежити кількість квартир до чотирьохсот, але якби Нойманн помилився, це збило б його з пантелику. Тому про всякий випадок троє чоловік по п’ятнадцять годин на добу гнули спину над особистими рахунками осіб, які мешкали в тих чотирьохстах квартирах, намагаючись за всяку ціну знайти між ними якийсь зв’язок.

Нойманн знав: це єдиний можливий спосіб, але водночас усвідомлював, що йому бракує часу.

Він зупинився перед оббитими дерматином дверима штандартенфюрера. Ільзе, коротконога грудаста секретарка Лойтцке, мовчки показала йому на двері шефового кабінету.

“Погана ознака”, — подумав Нойманн. Ідеальній секретарці завжди передавався настрій штандартенфюрера.

Цього разу Лойтцке бавився запальничкою. Своїми довгими, худими пальцями він крутив маленький золотий предмет, клав його і брав знову. Нойманн насилу відвів погляд від цих тремтячих рук.

— Надто довго триває ця гра, Нойманне, — майже пошепки промовив Лойтцке. Цього разу він не запропонував Нойманнові сісти, і гауптштурмфюрер стояв виструнчившись. — Я читав ваш останній рапорт. Праця чимала, але тільки зовні. Листи, прізвища, записки, а цього Я-23 досі не спіймано. Чого ви стовбичите? Сідайте! Його останні інформації, в тому числі й ті, в яких ідеться про наші втрати в Югославії та про перекидання спеціальних груп на південь, відповідають дійсності.

— Хочу вас запевнити, пане штандартенфюрер, — Нойманн з полегшенням випростав ноги, — що жодним із цих повідомлень більшовики не скористаються, жодного з них вони не одержать, бо ми, послугуючись добутими шифрами, передали їхньому Центру сфабриковані нами матеріали.

Але Лойтцке не звернув на це уваги.

— Він живе, він діє. Поки він не буде в нас у руках, ми не можемо спокійно спати. У тому ворожому Центрі не сидять ідіоти, Нойманне. Одного прекрасного дня вони зрозуміють, що ми підсовуємо їм фальшиву інформацію — і тоді кінець. Або ж цей Я-23 збагне, що щось не так, і перестане користуватися тією радіостанцією й послугами кравця. Та й чи можете ви гарантувати, що немає другої, запасної радіостанції? А коли вона є, то що тоді? Лишається у нас у руках? Отой радист, з якого вже нічого більше не вдасться витиснути? Ота куховарка чи офіціантка, яка напевне знає те саме, що й ми, тобто те, що має забрати шматок паперу, списаний цифрами, і віднести його в кравецьку майстерню? Я вірю, що ви хочете спіймати Щуку, але щук не ловлять, годинами стовбичачи з вудкою на березі. Ви знаєте, що таке спінінг?

— Заважають труднощі, — Нойманнові нарешті вдалося докинути слово. — Протягом останнього місяця інкасатор не відвідав двічі жодної квартири. Підпілля законспіровано глибше, ніж ми гадали. Але це всього-на-всього питання часу. Рано чи пізно вони попадуться.

— Ви знаєте, Нойманне, що нам саме й бракує часу. Ось тому ви й мусите прискорити справу. Якщо ми схопимо Я-23, сполучні ланки самі потраплять нам до рук, а коли навіть комусь і вдасться втекти, трагедії не буде — зрештою, однією пліткою більше чи менше… Я-23 дуже добре поінформований. Він або ж сам зв’язаний з німецькою військовою адміністрацією, або ж має там непоганих інформаторів. Ми зможемо їх викрити, коли схопимо його.

— Але ж… — Нойманн хотів заперечити, що поспіх може тільки зіпсувати справу, обірвати нитку від клубочка, нитку, тримаючись за яку, він хоч і поволі, але все-таки посувається вперед. Одначе штандартенфюрер не дозволив йому промовити й слова. Він постукав пальцями по письмовому столу.

— Я питаю вас, чи знаєте ви, що таке спінінг? Я люблю, коли мої підлеглі відповідають на запитання. Щуку, мій любий Нойманн, ловлять на блешню. Кидають їй начеплену на вудку маленьку в’юнку рибину, бо інакше вона не клюне. А потім невеличкою ручкою швидко змотують волосінь.

— Принада? — перепитав Нойманн. Штандартенфюрер вперше за цей день усміхнувся, а Нойманн подумав, що, напевно, недооцінив свого шефа. “Щуку ловлять на блешню” — це зовсім непогано. — У мене є пропозиція, — промовив гауптштурмфюрер, — кинути щуці маленьку в юнку рибку. Пропозиція, щоправда, ризикована. Цього Я-23 можна б викликати на зустріч з працівником їхнього Центру, щоб передати важливі інструкції.

— А ви зух, Нойманне. Я люблю, коли мої підлеглі думають. — Він постукав запальничкою по полірованому столу.

— Ми ризикуємо розкрити нашу операцію. Не виключено, що на такі випадки у нього є з Центром свій, умовлений спосіб зв’язку.

— Якби в тридцять шостому наш фюрер не ризикнув і не вторгся в надрейнську територію, — запально сказав Лойтцке, — ми б не були сьогодні володарями Європи.

Нойманн зрозумів, що на цьому його самостійність кінчилася, що він мусить зараз підвестись, стукнути підборами й вийти. Рішення прийняв за нього хтось інший.

Клосс знав уже все. Інакше кажучи, розумів у загальних рисах суть гри, яку провадив Нойманн, і, як завжди, в хвилини найбільшої загрози, снував план на найближчі години. Нойманн ще тільки готує пастку — це непевно, але загроза вже існує.

Допивши своє вино, він залишив на столику гроші й вийшов з кабаре. Гардеробники, очевидно, обговорювали події останніх кількох хвилин, бо враз жваво заговорили про погоду, коли він підійшов до стойки і попросив свого кашкета. У дзеркалі Клосс побачив, що чорний “оппель” Нойманна саме від’їжджав від кабаре, а за ним рушила машина з кількома есесівцями.

Клосс вирішив піти пішки. До зустрічі з Подлясінським залишалася з півгодини, і він міг ще раз обміркувати події останнього тижня.

Коли вони зустрілися минулої середи, знову ж таки в Уяздовському парку, коло лебедів, його здивувала тривога завжди спокійного Юзефа. Він приніс щойно одержаний звичним порядком наказ Центру, щоб Я-23 з’явився у призначений день в кабаре з білою гвоздикою.

— Куди я вчеплю цю квітку? — запитав Клосс, прочитавши виклик, написаний на берегах газети, залишеної на лавці. — Ця квітка для мене неприємно пахне, — додав він, не вважаючи за потрібне пояснювати Подлясінському, що здавна умовленим паролем для зустрічі з Центром мала бути вимога назвати особовий склад тридцять третього полку танкових гренадерів.