Адам доповів, що прийшов Мундек, Юзефів охоронець. Хлопця покликали, але він нічого не міг сказати. З Подлясінським він розлучився тиждень тому, і відтоді його не бачив. Він думав, що Юзеф уже в лісі. Сам Мундек прийшов тільки тепер тому, що в Карчеві, де йому довелося заночувати, він опинився в “мішку” — жандарми оточили село й прочісували його, шукаючи свиней.

— Ви бачили того німецького офіцера, з яким інколи зустрічався Юзеф? — запитав капітан.

— Авжеж, — відповів хлопець.

— А ви змогли б його впізнати?

— Цілком.

— Тоді завтра ж поїдете до Варшави.

Бартек нарешті збагнув, що Антоні мав на думці.

— Ви хочете, щоб Мундек застрелив Я-23?

— Ми маємо право в таких випадках вирішувати самостійно, — відповів Антоні. — А Мундек, як ви самі сказали, стріляє несхибно.

— Але докази, докази?! — вигукнув Бартек.

— Іде війна. Непрямі докази вини дуже сильні. Ми не можемо ризикувати. Іменем підпільного суду Речі Посполитої…

Нойманн ладний був погодитися зі своїм шефом. Так, він, гауптштурмфюрер Нойманн, йолоп, бо дозволив себе обвести круг пальця. Він гадав, що Я-23 у нього в руках, а тим часом Я-23 поглумився з нього. Лойтцке враз немовби ожив; гупаючи ногами, ходив по кабінету й пояснював Нойманнові, що коли йому вдасться викрутитися з цієї історії Східним фронтом, то нехай радіє, що народився в сорочці, бо він, Лойтцке, вважає, що для таких, як Нойманн, справжнє місце в концтаборі.

А все це сталося, звичайно, через Ільзе, коротконогу секретарку штандартенфюрера. Та звідкіля бідолашному Нойманнові було знати, що ця дівчина — комендантова небога?

Коли Нойманн одержав останнє, призначене для передачі повідомлення, що Я-23 не зміг прийти на зустріч, бо був у службовому відрядженні в Щеціні, то зрозумів — це якраз те, про що він мріяв. Підтверджувався здогад, що таємничим агентом Я-23 був хтось із німецьких службовців, бо ніхто інший не міг їздити у службові відрядження.

Щоб встановити, хто з німецьких працівників у Варшаві був того дня в Щеціні, людям Нойманна знадобилося всього кілька годин. Єдиною особою, яка була у відрядженні, виявилася саме Ільзе Кемпке. Нойманн уже уявляв собі міну штандартенфюрера, коли той довідається від нього, що невловимий Я-23 і його секретарка — одна й та сама особа.

Звичайно ж, він ошукався. Я-23 здогадався, що історія з гвоздикою — провокація, шита білими нитками, і вирішив дати Нойманнові щигля в ніс. Але ж це була не Нойманнова ідея — “спіймати щуку на блешню”. Нойманн хотів спокійно, поволі, поступово.

Та ще й оте безглузде непорозуміння з абвером. Треба ж було такому статися, щоб саме тоді, коли він особисто приніс у майстерню кравця фальшиве донесення і хотів перевірити, чи той передає справжній текст, почувся раптовий грюкіт у двері й одразу ж до кімнати вдерлося двоє офіцерів з абверу.

Окрім того, Нойманнові довелося вислухати від шмаркача Клосса нотацію, що СД працює, як на приватному фільварку, що, не радячись з абвером, розпорошує зусилля — усе це частково відповідало правді.

І ще, на довершення всього, втеча радиста! Здавалося, що цей тип уже цілком відчуває себе приреченим, що неспроможний навіть подумати про втечу, а тим часом…

Тепер ворожий Центр не повірить навіть тоді, коли передавати тим самим шифром і на тій самій хвилі. Тільки те, що передачу припинено на половині, мусить їх насторожити, а про заміну радиста вже годі й казати.

— Вас, Нойманне, прислали з Берліна, — штандартенфюрер знову говорив тихо, — щоб ви поставили на ноги нашу контррозвідницьку роботу. Не заперечую, спочатку вам удалося досягти певних успіхів — ви запеленгували ворожу радіостанцію. Я вже тоді переконував вас віддати радиста хлопцям з Алеї Шуха. Вони б з нього що-небудь витягли. Та ви кричали про свої методи, а Варшава — не те місце, де можна застосовувати берлінські методи.

— Але ж ви схвалили мій план, — пробував заперечити Нойманн. — Ми передали чотири фальшивих радіограми, а це теж уже деякий успіх.

— Якщо вони досі не здогадалися, що ми годували їх лушпинням, то здогадаються про це не сьогодні-завтра. А Я-23 працюватиме собі й далі.

— Коли б не оце безглузде непорозуміння з абвером, — промовив Нойманн і відчув, що зараз станеться те, чого він найбільше боявся.

— Треба було це передбачити, — сказав Лойтцке.

І Нойманн полегшено зітхнув, — найгірше відсунулося надалі. Він вирішив зволікати. Найкращий спосіб для цього — принизлива форма.

— Я дозволю собі звернути вашу увагу, пане штандартенфюрер, що я наполягав, аби проінформувати абвер про план викриття радіостанції.

Легка гримаса, яка промайнула на обличчі Лойтцке, свідчила: він зрозумів, що мав на увазі Нойманн.

— Я щось не пригадую. А хай навіть і так. Вам теж здавалося, що ми зуміємо владнати це самі, без допомоги отих фертиків з вермахту. Що з радистом? Ви не взяли його?

— Я покарав Лепке, який проґавив його.

— Це мене зовсім не обходить! Годі вже гратись! Ви мусите взяти решту групи, тобто офіціантку й інкасатора.

“Отже, все-таки настало. Та, зрештою, й повинно було настати. Чому це я дивуюсь?”, — подумав Нойманн.

— Це неможливо, — через силу вимовив він.

— Ви знову хочете запропонувати мені свої методи? Нічого не вийде! Вони мусять щось знати про цього Я-23.

— Вони втекли! — признався Нойманн, дивлячись просто в бліді очі Лойтцке, котрі розширювались від здивування. — Нам удалося встановити, що Прухналь сів у рикшу, якою правив наш агент; пізніше ми знайшли агента вбитого. Дівчина ж утекла з їдальні через чорний хід.

— Зрозуміло, — сказав Лойтцке після довгої паузи. — У вас у руках залишилися витрішки. — Геть! — верескнув він раптом не своїм голосом, показуючи рукою на двері.

— Хайль Гітлер! — промовив Нойманн, так само скинувши догори руку.

Клосс хвилювався. Вже десять днів минуло відтоді, як він востаннє розмовляв з Юзефом, а від того — ні слуху ні духу. Звичайно, Юзеф не може зателефонувати йому в резиденцію абверу і сказати: “Все гаразд. У мене нова квартира й нові документи”, — не може також прислати вітальної листівки — з краєвидом. Але ж є кільканадцять тайників у різних кінцях міста, де можна залишити записку. Є, врешті-решт, квартира на Боніфратерській, коло самого гетто, яку Клосс зробив явкою для агентів абверу. “Тітка Зюзанна” знає, що кожного непарного дня від сьомої до дев’ятої вечора там можна застати обер-лейтенанта Клосса. То чому ж тоді Центр мовчить?

Він турбувався зараз не про ті кілька інформацій, які йому вдалося добути. Найважливішим було повідомити Юзефа, що кравець Маріан Сковронек, який, без сумніву, співробітничав з гестапо, утік, коли Клосс, на прохання Тіче, супроводжував його при наскокові на радіостанцію.

Побачивши порожню будку вуличного телефону-автомата, Клосс поквапився. Він вирішив спробувати ще раз (укотре вже!) подзвонити до Юзефа. Укинув монету в автомат, але монотонні гудки, які прозвучали один за одним в усіх чотирьох квартирах, ще раз підтвердили, що ніхто не зніме трубки.

І Клосс знову рушив уперед. Сьогодні треба заглянути ще до одного тайника. Він був у стіні спаленого будинку з глибокими пробоїнами від снарядів. У третій з пробоїн, рахуючи від під’їзду, могла бути записка. Клосс роздивився довкола — вулиця була безлюдна.

Вдаючи, що поправляє мундир, він засунув руку, але тайник був порожній. Клосс роздивився знову, бо інтуїція підказувала йому, що за ним стежать.

“Невже це нерви?” — думав він. Вулиця так само була безлюдна. По одному боці її простягався цегляний мур без жодної заглибини чи виступу, де міг би хто-небудь сховатися. Лунко цокотіли по нерівній бруківці копита худої кобили, що тягла дрожки. Клосс круто повернувся і пішов знову в напрямку центру міста, але відчуття, що за ним хтось стежить, не полишало його.

“Бідолашний Тіче, — подумав Клосс, щоб якось позбутися цього надокучливого, нічим не обґрунтованого почуття, — він ніяк не може одержати своєї жаданої відпустки, а йому ж так кортить поїхати до рідного баварського містечка й похизуватися там орденом на мундирі”. Він дуже легко клюнув на думку, що ворожа радіостанція працює від сходу до заходу місяця. Тіче навіть здалося, що він сам здогадався про це. Звичайно, за скандал, який зчинився, коли виявилось, що служба безпеки контролює радіостанцію, Клосса ніхто не міг звинуватити.