— Ми обидва знервовані і не володіємо собою. Скажіть мені, нарешті, конкретно, чого ви хочете.

— Гарантій, — повторив Клосс. — Таких, які дали б мені впевненість, що ви не схочете мене позбутися. Інакше кажучи, ви повинні мені сказати точне місце, де схований архів.

— За інших обставин я наказав би вас розстріляти. Архів ми відкопаємо разом.

— Цього для мене мало, пане полковник. Якщо я не дізнаюсь, де знаходиться архів, американська агентка буде з відповідним донесенням відправлена у штаб з’єднання Шернера. — Клосс з холодним розрахунком шантажував Рінга, не маючи ніякої певності, що шантаж подіє.

— Це блеф, — пробурмотів Рінг.

— Ні, це торгівля. Я мушу мати гарантії, що ви не заженете мене на слизьке.

— Я вам даю слово німецького офіцера.

Цього разу Клосс розсміявся цілком щиро.

— Ви жартуєте, пане полковник.

— Архів знаходиться в замку Едельсберг.

— Це вже знає навіть і американська розвідка, — заперечив Клосс.

— Від Інги, так? Ця Марта все розказала… Чи Інга знає, хто добив Марту?

— Ні, цього вона не знає, — відповів Клосс.

— А ви?

— Я знаю. Хоч цей чоловік добре грав свою роль. Ви його не боїтеся?

Вони мовчки дивилися один на одного. Той, про кого обидва зараз думали і який був десь у місті, небезпечний для Рінга і давав деякий шанс для Клосса… Так, це був шанс, але такий, якого вони не використають.

— Дурниці! — кинув Рінг. Він уже не хотів знати ні про які можливі ускладнення.

— Так де ж архів?

Полковник ще вагався.

— Добре, я скажу. В парку Едельсберг, у підземеллі каплички шістнадцятого століття. Годі вам цього?

— Докази?

— Тепер ви жартуєте, капітане Клосс.

Чи виграв він цей раунд? Не було ніякої гарантії, що Рінг сказав правду, а коли навіть і так, то як використати цю інформацію, як встигнути використати її, перш ніж Рінг і Анна-Марія Елькен вивезуть документи?

З півночі знову долинув гуркіт артилерійської канонади. Вулицею проїжджали німецькі самохідні гармати, за ними йшла піхота, але коли Клосс придивився крізь вікно до солдатів, то впевнився, що вони виглядали куди гірше, ніж передні частини, які ввійшли в Бішофсфельде. Це були літні люди в обвислих мундирах; вони через силу мовчки брели туди, де, неподалік від міста, точилися бої.

Рінг наказав Берті привести Анну-Марію. Американка, зайшовши до кімнати, відразу здогадалася, що справа вигоріла. Вона заявила, що охоче випила б кави або й чогось міцнішого, бо в комірчині було гидотно й душно. Вона зверталася тільки до Рінга, трохи зверхньо, як до підлеглого.

Клосса захоплювала її впевненість у собі, а Рінг не протестував. Він покликав Берту і щось наказав. Відтак вони сіли до столу і почали конкретну розмову. Анна-Марія любила точність і діловий підхід. Вона розпитувала Рінга про транспорт, охорону і можливість пересування в південно-західному напрямкові. Мимоволі висловила невдоволення, що німець погано орієнтується в обстановці на фронті і не знає, де можна наштовхнутися на польські частини. Рінг спочатку навіть боязко, а потім дедалі настирливіше повертався до питання гарантій. Це було те, що цікавило його найбільше.

— Перевезете архів і здастеся американцям, — сухо сказала Анна-Марія.

— Ми повинні мати певність.

— Ні в кого немає певності, пане Рінг, у мене теж її нема. А в вас до того ж немає вибору.

— Ми можемо боротися до кінця, — заперечив полковник.

— Як хочете, — байдуже промовила Анна-Марія. — Боріться собі, коли ще маєте охоту, за фюрера і Третій рейх.

— Ми можемо знищити архів, а вас ліквідувати.

— Це вам теж нічого не дасть.

— Брехня, — прошепотів Рінг.

— Ми всі троє брешемо, — розсміялася Анна-Марія. — Але в мене принаймні карти не мічені.

У цю мить Берта принесла на таці кавник, пляшку, дві чашки і дві чарки. Вона обвела всіх дивним поглядом.

— Принесіть третій куверт, — наказав Рінг, не дивлячись на Берту.

Це була помилка.

Клосс відразу збагнув, що полковник Рінг зробив першу серйозну помилку. Годі було глянути на Берту, аби зрозуміти, що діється в душі старої куховарки. Вона мовчки вийшла і за хвилину повернулася з третьою чашкою і чаркою.

Клосс був майже переконаний, що Берта, яка над своїм ліжком у кухні знову почепила портрет фюрера, піде тепер до німецької комендатури, котра знаходиться на базарному майдані. Якусь мить він вагався, чи попередити про це Рінга, але зрозумів, що цього не можна робити. Доля полковника не повинна цікавити Клосса; для нього важливий архів і ще…

Він знав, що йому за всяку ціну треба врятувати фройляйн Елькен. А та, здавалося, його взагалі не помічала. Вона не звернула також уваги на вираз обличчя Берти, не побачила ненависті в очах старої жінки.

“Моя союзниця, — подумав Клосс, — грізний противник, але вона зробила надто багато дрібних помилок, які можуть дуже дорого коштувати”.

Він випив свою чарку, підвівся з-за столу і рушив до дверей.

— Ви куди, капітане Клосс? — грізно спитав Рінг. — Скоро ми всі вийдемо звідси, як тільки приїде вантажна машина.

— А ви вже встигли подбати про вантажну машину? — усміхнувся Клосс.

— Про це не турбуйтесь.

— І про мене ви теж можете бути спокійні, пане полковник.

Інга була в своїй кімнаті. Коли він увійшов, вона квапливо підхопилася з тахти. На очах у неї бриніли сльози.

— Дайте мені спокій! — вигукнула вона.

Клосс сів на тапчан і притяг її до себе. Йому було шкода цієї дівчини. Він бачив, як вона переживала смерть Марти ІІІтаудінг, потім вона врятувала йому життя. її виховав батько, гітлерівець, вчилася вона в гітлерівській школі і ходила на збори Ліги німецьких дівчат, але, незважаючи на все це, в ній збереглося щось таке, що викликало співчуття…

— Ти бачила Берту? — запитав він.

Так, куховарка заглядала до неї, а потім вийшла в місто. Зовсім недавно. Вона з нею не розмовляла. І взагалі ні з ким вона розмовляти не хоче і просить залишити її саму.

— Слухай, Інго, — промовив Клосс. — Іди звідсіля, іди в цього будинку і сховайся в якоїсь подруги, у знайомих.

— Я? Чому? — У неї заблищали очі. — Що це би так турбуєтесь про мене? Це ви тільки вдаєте.

— Ні, не вдаю, дівчино. Ти мені врятувала життя, а тепер я хочу тебе врятувати. Тобі загрожує небезпека.

— Мені? Дайте спокій! Я вже нікому не вірю. Я вірила батькові і вірила дядькові, а тепер мені все одно.

— Ти знаєш, чому загинула Марта?

Інга уткнулася головою в подушку. Клосс погладив її по волоссю і подумав, що чимало знадобиться часу, аби справді врятувати таких дівчат, як вона.

— Марта надто багато бачила, — поволі сказав він. — Вона бачила, як Рінг убивав робітників, а потім — що іще важливіше — бачила, як закопували ящики під капличкою в парку.

— Неправда! — крикнула Інга. — Вони вкидали ящики в підземелля. Вхід туди знаходиться на подвір’ї, праворуч від брами… — Вона замовкла, з жахом дивлячись на Клосса.

Отже, Рінг усе-таки збрехав. А це означає, що полковник вирішив покінчити з Клоссом ще до вивезення архіву. Це значить, що й Інзі теж судилося загинути.

— Тікай звідси якнайшвидше, — повторив він, — і постарайся вийти з дому так, щоб тебе ніхто не бачив.

— Ви збожеволіли, — прошепотіла дівчина.

— Ні, не збожеволів. Ці люди спроможні на все. Той, хто вбив Марту, не пощадить і тебе.

— А хто вбив Марту?

Клосс підвівся.

— Ти й так дуже багато знаєш, Інго. Тікай.

— Ні.

— Це злочинці.

— Про кого ви говорите, пане капітан? — запитала вона зовсім спокійно. — Ви маєте на увазі німців?

— Атож, — відповів Клосс, — німців.

Дівчина кинулась до дверей. Зупинилася трохи на порозі і дивилася на нього палаючими очима.

— Я теж німкеня. І ви теж. Мусять же бути німці, які не вбивають, не змовляються з американцями, не продають таємниць, які борються…

— Інго! — вигукнув Клосс.

Але її вже не було. Він побачив Інгу ще за вікном — вона бігла серединою вулиці до базарного майдану, напевно, в комендатуру. Солдати з транспортера дивилися їй вслід. Клосс подумав, що знову програв: цієї дівчини йому не вдалося врятувати.