Далі ідуть Теплого Олекси і Сорок Святих. На Теплого Олекси ворожать, яка буде весна, по жабах ще ворожать на молочність коров. На Сорок Святих також старі люди вгадують погоду в року. Кажуть, що як у цей день є мороз, то уже його не буде сорок днів, бо всі сорок морозів складаються на цей один. Котра газдиня на Сорок Святих почислить яйця, то буде мати на Великдень сорок яєць на писанки і паску. На Сорок Святих вибирають усяке зерно на насіння і кажуть, що із кожного зерна уродиться сорок зерен.

Тепер лишилися ґаздівські приказки марта: “Єк си уздрит перший раз у марті кропиву, то добре неу руки натрепати, відтак уна не ме жілити. Треба добре коні віусом гудувати, аби годні орати. Ті кури дуже несучі, икі насаджуєтци у марті. Марта уже не добре рубати ліс, бо пускає міска і у деревини раз-два мечєтци чірвак пид лубом. Треба собі прилагодити плуг і борону та держєти коло сап і городників, аби то усе було .готове до весни. Докінчєти извивати прєжі у клубки на полотна, а єк зима изгине, то треба бити белегу коло оплотіу на даванєх”.

Може, коли пов’язали колгоспи, не слід було поне-важити усе старе, pcf юм із порадами. Все ж таки вони тримали віки наших дідів ґаздами. Але то все, разом із церквами і забраними попами, назвалося забобонами і було покасоване.

А на порі та й на дворі цвітень (по-давному — березень). Уже Серед опістя. 3.IV. Скільки від Пущення до Середопістя, стільки не святкують, лиш по нім лічать та від нього починають сповідатися, аби прилагодити душу до Великодня.

7 цвітня Благовіщення. Про це свято старі люди говорили:

“На Благовішінє благословит Бох світ весноу, Благовішінє є почєтком весни, першеу веснєноу дниноу”.

До Благовіщення “віуці сп’є у фоєнках, у хлівах, а від Благовішіня віуці повинні спати на новім місци — надворі, під голим небом, бо уни си уже рехтуют від цего дня до літа, до полонинского житя”. Так було у нас у горах спервовіку.

На Благовіщення рано зачинає перший раз зозуля кувати.

На Благовіщення вилазить вся диханя, що є у землі, наверх.

До Благовіщення не можна класти у землю ніяку городнину ані сіяти зерно, хіба що розсаду брукви і капусти, і то в городах.

Перед цим святом увечір і на Благовіщення рано і вдень і дотепер ворожать і примовляють проти відмий, проти гаддя, граду, до пасіки і маржнни. Бувало, знаємо, що цього дня не можна нести до хати прут, галузку; а притягнеш якусь ломаку, як на гріх. І мама бере — б’є тою ломакою. Бо через це вже напевно вліті гадина притягнеться до хати. Колись, як я була маленькою, мама каже, що принесла до хати гадину, обмотану довкруг ручки... Вона ні людської, ні чиєї іншої дитини не кусає.

Благовіщення твердо святкують. Бо це варке і пригінчливе свято.

Дивні звичаї! На Благовіщення нічого не можна садити, сіяти в землю. А вже наступної днини, 8 цвітня, на Благовісник, “можна усе класти у земню, нима страху — уродитци”. У народі кажуть: “Від Благовісника благовіститци людом весна”. Це свято “варке і пригінч-ливе през вогонь і убитє деревом у лісі”. Хто робить на це свято, тому слабує маржина, гостець тягне руки (болі суглобів).

І от уже коли випаде, саме за тиждень до Великодня, під кінець місяця Бечкова (шуткова, вербна) неділя.

На Бечкову неділю ідуть по бечку до церкви. Хто дістане розвиту бечку, повну — ситу, то буде йому цілий рік веселий, повний і ситий. Косматий, як бечка. Хто дістане голу бечку — тому буде голий, тяжкий та капарний цілий рік. Як дістанеться бечку, треба урвати котик і цілим проковтнути, то не буде ангіни цілий рік.

Як виходять із церкви, б’ються бечкою, приговорюючи:

Бечку несуть із церкви до хати. Нею вигонять блохи з хати і затикають її за образи. Давно казали: “Єк є у хаті бечка, то блихи си ни задержє”. А дід нас учив: “Аби мож дістати из церкви тоту бечку, то по роздан-ню людем си лишит, то неу добре бити маржину, єк женут у єрмарок, тогди купец из рук хапає ту маржину”. І посилали все мене, прудку дитину, вхватити з-перед других охочих свячену послідну галузку. Мені то завше вдавалося. Може, тому й маржина мені змалу велася. Рослини ні, а маржина трималася мене, росла, правилася. Мама просила, аби я з нею гнала овечки, теля у ярмарок, бо від мене борзо купували — я думаю, ще б не купувати: стоїть чумазе дівча у запащині, постолятах, врівень з тою овечкою, уже і торговельна реклама! Але таки мама казала, що як я покладу руку на порося, що ми купуємо на ярмарку, то буде з него солонина на п’ядь. І дотепер їду — купую мамі порося. Правда, восени їм з нею буженицю, А мама будить і майже все нам у світи висилає...

Казали ще діди, що бечкою добре обтикати свої городи проти граду. На бечку не ударить.

Ми любили Великодний тиждень, що тривав по бечці. У вівторок на городах починаємо “гріти Діда” — палимо картоплиння, садове листя. Коло ватри кладеться кукуц хліба, гуску соли і кубок води. Це — Дідові. Ловимося за руки і тричі обкручуємося, данцуючи за сонцем високо і голосно співаючи; “Грійте Діда, дайте хліба”. Так просимо три рази. Як ватра потахне, ідемо гурмою гріти Діда коло хат, і так гріємо його аж до четверга рано. Ходили навіть і дорослі дівки та легіні. Відтак — за кукуцами лиш малі діти. А потому перестали. І забули за це. А в притчі про сотворіння і кінець світу сказано: як перестануть колядувати на Різдво, ходити за кукуцами у жившій четвер, писати писанки перед Великоднем, — тогди буде право сатани, він уже буде пущений з ланцугів тридев’ятого підземного царства. Приблизиться кінець світу.

Нехай так. Але іце таки пишуть, пишуть писанки. Полишили коляду не з своєї вини, а тепер відновлюють — колядують, аж у Києві чути. Може, ще не пропадення? Може, спасемося покаянням, милосердям, наверненням до мудрості?..

Живної середи, або Чорної середи, не можна “клюпати” у дерево, бо деревина відразу усхне. Тому, як є пусті корчі на полі, лиш каменем торкнути — почорніє і усохне.

Живною четверга ватаги викручують живу ватру і держать, бувало, її аж до полонинського ходу. Відтак, женучи маржину, виносять живу ватру на полонину, і вона горить у стаї аж до осені — до самого розлучення.

Кажуть, що, як зберуться люди із церкви по Страстях, тоді уходять у церкву мерці із гробів і відправляють відправу. Якби замкли якого чоловіка, сплячого на Страсгях у церкві, то умерлі би його розщипали-рознесли.

Великодня п’ятниця є дуже великим і карним святом. Не годиться нічого робити ані з чого пускати кров. Тої днини є твердий піст.

Зато Великодна субота — робітна днина. Жінки лагодять дору, допікають паски.

Великдень обходять дуже урочисто, з великими стародавними віруваннями і звичаями. Уже в суботу увечір паска і дора готові до свячення. Як паска при печінню западеться, то недобрий знак. А як відлетить із паски шишка, то лихо: хтось у хаті умре. Рано на Великдень миються срібним грошем. А нас мама ще мила писанкою, аби красні були, як весна. Босою ногою не вільно ступати на землю. Сідлають коні і їдуть ще до днини святити паску коло церкви. Із церкви летять кіньми — хто прудче добіжить до хати, той цілий рік буде мати першенство між людьми. А для гонорового гуцула це найважніше! Паскою б’ють корови, аби не переходили (були щороку тільні), так, як Великдень не переходить жодного року. Є й такі, що і на це велике свято не їдять м’яса; це роблять ватаги, вівчарі, аби звірак маржину на полонині не бив.

Цього дня одні одним дають писанки — ці прадавні символи світу і життя. Коло церкви на цвинтарі молодь провадить усілякі забави, граються з ігри, при котрих цілуються, сватаються, посміваються. Це все аж до дзвонів на вечірню. А коло хат ходять, “писанчєрі” за писанками.

Тиждень по Великодні називається Світлим. У понеділок, що його іменують Волочівним, або Поливавним, коло церкви на цвинтарі є великий рух із писанками. Жінки і дівчата дають писанки легіням і чоловікам у дарунок. Гонор тому, хто дістав найбільше писанок. Декотрими селами парубки обливають дівок водою, і дівки тоді мусять дарувати писанки. Буває, що ловлять дівку і тягнуть до води — “волочать”, аби дістати писанку, як вона не хоче давати. І тому такі назви дістав цей понеділок.