Що треба робити ґаздам у цвітні?

Насамперед орати і приорювати гній. Сіяти овес, садити біб і ранню бараболю. Пускати бджоли, аби обліталися, і передивитися, чи є доста поживи. Годувати добре ягнят отавою і вівсом, аби на Юрія уже доїти овець. Із стриженням овець не квапитися, бо можуть зо студені потріскати. Стригти лошат і застригати вівці. “У Жиуний четвер раненько стрижетци молоді річні лошєта — стригуни. Тої днини застригают вівці: простригают довкруг голови і вимени кождій віуци. Це робитци до схід сонця. Ту воуну изпарити, висушити, изчістрити, изпрєсти і виплести до схід сонця баюр — вучкур. Витак, єк болєт голу, вилиці або шия, то тим баюром добре перев’язати — і відразу помагає. Тот вучкур старший віучєр носит на голим тілі, почерез него пускає віуці из кошєри на пашу. Єк перейде літовишє, він тот вучкур изноу зав’єже у гудз собі на голе тіло, то і одна віуця єму нікуда ни урветци. Ціле мішінє овец держитци купи, єк руно воуни”.

Як гуцули знаменують ягнят цего дня? “Досвіта у Жиуний четвер, єк лише першя птаха у лісі заспіває, — треба позначіти ножицями єгнятам вуха. Витєті ножицями пишіки єгнєчіх вух треба зібрати усі докупи і закопати у лісі в муряховину, аби си віуці ніколи си низводили у ґазд і так си котили — плодили, єк си низводє і щороку плодіси муряхи”.

По головних рокових святах — Різдві, Великодні, Святій неділі — три дні камінь горить у землі, тому нічого не можна робити надворі. Так заповіли нам наші предки. У Світлий четвер також не можна нічого робити у городі через фортуну — бурю, аби городи не била. Це ярмаркове свято; хто в него робит, може мати шкоду між маржиною, призначеною на ярмарок.

У тиждень від Великодня припадають Проводи, а цілий тиждень після Проводів називається опровідний. “Провідна неділя проводить усі свята у року”. Провідного тижня не можна сіяти лен і колопні, “бо з тої родини мусів би хтос умерти і полотно з того лену ци колопень було би єму на сорочку до смерти почерез ту роботу”.

Опровідної неділі роблять опроводи на гробах небіжчиків.

Опровідного понеділка добре проводити лошат; вони будуть дуже скорі, добре будуть вестися, справлятися у тяглі.

Найтаємничішим з усіх свят для мене є Рахманський Великдень. Він припадає у чотири мірні тижні від живної середи — у середу. Бувало, на Рахманський у підгірських містечках провадилися великі ярмарки. Цей ярмарок головно на вівці був “послідний вісний ярмарок”.

Рахманський Великдень колись усі горяни дуже твердо “держєли”. Тієї днини ніхто нічого не робив, бо казали, що якби хто у цей день взявся до роботи, то відтак земля сім років нічого не родила би — “банувала би”.

Про рахманів і Рахманський Великдень отаке розказують: “Далеко звідси, на схід сонця, за синими морями є гори і великі скали, обточєні зі всіх бокіу голубими (у гуцулів і галичан взагалі “синє” — то “голубе” і навпаки наш синьо-жовтий прапор є небесно-жовтим) водами, шо ніхто там си ни може дістати, добути, навіть птаха туда ни долетит. На тій земни осілося дванаціть людий — рахманіу і там покутуют за нас усіх грішних, аби уратувати світ від зла і біди. Уни жиют сами, єк черці. Жінок у них нема. Уни говіют цілий рік, а скоромнєтци лиш раз на рік. Навіть ни знают, коли у нас припадає Великдень. Але єк є у нас Великдень, і хтос верже на воду шкаралушу из єйця, и та шкаралуша до них заплиє, до тих людий — рахманів, за піучверти тижня, — то вни видє, шо є на світі Великдень, шо воскресла прауда на світі, єку уни хотє, шоби була искрізь, — дуже тому си радуют, и тої днини роб’єт у себе Великдень. Дванаціть їх ділитци одним їйцем. Отілько є їх скороми. Єкби такі були на світі усі люди злагідні і шєрі, ни зависливі, єк тоти рахмани, шоби си могло дванаціть одним їйцем поділити ріуно і були тим задоволені, насичені, тогди би усі люди стали рахманами. На світі був би один для всіх Великдень і одна прауда запанувала би на земни. Був би гаразд і достаток, єкби таке си могло стати”.

Де лиш я не перепитувала про цей Рахманський Великдень, про рахманів! Мало хто що знає. Один археолог каже: а може, то “брахмани”, є такі. Але гуцули твердять, що рахманські праведники — є русинаки, такої віри, як ми. Дехто каже, що живуть вони у монастирі в Сочеві, і ми завдячуємо їм своїм життям.

Але вповідають і таке. Нібито ці шкаралуші, кинуті на воду, допливають у Туреччину, де дають знати нашим людям, що там осталися на заробітках про настання Великодня. І в бойків знов я чула: шкаралуші з яйця кидають у ріки тому, що багато наших людей живе у турка в ясирі; вони і не знали б, коли той Великдень, якби не доплили до них шкаралуші з яєць і писанок. Це, як на мене, близько істини, бо ж і Маруся-Богуславка у кобзарській думі робить те саме — сповіщає уярмлених у турецькім підземеллі козаків про Великдень. А ще коли зважити, що турецьке слово “рахман” означає милосердя, то добачимо зв’язок звичаю із турецькими невільниками.

А втім, хто нам скаже напевно — хто такі, оті рахмани?..

Так ми доплили до травня. У мірних сімнадцять тижнів від Різдва буде Юрія. Це свято завше 6 травня, у той день, в який буває Різдво.

Що це велике свято весни, знають усі. Гуцули кажуть, що воно відтогди, відколи світ. Юрій відбирає у Николая зимні ключі і ховає. Потому витягає із свої табівки від весни ключі. Розмикає ними браму і випускає на світ Весну. “Напоунюютси гори, долини і полонини манноу, а земня набирає сили до урожі”.

Перед Юрієм увечір ґазди і ґаздівські діти на усіх кичерах палять вогні. Бурять ватри. О, це називається Кирелейса — знаю, ми малими палили Кирелейса!, Перескакували почерез ватру. Легіні ловляться за руки у круглєк і танцюють за сонцем — зустрічають Юрія, який до гуцулів “на білім кони идет и за собов Весну ведет” у гори — гожу, молоду і космату зелену Весну! [Наколи досвіта зайграє Юрій у свої злотні весняні роги, здоймають гуцули із стін трембіти і весело йому відповідають.

Голос трембіт витає по селах аж до ходу полонинського. А на полонинах до розлучення.

Перед Юрієм увечір, бувало, баба кладе дійниці і відра із водою на дахи колешень, аби у них почерез ніч нападала манна — роса. А перед сходом сонця кличе нас бризкати тою водою на корови і на вівці.

Ми радо це робимо, перебризкуючись помежи собою та примовляючи, як нас навчено:

По цім зачинають перший раз доїти вівці.

Чоловіки вичитують загороди, вивозять обірник (все з обори) на поле, а що весь гуцульський добуток у маржині, то не дивно, що в цей день ворожать усяко, аби лиш вона давала якнайбільше молока, аби її ніхто не урік та аби вона прудко і пишно множилася.

Перед Юрієм збирають сухого хворосту, якнайбільше глогового, розкладають його у стріп на воротах або на загороді, де ночує маржина чи десь на толоці. Коли зачинає вечоріти, беруть давани (сіна з-під маржини), підложують під гліг і запалюють, приговорюючи: “Господи, дай тілько маржини, кілько буде попелу з цеї ватри!” Як утвориться грань, переганяють через неї худобу, “аби така остра була, як ватра!”. Глогу уживають при цім катарсисі, “шоби уроки маржини не чіпали си, як глогу не чіпає си нічьо!”. Перегнавши всю, кілько є, худобу через погорілу ватру, докидають хворосту, бо вона має горіти, аж когут запіє — це відстрашує від загороди відьми, що “тої ночі ласі за молоком ходити”. Попіл, і той розсівають по царині. Корови та вівці, що з такої царини їдять сіно, “дають велико молока, прудко множєси, пишно котєси — кожда маржинка чінит все по двоє”.

Дух перехоплює видовище; згори прориває темряву вогняне кочело. Воно котиться, качається, біжить, як жива вогненна сила. То дерев’яний обруч, обвитий сіном, запалений і пущений згори проти чередінниць.