— А тепер почнемо нову стадію розслідування. Але перед тим я мушу приєднати до ваших і свої вірчі грамоти.

Він вийняв із кишені листа й кинув його на стіл.

— Лист написано ніби від імені моєї давньої приятельки — леді Констенс Калмінгтон. Я давно не бачив її, бо кілька років тому вона виїхала на схід. Але лист витримано в її стилі — написано так недоладно й плутано, як це зробила б вона сама. Вона запрошувала мене приїхати, про господарів же вілли згадувала в надто туманних виразах. Як бачите, аналогічний прийом. Це дає нам цілковиту підставу зробити висновок: хто б не була та людина, що заманила нас у пастку, — чоловік чи жінка, — вона добре знає нас, у всякому разі, потурбувалася одержати необхідні відомості про кожного з нас. Відомі їй, наприклад, і мої дружні почуття до леді Констенс, а також її епістолярний стиль. Знає вона й колег доктора Армстронга, та навіть те, де вони зараз перебувають. Їй відомо прізвисько Марстонового приятеля, як і стиль його телеграм. Вона у курсі справи про відпочинок дворічної давності міс Брент, в усякому разі, знає, з ким там міс Брент приятелювала. Знає ця людина й армійських дружків генерала Макартура. — Суддя зробив паузу. — Як бачите, наш господар знає про нас цілком достатньо. І на підставі наявних відомостей обвинувачує нас.

Остання фраза викликала хвилю протестів.

— Усе це брехня! Наклеп! — заволав генерал Макартур.

— Це підлість, — захлинаючись від обурення, вторила йому Віра.

— Це брехня… підла брехня, — прохрипів Роджерс, — не чинили ми цього…

— Не розумію, що мав на увазі цей ідіот! — прошипів Ентоні Марстон.

Суддя Уоргрейв підніс догори руку, закликаючи до спокою, і, старанно добираючи слова, промовив:

— Я маю заявити ось що: наш невідомий друг обвинувачує мене у вбивстві якогось Едварда Сетона. Я добре пам'ятаю цього Сетона. Суд над ним відбувся в червні 1930 року. Він обвинувачувався у вбивстві літньої жінки. Його захищав спритний адвокат, якому вдалося справити добре враження на присяжних, викликати симпатії до підсудного. Проте показання свідків повністю викривали його. На цьому я й акцентував у своєму заключному виступі, і присяжні визнали його винним. Засуджуючи Сетона до страти, я лише ствердив їхній вирок. Адвокат подав апеляцію, посилаючись на те, що на присяжних, мовляв, було вчинено тиск. Апеляцію відхилили, вирок було виконано. Я заявляю, що діяв, як веліла мені совість, відповідно до закону. Засудивши до страти вбивцю, я тільки виконав, свій обов'язок.

«… Справа Сетона?.. Так, так, — мовчки пригадував Армстронг, — вирок усіх тоді здивував. Якось під час процесу він стрів у ресторані адвоката Метьюза. «Виправдувальний вирок у нас у кишені — ніяких сумнівів не може бути», — запевняв той. Згодом пішли чутки, начебто суддя був упереджений проти Сетона й, обвівши присяжних довкола пальця, домігся визнання його винним. Зовні все було по закону, комар носа не підточить: адже старий Уоргрейв знає закони як свої п'ять пальців. Скидається на те, що в нього були особисті рахунки з цим хлопцем…» Усі ці спогади миттю промайнули в думці доктора. І несподівано він сказав:

— А ви раніше стрічалися із Сетоном? Я маю на увазі — до процесу.

Прикриті важкими повіками очі першоящура зупинилися на докторовому обличчі.

— Ніколи до процесу я Сетона не зустрічав, — спокійно відповів суддя.

«Бреше старий, напевно бреше», — подумав Армстронг.

— Я хочу розповісти вам про цього хлопчиська — Сіріла Хемілтона, — тремтячим од хвилювання голосом мовила Віра. — Я була його гувернанткою. Ми мешкали коло моря. Йому забороняли далеко запливати. Якось я відвернула свою увагу й не помітила, як він поплив. Я кинулася за ним… та спізнилася… Це було жахливо… Але моєї провини тут немає. Слідчий повністю реабілітував мене. І Сірілова мати не мала гніву на мене. Якщо навіть вона не дорікала мені, то нащо ж було висувати проти мене таке звинувачення? Це несправедливо, кривдно… — і вона заридала.

Генерал Макартур співчутливо поплескав її по плечу.

— Заспокойтеся, — втішав дівчину, — ми вам віримо. Усе це брехня й наклеп… Та він справді несповна розуму, оцей тип! Брехав би хоч дотепніше.

Тут генерал по-молодецьки випнув груди і гаркнув:

— На такі звинувачення краще зовсім не звертати уваги. Та я все ж вважаю за свій обов'язок пояснити, що в цій історії про молодого… е… Річмонда немає ні на гріш правди. Артур Річмонд був офіцером у мене в полку. Я послав його в розвідку… Він загинув… На війні це звичайне явище. Мушу додати, що найприкріше мене вразило намагання зганьбити мою дружину, цю з усіх поглядів бездоганну жінку, найкращу в світі.

Генерал важко опустився в крісло. Рука, що нею він за звичкою посмикував свої вуса, тремтіла. Ця сповідь, певно, обходилась йому в чимало зусиль.

Потім узяв слово Ломбард.

— Про тубільців… — почав він жваво.

— Так-так, то що із тубільцями? — поквапив його Марстон.

Ломбард осміхнувся.

— Все це суща правда! Я покинув їх напризволяще. Адже йшлося про життя або смерть. Ми заблудилися в густих чагарниках. І тоді я з кількома товаришами ушився, прихопивши залишки провіанту.

— Ви покинули своїх людей? — обурився генерал Макартур. — Прирекли їх на голодну смерть?

— Звичайно, цей вчинок не дуже личить білому господареві, але ж самозбереження — найперший обов'язок людини. До того ж тубільців не так лякає смерть, як нас, європейців.

Віра підвела голову й відверто глянула Ломбардові у вічі.

— І ви… ви… залишили їх помирати з голоду?

— Саме так — помирати, — одказав Ломбард і своїми сміхотливими очима теж подивився в вічі сполоханій дівчині.

— Якщо я не помиляюся… — замислено промовив Ентоні Марстон, — Джон і Люсі Комбес — це, мабуть, ті дітлахи, що їх я переїхав машиною десь поблизу Кембріджа. Страшенно не пощастило.

— Кому ж саме не пощастило — їм чи вам? — уїдливо поцікавився суддя Уоргрейв.

— Тоді я, звичайно, вважав, що мені; та ви, безперечно, маєте рацію — не пощастило, насамперед, їм. Хоч це був просто нещасний випадок. Вони вибігли на дорогу з якихось воріт прямо перед машиною. У мене на рік одібрали права. Дуже неприємна історія.

— Неприпустимо їхати з такою швидкістю, — схвильовано втрутився доктор Армстронг, — за це слід карати, і то — найсуворіше. Такі молодики, як ви, небезпечні для суспільства.

Ентоні знизав плечима:

— Але ж ми живемо в епоху надшвидкостей! Та, кінець кінцем, справа й не в швидкості, а в наших жахливих шляхах. Ними їхати лише ходою черепахи. — Він розшукав очима свій келих, підійшов до маленького столика з напоями й налив собі ще віскі із содовою. — В усякому разі, — кинув через плече, — я не винний у тому, що скоїлося. Просто нещасний випадок.

Роджерс нетерпляче тупцював на місці, раз у раз облизуючи язиком пересохлі губи.

— З вашого дозволу, панове, я теж хочу сказати кілька слів, — нарешті вимовив шанобливо.

— Гайда! — відгукнувся Ломбард.

Дворецький прокашлявся й знов облизав язиком пересохлі губи:

— Цей голос, панове, згадував про мене та місіс Роджерс, а також про міс Брейді. В усьому, що там було сказано, нема й краплини правди. Ми з дружиною працювали в міс Брейді аж до її скону. Вона згодила нас уже будучи хворою. А тієї ночі, панове, коли в неї розпочався приступ, знялася величезна буря. Телефон не працював, і ми не мали змоги викликати лікаря. Я пішки пішов до лікаря, але він дістався надто пізно. Ми все зробили, панове, щоб урятувати її. Ми служили їй вірою й правдою — це кожний ствердить. Та вона й не скаржилася на нас. Жодним словом!

Ломбард задумливо споглядав Роджерсове обличчя, що сіпалося, наче той хворів на тик.

— А після її смерті ви, певно, одержали невеличку спадщину? — бундючно, але співчутливо спитав Блор.