— Та й дружина його, — втрутився Блор, — була чудовою куховаркою. Такий обід… учора ввечері…

Вони зайшли до першої спальні. Вже за п'ять хвилин усі троє стояли на площадці й дивилися одне на одного. У спальнях нікого не було — там не було де сховатися.

— А куди ведуть ці сходинки? — запитав Блор.

— До кімнати служників, — одповів Армстронг.

— Але ж має бути якийсь вільний простір під дахом, — зауважив Блор. — Ну хоч би для баків з водою, цистерн, для іншого обладнання. Це остання наша надія.

Раптом згори почувся притишений звук кроків. Армстронг ухопив Блора за руку. Ломбард застережливо підніс палець.

— Т-с-с… Слухайте.

Вони виразно почули, як нагорі хтось крадькома ходить, намагаючись приглушити кроки.

— Він у спальні, — прошепотів Армстронг, — там де лежить тіло місіс Роджерс.

— І як це ми не скумекали! — також пошепки відповів йому Блор. — Адже кращого місця, щоб сховатися, й не вигадаєш! А тепер, панове, якомога тихше.

Вони прокралися східцями нагору, на маленькій площадочці перед дверима зупинилися й прислухалися. У кімнаті, безперечно, хтось був: звідти долинало ледь чутне рипіння мостин.

— Уперед! — пошепки скомандував Блор, розчахнув двері й удерся до кімнати. Ломбард і Армстронг, що сунули слідом за ним, зупинилися, мов прикипілі до місця: перед ними стояв Роджерс з оберемком одягу в руках.

Першим отямився Блор.

— Пробачте…. е… Роджерсе, але ми зачули кроки й подумали… ну, ви, либонь, здогадуєтеся. — Він запнувся.

— Прошу вибачити, джентльмени, — сказав Роджерс. — Я хочу перенести свої речі. Сподіваюсь, не заперечуватимете, коли я оселюся в одній із кімнат, призначених для гостей, на нижньому поверсі — у найменшій кімнаті. — Останні слова звернуто до Армстронга.

— Звичайно, звичайно, — відповів той, настійно відводячи погляд від накритого простирадлом тіла.

— Дякую, сер, — сказав Роджерс і вийшов із кімнати, притискуючи до грудей свій оберемок одягу.

Армстронг наблизився до ліжка, підняв трохи простирадло й подивився на заспокоєне обличчя небіжчиці. Тепер його не спотворював страх. Ні, — від нього віяло вічним спокоєм.

— Шкода, що я не маю при собі аптечки, — промовив Армстронг. — Хтілося б дізнатися, чим вона отруїлася. Вважаю, слід припинити розшуки, — звернувся до компаньйонів. — Інстинкт підказує мені, що ми нічого не знайдемо.

Блор у цей час намагався зламати засув у дверях, котрі вели на горище.

— У цього типа зовсім безшумна хода, — сказав він. — Хвилину чи дві тому ми бачили його на терасі. Ніхто ж бо не чув, як він зійшов сюди. Тому-то ми й певні були, що тут ходить хтось сторонній.

Блор зник у зяючій дірі горища. Ломбард, вийнявши з кишені ліхтарик, рушив услід… Не минуло й п'яти хвилин, як усі троє стояли на площадці й похмуро дивилися один на одного. Вони забруднилися з голови до п'ят — павутиння шматтям звисало з них.

На острові, опріч них вісьмох, не було нікого.

— Отже, ми помилялися, й помилялися в усьому, — після паузи мовив Ломбард. — Вигадали якесь фантасмагоричне страхіття лише тому, що через випадковий збіг обставин померло двоє людей.

— І все ж, — похмуро відповів Армстронг, — питання залишається відкритим. Адже я, чорти його забери, лікар і дещо розуміюся на самогубствах. Ентоні Марстон аж ніяк не був схожий на самогубця.

— А може, це просто нещасний випадок? — невпевнено спитав Ломбард.

— Нічого собі нещасний випадок, до бісової неньки, — хмикнув Блор.

Якусь хвилину всі збентежено мовчали. Блор перший порушив тишу.

— А ось із жінкою… — почав він і змовк.

— З місіс Роджерс?

— Так. Адже з нею міг трапитися й нещасний випадок? Могло так статися?

— Нещасний випадок? — перепитав Філіп Ломбард. — Як ви це собі уявляєте?

Блорове обличчя набирало все більш стурбованого вигляду. Цегляста шкіра потемнішала. Він промимрив:

— Слухайте-но, докторе, ви ж давали їй якогось наркотика?

Армстронг уп'явся в нього поглядом:

— Наркотика? Куди ви хилите?

— Ви самі сказали, що вчора ввечері дали їй якесь снотворне.

— Он що? Звичайнісінькі заспокійливі пілюлі. Абсолютно нешкідливі.

— А що ж це все-таки було?

— Я дав їй малу дозу тріоналу. Абсолютно нешкідлива доза.

Блор аж побагровів.

— Слухайте, будемо відверті. Хіба ви не могли дати їй завелику дозу?

— Уявлення не маю, про що ви торочите, — розсердився Армстронг.

— Хіба ви не могли помилитися? — вів своєї Блор. — Адже таке часом трапляється.

— Цілковита дурниця, — відрубав Армстронг. — А може, — уїдливо запитав, — ви такої думки, що я вчинив це навмисне?

— Годі вам, — втрутився Ломбард, — зберігайте спокій. Коли ми станемо один одного запідозрювати, ладу не буде.

— Я тільки висловив припущення, що лікар міг помилитися, — похмуро виправдовувався Блор.

— Лікарі не можуть дозволяти собі подібні помилки, друже мій, — сказав Армстронг посміхаючись, та посмішка вийшла вимучена.

— Це була б не перша ваша помилка, — ущипливо докинув Блор, — якщо вірити пластинці.

Армстронг пополотнів.

— Яка користь ображати один одного, — знову втрутився Ломбард. — Усі ми в одному човні. То й триматися треба разом. До речі, що ви можете нам розповісти з приводу вашої власної справи зі лжесвідченням?

Блор, стиснувши кулаки, зробив крок уперед.

— Не зачіпайте мене, — сказав він нараз охриплим голосом. — Це брудний наклеп. Ви, либонь, не від того, щоб заткнути мені рот, містере Ломбард, але є речі, про які я хтів би дізнатися, й одна з них стосується вас.

У Ломбарда брови поповзли угору.

— Мене?

— Так, саме вас. Я був би щасливий дізнатися, чом це ви, виряджаючись у гості, захопили з собою пістолет?

— Це ви хтіли б знати, ви? — спитав Ломбард.

— Так, саме я!

— А знаєте, Блоре, — несподівано сказав Ломбард, — ви не такий дурень, яким здаєтеся.

— Може, воно й так. І все ж як ви поясните наявність у вас пістолета?

Ломбард посміхнувся:

— Я взяв його, бо знав, що можу вскочити в якусь халепу.

— Учора ввечері ви це приховали від нас, — підозріло сказав Блор. — Отже, ви нас обманули?

— До певної міри так, — згодився Ломбард.

— Ну, то хуткіше викладайте, у чому річ.

— Я вважав недоречним переконувати вас, що я запрошений сюди, як і інші гості, — почав Ломбард. — Та насправді це не зовсім так. До мене звернувся дехто на прізвище Морріс. Він запропонував мені сто гіней, за цю винагороду я мав приїхати сюди й бути насторожі. Послався на те, що знає мою репутацію як людини, корисної в небезпечних ситуаціях.

— Ну? — нетерпляче спитав Блор.

— Я все сказав, — осміхнувся Ломбард.

— Та він, певно, не обмежився цим і розповів вам іще дещо, — насторожився Армстронг.

— Ні. Нічого більше витягти мені з нього не пощастило. «Якщо бажаєте — згоджуйтеся, а ні, то ні», — так сказав він. Грошей у мене не було — і я погодився.

Та Блора ця оповідь зовсім не переконала.

— А чому ви цього не розповіли нам учора ввечері? — прискіпувався він.

— Бачте, друже, — виразисто стенув плечима Ломбард, — як мені було знати, чи вчора ввечері не сталося саме те, заради чого мене сюди запросили. Отож я і причаївся, розповів вам вигадану історію, яка мене ні до чого не зобов'язувала.

— А тепер ви не так думаєте? — кинув на нього гострий погляд Армстронг.

— Так, тепер вважаю, що я з вами в одному човні, — відповів Ломбард. Обличчя його потемнішало. — А сто гіней — це той шматочок сиру, з допомогою якого містер Оуен заманив мене у пастку так само, як і вас. Бо всі ми, — висновив Ломбард, — у пастці, у цьому я не маю щонайменшого сумніву! Можу заприсягнутися! Смерть місіс Роджерс! Смерть Тоні Марстона! Зникнення індійчат з обіднього столу! Аякже, в усьому ясно видко руку містера Оуена — але ж де, чорт забери, цей містер Оуен власною персоною?