Як то чудово, що він зумів вчасно отямитись після тієї неприємної справи десять — ні, п'ятнадцять років тому. Це був критичний момент. Тоді ледве не загинуло все, чого він так наполегливо домагався. Після того удару він докорінно змінився. В нього вистачило волі назавше кинути пити. Та він може заприсягнутися, що був тоді на волосинку від краху.

Пролунав пронизливий автомобільний гудок, і повз нього зі швидкістю 80 миль на годину, несамовито виючи сиреною, промчався величезний «супер-спортс далмейн». Доктор Армстронг майже втиснув машину у парапет. Чорт забери цих молодих лобурів — гасають стрімголов по шляхах! Як він їх ненавидів! Ось і цього разу він був на волосинку від загибелі…

Тоні Марстон мчав шляхом на Міер і мовчки розмірковував: «Кількість машин, що сяк-так пересуваються по шляхах, жахлива, Завжди хтось стирчить на твоєму шляху, перешкоджає. До того ж, воліє тягтися обов'язково посеред дороги! Ні, на наших англійських шляхах не розженешся… Інше діло — Франція, там ти можеш-таки дати собі волю…»

Зупинитися в цій глушині, вихилити скляночку чи поспішити далі? Ще є час! Лишилася якась сотня миль — і все. Ні, він таки замовить тут склянку джину з імбирним лимонадом. Дуже палючий день!

А на цьому острівці, либонь, можна буде як слід порозважатися, якщо буде гарна погода, звичайно. Цікаво, хто такі ці Оуени? Певно, смердючі вискочки, яким нікуди гроші дівати. От у кого нюх на людей такого сорту, так це в Борсука. А що ж йому, бідоласі, робити: адже своїх грошей у нього ані шеляга…

Гадаю, вони розуміються на чаркуванні. Нічого не знати заздалегідь, коли маєш справу з отими суб'єктами, що позаробляли грошенят, не будучи народжені для цього. Шкода, що та історія відносно Габріель Терл, яка нібито придбала Індіанський острів, виявилася брехнею. Тоні Марстон був би ладен опинитися на острові серед почту, що оточує кінозірок. Але ж можна сподіватися, що там усе-таки знайдеться кілька дівчаток…

Вийшовши з бару, Марстон потягнувся, позіхнув, глянув на блакитне небо й вліз до свого «далмейна». Кілька молодих жінок із захопленням дивилися на нього. Відмінна статура, сто вісімдесят сантиметрів зросту, кучеряве волосся й яскраво-блакитні очі на засмаглому обличчі привертали увагу до себе.

Він натиснув на акселератор, і машина з гуркотом помчала вузенькою вуличкою. Кілька стариків і хлопчаків злякано повідскакували. Отямившись, хлопчаки ще довго зачаровано дивилися вслід автомобілю.

Тріумфальний марш Ентоні Марстона тривав.

Поїзд повільно відходив від Плімута. Крім Блора, в купе був тільки один пасажир — літній джентльмен із затьмареним поглядом — мабуть, колишній морський вовк. Він якраз закуняв. Містер Блор ретельно переглядав запис у кишеньковому блокнотику.

«Ось вони всі, голубчики, — пошепки мурмотів Блор: — Емілі Брент, Віра Клейторн, доктор Армстронг, Ентоні Марстон, старий суддя Уоргрейв, Філіп Ломбард, відставний генерал Макартур, кавалер багатьох орденів, а також містер і місіс Роджерс, що мають обслужувати гостей».

Він закрив блокнотика й поклав назад у кишеню. Поглянув у куток, де куняв сусіда. «Либонь, перебрав міру», — досвідченим оком визначив містер Блор.

Він уважно проаналізував ситуацію. «Робота начебто нескладна, — розмірковував Блор, — немає підстав побоюватись, що я можу з нею не справитися. Сподіваюсь, усе буде гаразд».

Він підвівся й причепливо оглянув себе у дзеркалі. На нього безпристрасним поглядом холодних сірих очей дивився вусач — по ледь помітних рисах обличчя можна було безпомилково віднести його до воєнної касти.

«Цілком міг би зійти за майора, — подумав містер Блор. — Ой, ні, мало не забув про генерала. Той старий вояка одразу виведе мене на чисту воду. Південна Африка — ось моя версія! Ніхто з цієї публіки ніякого відношення не має до Південної Африки, а я щойно прочитав рекламний проспект для туристів, тож можу досхочу патякати на цю тему. На щастя, ці люди з колоній займаються чим завгодно, отже, обрати заняття буде неважко. Якщо видати себе за, людину з достатком, що прибула з Південної Африки, — то в будь-якому товаристві не викличеш підозри».

Індіанський острів! Він побував там ще хлопчиськом… Смердюча скеля, засиджена птахами, на відстані якоїсь милі від узбережжя. Таку назву острів одержав тому, що здаля нагадує профіль американського індійця.

Ідіотська витівка — збудувати віллу на такому острові! За поганої погоди там просто жах! Втім, ці мільйонери завжди мають якісь примхи.

Старий, що сидів у кутку, прокинувся й прорік:

— На морі ніколи нічого не можна знати наперед!

Містер Блор лагідно погодився:

— Цілком вірно. Не можна.

Старий гикнув двічі й сумно промимрив:

— Наближається буря.

Містер Блор заперечив:

— Ні, це ви даремно, друже, сьогодні чудовий день.

Старий повторив сердито:

— Наближається буря. Я її відчуваю.

— Що ж, може, ви маєте рацію, — примирливо промовив містер Блор.

Поїзд зупинився на якійсь станції, й дідуган хитко підвівся.

— Так, мені начебто тут виходити.

Йому не вистачало сил штовхнути двері. Містер Блор прийшов на допомогу. В дверях старий зупинився, урочисто підняв руку й, мигнувши своїми тьмяними очима, вимовив:

— Стережися й молись. Молись і стережися! День Страшного Суду наближається!

Виходячи з вагона, він спіткнувся й упав на перон. Та, лежачи, ще раз поглянув на містера Блора й поважно промовив:

— Я звертаюся до вас, молодий чоловіче, — день Страшного Суду настане, він уже близько.

Займаючи знов своє місце у вагоні, містер Блор подумав: «Але ж старий сам набагато ближче до дня Страшного Суду, аніж я».

Та в даному разі, як це нерідко буває, містер Блор помилявся…

Невеличка група людей збентежено стояла на привокзальній площі в Оукбриджі. За ними — носильники з їхніми валізками. Один із носильників вигукнув:

— Джиме!

З таксі вийшов водій.

— Ви часом не на Індіанський острів, панове? — запитав він з м'яким девонським акцентом. Четверо голосів ствердно відгукнулися, а їх володарі тут-таки нишком поглянули одне на одного.

— Тут два таксі, сер, — сказав шофер, звертаючись до судді Уоргрейва, як до старішого в цій компанії. — Одне має чекати прибути поштового поїзда з Ексетера — це справа п'яти хвилин, — цим поїздом прибуде ще один джентльмен. Якщо хтось із вас погодиться зачекати, їхати вам буде набагато зручніше.

Віра Клейторн, як і годиться сумлінній секретарці, зразу відгукнулася.

— Я залишуся, будь ласка, їдьте, — мовила вона, звертаючись до трьох своїх супутників. У її тоні і погляді прохоплювалося ледь помітне, але беззаперечне почуття впевненості, що його набуває людина, яка звикла віддавати накази. Таким тоном, либонь, вона у себе в школі поділяла дівчаток на команди для гри в теніс.

Міс Брент манірно подякувала й, нахилившись, зайняла місце в таксі, дверцята якого водій тримав відкритими. Суддя Уоргрейв сів слідом за нею.

Капітан Ломбард промовив:

— Я теж зачекаю разом із міс…

— Клейторн, — підказала Віра.

— Моє. прізвище Ломбард, Філіп Ломбард.

Носильники прилаштовували багаж на даху таксі. Уже сидячи в машині, суддя Уоргрейв з властивою юристам ґречністю сказав:

— Чудова погода, чи не так?

— Справді, так, — відгукнулася міс Брент.

«Цілком добропорядний старий джентльмен, — вирішила вона. — Зовсім не схожий на завсідників приморських пансіонатів. Безперечно, ця місіс, чи то міс Олівер має порядних знайомих…»

Суддя Уоргрейв спитав:

— А ви добре знаєте цей край?

— Мені доводилося перебувати в Корнуоллі та в Торкузі, а в цій частині Девону я вперше.