Генерал Макартур, бризкаючи слиною, заволав:

— Що тут коїться? Чий це брутальний жарт?

Плечі в нього опустилися, руки тремтіли. Він одразу постарішав на десяток років.

Блор витирав обличчя носовичком.

Лише суддя Уоргрейв і міс Брент зовні були порівняно спокійні. Емілі Брент сиділа, як завше, струнко, високо піднісши голову. Тільки неприємного кольору плями на щоках виказували її хвилювання. Суддя прибрав свою звичну позу: голова трохи втиснена в плечі, одна рука замислено пошкрябувала вухо. І тільки очі, живі й проникливі, весь час пильнували, блискавкою нишпорячи по кімнаті, виказуючи напружену роботу розуму.

І знову Ломбард узяв ініціативу в свої руки.

— Той голос? — задумливо мовив. — На мою думку, він пролунав десь із кімнати.

— Але хто ж це міг бути? — вигукнула Віра. — Хто? Адже це не був хтось із нас.

Ломбард поглядом слідчого, не поспішаючи, огледів кімнату. На мить його погляд упав на відчинене вікно, проте він рішуче похитав головою. І раптом в очах у нього спалахнув переможний блиск. Він спритно підскочив до місця поблизу каміна, звідки двері вели в суміжну кімнату.

Прудко рвонувши за ручку, Ломбард навстіж розчинив двері. Зайшов до кімнати, й одразу ж звідти почувся вигук задоволення. Він закричав:

— Так ось де це!

Всі інші, юрмлячись, рушили слідом за ним. Тільки міс Брент зосталася самотньо, випроставшись у кріслі.

У суміжній кімнаті впритул до стінки, що відділяла її від вітальні, присунуто столик. На ньому стояв грамофон — старомодний грамофон з великим рупором, спрямованим до стіни, й Ломбард, трохи відсунувши його, вказав на кілька дірочок, акуратно просвердлених крізь стінку. Налагодивши грамофон, він поставив голку на пластинку, й вони знову почули:

— Ви обвинувачуєтеся…

— Зніміть! Зніміть зараз же! Це жахливо! — вигукнула Віра.

Ломбард підкорився.

Доктор Армстронг вимовив, полегшено зітхнувши:

— Вважаю, що це безсоромний, грубий жарт.

Прозвучав тихий, але виразний голос судді Уоргрейва:

— Так ви справді вважаєте, що це не що інше, як жарт? Так я вас зрозумів?

Доктор витріщив очі на нього:

— А що ж це може бути?

Суддя, ніжно погладивши свою верхню губу, промовив:

— Поки що я не готовий висловити свою думку.

Втрутився Ентоні Марстон:

— Але ж ви дечого не врахували. Хто, чорт забери, накрутив оцю штуковину й запустив її?

— Справді, — пробурмотів Уоргрейв, — вважаю, що нам слід з'ясувати це.

Він повільно рушив назад до вітальні. Інші пішли слідом.

Саме в цю мить повернувся Роджерс зі склянкою бренді в руках. Міс Брент стояла, нахилившись над місіс Роджерс, яка квилила час од часу. Роджерс спритно прослизнув поміж обома жінками.

— З вашого дозволу, леді, я побалакаю з дружиною. Етель… Етель, все гаразд. Усе гаразд. Ти чуєш? Візьми себе в руки.

Місіс Роджерс важко дихала, ледь ковтаючи повітря, її перелякані очі уважно вдивлялися в обличчя гостей. Роджерсів голос забринів настійливіше:

— Заспокойся, Етель!

Доктор Армстронг звернувся до неї:

— Зараз усе буде гаразд, місіс Роджерс. Невеличке потрясіння, не більше.

— Я знепритомніла, сер? — спитала вона.

— Так.

— Це все наробив голос, той жахливий голос — він наче вирок оголошував… — Обличчя її знову позеленіло, повіки від хвилювання затріпотіли.

Доктор Армстронг різко урвав її:

— Де ж, нарешті, бренді?

Хтось передав склянку з бренді, що її Роджерс поставив на столик, і доктор схилився над жінкою, яка задихалася.

— Випийте це, місіс Роджерс.

Вона відпила маленький ковток, похлинулася, але пила далі, ледве переводячи подих. Алкоголь зробив свою справу — обличчя в неї порожевішало. Отямившись, вона сказала:

— Мені вже краще. Все було так несподівано, що в мене здали нерви…

— І не лише в тебе, — похапцем підтвердив Роджерс. — Мене це теж уразило. Від несподіванки я навіть упустив тацю. Можу запевнити вас, що все це — мерзенна брехня, з початку до кінця! Хтів би я знати…

Його монолог обірвав кашель. Це був просто кашель — сухий, тихий кашель, але він чомусь справив паралізуюче враження на Роджерса, зупинивши його в розпалі оповіді. Він уп'явся поглядом у суддю Уоргрейва — той багатозначно помовчав, ще раз кахикнув, потім спокійно спитав:

— Хто поставив оцю пластинку на грамофон? Чи не ви, Роджерсе?

— Я не знав, що то за пластинка, — виправдувався Роджерс. — Побий мене сила божа, коли я знав зміст цієї пластинки, сер. Коли б знав, нізащо не зробив би цього.

— Охоче вірю вам, Роджерсе, — сухо зауважив суддя. — Та, мабуть, ви мали б докладніше все це пояснити.

Дворецький утер носовичком піт із чола й щиро мовив:

— Я лише виконував накази, сер, от і все.

— Чиї накази?

— Містера Оуена.

— Дозвольте прояснити деякі обставини, — сказав суддя Уоргрейв. — У чому саме полягали накази містера Оуена?

— Мені наказано було взяти пластинку в шухляді й поставити на грамофон, — упевнено відповів Роджерс, — а моя дружина мала запустити грамофон, тільки-но я зайду до вітальні з кавою.

— Вельми дивна історія, — промурмотів суддя.

— Але ж це суща правда, сер, — викрикнув Роджерс. — Богом присягаю, що так. Я найменшого уявлення не мав, що саме записано на тій пластинці — у мене й на мить не виникло підозри. На пластинці була якась наклейка — я вважав, що це назва музикального твору.

— На пластинці є назва? — звернувся Уоргрейв до Ломбарда.

Ломбард ствердно кивнув головою. Й несподівано ошкірився, вищиривши свої гострі білі зуби.

— Так точно, сер, — відповів він. — її назва — «Лебедина пісня».

Генерала Макартура раптом прорвало.

— Це все якесь безглуздя, абсурдна вигадка! — заволав він. — Хіба ж можна ось так чіпляти ганебні обвинувачення… Необхідно вжити якихось заходів. І хто б не був отой тип Оуен…

Його різко перебила Емілі Брент:

— Оце найголовніше — хто він такий?

Втрутився суддя. Владно — далися взнаки довгі роки, проведені в суді, — наказав:

— Насамперед ми повинні з'ясувати, хто такий містер Оуен. Я пропоную, щоб ви, Роджерсе, поклали свою дружину в постіль. Потому повертайтесь до нас.

— Слухаю, сер.

— Я допоможу вам, Роджерсе, — відгукнувся доктор Армстронг.

Спираючись на обох мужчин, місіс Роджерс хиткою ходою почвалала з кімнати. Коли вони пішли, Тоні Марстон сказав:

— Не знаю, як ви, а я не від того, щоб вихилити скляночку-другу.

— Гаразд, — відповів Ломбард.

— Тоді я піду пошукаю, — сказав Тоні, вийшов з кімнати й одразу повернувся з тацею в руках — Пляшки, як я виявив, стояли біля дверей — чекали на нас.

Він обережно поставив тацю на столик, наповнив келихи. Генерал Макартур узяв собі чистого віскі — так само, як і суддя. Кожний відчував потребу в міцному збадьорливому напої. Лише Емілі Брент зажадала склянку води.

Невдовзі повернувся доктор Армстронг.

— З місіс Роджерс уже все гаразд, — оголосив він. — Я дав їй снотворне. Хилите? Либонь, і я хочу наслідувати вас.

Чоловіки знову наповнили свої келихи. За кілька хвилин повернувся й Роджерс. Уоргрейв рішуче взявся за розслідування. Кімната перетворилася на імпровізований зал суду. Суддя розпочав допит:

— Так от, Роджерсе, ми повинні будь-що доскіпатися до суті того, що скоїлося. Хто такий оцей містер Оуен?

Роджерс витріщив очі:

— Власник цього острова, сер.

— Це я знаю. Від вас я вимагаю зізнання: що ви особисто знаєте про цю людину?

Роджерс заперечливо похитав головою:

— Нічого не можу сказати вам, сер. Справа в тому, що я ніколи цього пана не бачив.

Легкий шерех пролунав кімнатою. Генерал Макартур втрутився:

— Як, ви ніколи його не бачили? Що ви хочете цим сказати?

— Ми тут усього кілька днів, сер, — моя дружина і я. Нас найняли листом, через агентство… Я маю на увазі агентство «Регіна» в Плімуті.