Граф залюбки, мов би він п'є добре, старе, бургундське вино, цитує мудрість філософії цієї великої епохи, разом із самим найбільшим, що прорік: «Кожне явище має свій від'ємний і свій додатній боки, своє минуле і своє майбутнє», що друкують, як мото, всі академіки жирним шрифтом.
З коридору доноситься дитяче щебетання, що нагадує весну, або крик пташки, що вирвалась на свободу. Це Віра. Вона вже почуває себе тут, як дома, вона не ходить, а бігає, не говорить, а співає. І не може набігатись, і не може наспіватися.
Цього літа населення Морозового царства зросло до двохсот п'ятидесяти тисяч людських душ. Повна ліквідація троцкистсько-зінов'євського бльоку, ліквідація України, ліквідація інших «самостійних» республік, ліквідація революційного активу, ліквідація залишків релігійних культів, початок ліквідації бухаринсько-риковського ухилу… Яка безодня робсили! І не лише для Ухт-Печорського басейну, а для цілого сходу, півночі, всього Сибіру. Ведуться соцзмагання за освоєння білих плям льодової півночі. Посуваються за полярний круг, на край континенту, до устя Двини, Печори, Обі, Єнісею, Лени, Індігірки, Колими, на півострови Кольський, Таймирський, Чукотський, на Сахалін, на недоступні терени Красноярська, до безмежних просторів Якутії, на прокладання залізниць крізь тайгу, на канали пустинного Казахстану, на Кузнєцк, на сотні золотокопалень, на все нові й нові деревозаготівлі неосяжної тайги.
Ухт-Печорськ, виявилось, далеко відстав від інших, йому подібних, територій. Мороз знає, що всі інші табори орудують мільйонами робсили і він також знає, що інші роблаги давно вже вбрались у повну параду колючих дротів, а тільки він не може відважитись на такий подвиг.
— Ти що, Іване Григоровичу, — казали йому в Москві, — французьку республіку розвів у себе?
— А ви що думали? У мене Луб'янка?
— У нас за таку мораль можуть почесати!
— Не страшно! Чесані. Може прикажете подавати на звільнення?
— Ха-ха-ха! — засміявся Муратов. — Звільнення!
З Морозом ще так не розмовляли — увага! Хіба брязнути дверима? А Вірочка? Ні, ще не час. І не слід сваритися з ЦК партії. Не він, то інші… І прийдуть, і зроблять. Починає подумувати, як би і своє царство обернути знов у табір. І пішло: спільні бараки, культпропи, ударні злети, червоні полотнища, вожді, гасла, генеральні лінії. І все це за дротами, під вохрою, собаками, вежами. І лише на судобудівництві залишились старі порядки і то хто зна, як надовго.
І коли спочатку Мороз мав ілюзії, що йому пощастить добитись розв'язки проклятого питання «тьми рабства», то тепер прийшов до переконання, що це лежить тут у самій природі.
— казав колись старий Гіляровський. Дарма. Ніякі режими тут не внесуть зміни. З величезною нехіттю вертався Мороз назад до каторги. Кричав, аж тріскали у вухах барабанні плівки, карав вохрівців, за нелюдське поводження, задихався від бруду і браку повітря в бараках, воював з мільярдами вошви, безнадійно боровся з голодом, що, мов стоголовий гад, все наново й наново оживав, скільки б голів йому не відтинати. Усе тут вимагало рабства — Москва, ГУЛАГ, вохра і навіть самі «заключонниє». Бо ж ті доноси, що сипались на Мороза за його «ліберальнічаньє», «міндальнічаньє» сипались якраз від них. Бо ж ті, так звані, ідеї, що ними просякнуте все повітря, у більшості походять також від них. Люди, що вічно домагаються справедливости, обов'язково потраплять у рабство. Від рабства позбавлені лиш ті, у яких справедливість творить частину їх природи. Справедливість годі купити ударом кулака, або бунтом… А вже найменше пострілом у потилицю.
Єдина Вірочка, коли її «тато» вертався додому, вимагала від нього чогось іншого. Вона легка, біла, усміхнена кидалась йому на шию і з нього твердого, суворого, жорстокого робила кусень воску.
— Ти, вітрогонко! Хочеш мені всю каторгу догори ногами перевернути! — На щастя, Вірочка цього не розуміла. Вона, наприклад, видумала таку штуку. Коли її батько вертався в обід, або увечорі, коли вона ще не спала, вона вибігала йому назустріч і просто із сходів кидалась йому на шию. Батько, звичайно, підхоплював дочку на льоту, ніс її до своєї кімнати і тут, поки їх не покличуть їсти, починались взаємні виливання, признання, скарги, нарікання.
— Ти, тату, вчора обіцяв прийти, а не прийшов… Ти всіх любиш, лише мене ні… — Суперечки, кокетування, сльози, кінчалось все обіймами, клятьбами вірности, обіцянками, цілунками.
І як після того Мороз міг вертатися до своїх таборів з виглядом Вельзевула? Там вже почали помічати, що з ним «щось сталося». Змінився його голос, його поведінка, його зовнішній вигляд. Одні це прийняли за знак добрий, інші знов, а таких більшість, зрозуміли це як слабість, ще інші почали гірко нарікати, що, мовляв, був начальник, а тепер, диви, обернувся в бабу, а в парі з тим полетіли нові доноси і разом нові накази загострити режим.
І нарешті в таборах появилась нагло інспекція — сам Муратов. Усе тремтить, метушиться, один лиш Мороз тримається просто і звичайно. Інспекція працює день і ніч, шугає по всіх закутках, питає, підслухує, винюхує кожну дрібничку. Мороз на всі питання відповідає спокійно, речево, конкретно, незалежно, а третього дня у Мороза звичайно прийняття, весь будинок в огнях, оленячі шинки, ікра, горілка і бенкет до ранку.
Наступного дня розм'яклий Муратов зачинився з Морозом у бібліотеці і тоном гувернантки почав мову, що, мовляв, з господарського боку то воно все гаразд, а от з морального.
— Що значить морального? — дивується Мороз.
— Ви тут ліберальщину розвели. У нас це просто не вигорить…
— 3 господарської точки погляду… — почав було Мороз, але Муратов його одразу перебив:
— А, нісенітниця! Ніяких точок погляду! Партія приказує, а ми слухаємо, і це все. — Муратов, зрештою, не філософ, великих книг він не читав і говорить він про це лиш з обов'язку, як начальник. Він куди охотніше пішов би в тайгу пополювати ведмедя, ніж розсипати тут перли мудрощів, але Мороз мусить розуміти, що наша величезна машинерія не рахується з ніякими побожними бажаннями того чи іншого філянтропа, а діє за законами певної, випробуваної системи, у якій елемент сентиментального милосердя грає чи не останню ролю. З тими, мовляв, витребеньками пару тисяч років провозились християни, а що мають? Не хочемо бути нулями в безконечність… А коли Мороз так вдивився в округле, білоброве обличчя свого співрозмовника, то йому чомусь пригадався один з карначів, з часів його першого ув'язнення. І звався той, здається, також Муратов. Але може це бути також збіг обставин, бо без цього було б життя без загадок. Муратов сильно курив, пружньо видував дим, голосно сопів, почувався, що йому в його власній шкурі затісно, совався у фотелі, аж той рипів і розсипав попіл цигарки де попало. — Да! Це вам, братіку, не Америка, де все те якось — і свободу, і рух, і діло разом держать. Коли нашого брата не дують у хвіст і гриву, він почувається не дома. Він аж тоді спить спокійно, коли йому тріщить морда. Так!
— Але й тоді він невдоволений. — зауважив Мороз.
— Ге! Коли наш брат вдоволений, спитайте. Положи йому під носом рай — плюне і закричить: давай диявола! Свобода, кажете? Не зійде. Не той ґрунт. По десятьох віках рабства? Ніколи! А до того он там Гітлєришка на задворках — німецький бравий унтер такий, що хоче нас пороть, краять, ділить, патрать, а у нас, брат, самих апетитчик загострений, любим гарячі страви. Перед нами ще дороги і дороги — Берліни там всілякі, та Парижі, та Нью Йорки — щоб їх усіх чортяка забрав… Коли б так було по-моєму — ніколи б я на те барахло не кидався, але й нас женуть.
— Хто? — запитав несподівано Мороз. Муратов зупинився і подумав.
— Так. Хто? Пригадую, десь писав наш великий Ільїч: «ми ще настільки раби, що нами користуються, щоб обертати в рабство інших». Мудро, ні? І я вам, Морозе, кажу: киньте ви всі ті ваші котлети і робіть, що приказують. Яке ваше чи моє діло, що з того вийде? Свобода не до нашого рила, а сила наша — приказ і виконання. Розірвись, а зроби! І не треба нам, щоб нас любили, вистачить що нас бояться.