Отямився Іван Мороз у тюрподі київського обласного ҐПУ — колишня Катерининська, на Липках. Його камера номер 101 — чиста, невеличка, пристойні з матрацами ліжка — їх троє, столик, невеличке віконечко під стелею і троє зе-ка — інженер-технік дніпровської фльотилії Кубелко, років сорока, красень, не погано одягнений, інтеліґентного вигляду, і старша, з довгим сивим волоссям, людина — киянин Луговий, за фахом ковбасник. Івана вкинули сюди третім і забули. Дні і тижні. Ніяких викликів, ніяких допитів, ніяких ознак, чи ним хто цікавиться взагалі. Передумує й передумує. Жаліє, що не скористав з різних можливостей. Дивується, що так і не зміг нічого довідатися з Канева. Намагається вгадати, що з ним зроблять взагалі.

Через місяць викликали. Вели через двір, через сад, короткою алеєю попід каштанами. На листі дерев значилась осінь, небо помітно сіріло. Простора, ясна в окремому павільйоні кімната, турецький килим, великий письмовий стіл, портрети Сталіна і Ягоди. За столом слідчий.

— Іван Григорович Мороз? — запитав слідчий і дивився великими, темними, опуклими очима.

— Так, — відповів спокійно Іван. Місце народження? Рік народження? Батьки, брати і сестри? Їх час і місце народження? Їх місце перебування тепер? Питання й відповідь, питання й відповідь.

Потім перерва. Слідчий думає. Іван чекає. Потім слідчий питає:

— Чи знаєте, громадянине Мороз, у чому вас обвинувачено?

— Ні! відповідає.

— Потрудіться пригадати! — спокійно, але настирливо питає слідчий.

— Мені роблено одну пропозицію…

— Помиляєтесь! — різко перебиває слідчий, і голос його підноситься. — Ніякої пропозиції! Вас обвинувачено в бандитизмі! — і слідчий глянув на Івана гостро. — Так! Ви бандит! Потрудіться пригадати дев'ятнадцятий рік. Ви і ваша банда вбили Крутяка Івана з Решіток Полтавської области, Якова Кузьменка, знищили відділ червоноармійців Глобенка Степана. Ви мали прямий зв'язок з відомим бандитом Водяним Миколою, відомою бандиткою Тетяною Мороз, що тепер за кордоном. Ви підтримували з ними контакт до останнього часу… І нарешті, ви спалили ваш сад і хутір. Вас обвинувачено по статті 54, параграф 2, 3, 9, 11 карного кодексу УРСР.

Слідчий вичитав офіційним, рівним, холодним тоном і урочисто замовк. Іван збентежений, на його неголених щоках здригаються м'язи.

— Це неможливо! — вирвалось у нього. Слідчий посміхнувся. Криво, згірдливо, іронічно.

— Вашими устами, громадянине Мороз, голуб'яча говорить наївність. Тим гірше для вас. Ви все ще не вірите, з ким маєте діло. Ми не ті там у ресторані. Але жарти набік. Ось вам ряд питань. Потрудіться відповісти на них точно, ясно і правдиво. Виверти не поможуть. Затаювання, перекручення, ухилення від суті — карається згідно з законами СССР. Понятно? — І він передав Іванові видрукований на машинці аркуш паперу.

Іван узяв папір і мовчки читає. Слідчий за ним слідкує. 1) Якою чисельно великою була ваша банда в 1919-20 pp., хто поіменно до неї належав і де ті особи перебувають тепер? 2) Які наміри мала ваша банда щодо совєтської влади? 3) Які злочини, коли і де були нею зроблені? 4) Хто був її безпосереднім, прямим надхненником і організатором? 5) Що робить тепер бандит Микола Водяний за кордоном? 6) Чи за радянської влади ви мали зв'язок із згаданим бандитом, і в чому він полягав? 7) Чому згаданий бандит не скористався з амнестії, що її проголосила радянська влада 1924 р. і не повернувся на батьківщину? 8) Які зв'язки існують у вас з бандиткою Тетяною Мороз? 9) Де вона тепер перебуває і що робить? 10) Які наміри ви мали, підпалюючи свій хутір і вирубуючи сад?

Іван дочитав. Мовчазно, поволі підносить голову.

— Брехня — все це, — виривається з нього, і його голос від хвилювання хрипить. — Брехня! Ви свідомо брешете! — і шпурнув папірець на поміст. Весь дрижав, на чолі виступив піт.

— Ми все робимо свідомо, бандите Мороз! — протягнув спокійно слідчий і натиснув ґудзик дзвінка. Увійшов здоровенний чолов'яга в уніформі ҐПУ.

— В собачую! — буркнув слідчий.

— Давай впєрьод! — буркнув понуро чолов'яга.

Пішли. Довгим коридором, крутими сходами, все вниз і вниз і нарешті — стой! Двері номер чотири. Прийшов ключник, брязнув замок, відчинилися двері і Івана впхнули в якусь яму.

Іван уже чув про цю «собакарню», але те, що побачив, перейшло за межі його уяви. Якийсь простір. Суміш голів, рук, спин, ніг. Гамір і сморід. Багато напівголих. Нічого не видно. Десь далеко над головами в темряві бовваніє подоба вікна з познаками денного світла.

Минає час, а Іван на місці. Ніхто до нього, і він ні до кого. І нема куди. Перед ним гущавина тіл, що ледве можна між них втиснутись. Трохи згодом до нього несподівано підійшла дивна, волохата істота, що торкнулася його рукою.

— Це ви, Іване Григоровичу? — чує знайомий голос. Іван здивований. Перед ним о. Поспіловський. Довге, ніби мотуззя, лахміття звисає здовж його тіла.

— І ви тут? — нарешті питає Мороз.

— А ви думали, — відповідає Поспіловський. — П'ятий місяць. Спершу був на Лук'янівці між уголовними, тепер кинули сюди до бандитів та шпіонів. Тієї великодньої ночі забрали всіх нас духовних. Мене спершу не знайшли… А опісля піймали, водили, крутили… Бачив ото вас у тому гастрономі… Хотів щось сказати, не дозволили… А це ось собакарня. Самі бачите. Звідсіль беруть на допит лише до комендантури ҐПУ, але це не значить, що тут сидять лише короткий час. Я ось тут уже другий місяць…

Іван мовчав, розглядався, приглядався. Поспіловський вказав йому місце біля себе.

— Тут нема порядку. Хто де стане — там його, — казав він. Іван зайняв вказане місце, присів і сидів обіпершись на стіну просто на долівці, що нагадувала дорогу. Голова похнюплена, коліна підігнуті, борода на колінах. Така дивна поза, але іншої не зробиш. Тісно. Дивовижна, нереальна, макабрична тіснота. Тіла й тіла. Ось плече в плече селяни, міщани, якісь духовні — усе перемішане, ніби глина, що з неї хочуть робити цеглу.

Іван на хвилинку, здавалось, задрімав, або він скорше марив, якась дивна, гарна і приємна мрія залила його свідомість. Він на лугу біля Дніпра, над потоком званим Черепашачий, біля нього і над ним кущі дикої смородини, верболозу, повитого батіжками білої повійки. І мале затягнуте ряскою озерце збоку з жабуринням. Млосно гнітить спека, кумкають спокійно і ліниво жаби, стрибають якісь потворки, лазять барвисті кузочки, мають крильцями блакитні метелики, сюрчать шорсткими, синіми кінцівками коники, а він, Іван, років вісім хлопчисько, з позакачуваними до колін холошами, лежить плазом на м'якій муравиці, пацає босими ногами і насвистує невідомо що на саморобній з очерету сопілці.

Івана штовхнули. О, пробудження! Нерви дрогнули, ніби по них вдарено ломакою. Брали вечерю, товпились купою при дверях, падали окремі оклики. Шматок чорного хліба і черпак червоної юшки.

— Беріть! Тут треба їсти! — казали йому. Але як, але чим? Поспіловський впхнув йому в руку якийсь черепок.

— Це, каже, на борщ! — Іван своє вибрав, присів, як і інші, напочепки і їв…

По вечері загорілась одна яскрава електрична лямпа, стало видніше, «кормушка» у дверях час від часу відчинялася і з неї виривався придушений голос:

— На К! На К! — Хтось десь в гущі зводився, пропихався крізь тісноту, відхилялися двері і проковтували його. Простір жив далі своїм життям.

Іван сидить напочепки під стіною, біля нього Поспіловський потиху оповідає, Іван байдуже слухає.

— Може ви думали, що я вас зрадив? Ні. Мене самого зловили на вулиці і хотіли послати до Парижу на настоятеля якоїсь там православної церкви. А я їм сказав: нащо Париж. Належу до християн, що добре почували себе і в катакомбах. А вони мені: допоможемо вам стати не лише першим християнином, але й священномучеником. І ось я тут. І мучать. Але я рішений: не здамся навіть коли б розтерзали мене на таке ось шмаття, як цей мій одяг. — І він показав на своє одіння, що з-під нього визирали оброслі, впал і груди. Його обличчя нагадує обличчя Христа у час, коли на нього положено терновий вінець. І коли Іван дивився на нього, йому все здавалось: Ні, це не він! Це не він!