— А чи Юрчик вже говорить?

— Говорить, говорить, — поспішив відповісти Андрій.

— І по-українськи? — несподівано запитала вона.

— І по-українськи, розуміється, — відповів Андрій і глянув на Мар'яну. Усі так само між собою переглянулись.

— А знаєш, що мені прислав тато? — І зірвалась з місця, вибігла з кімнати, через хвилину вернулась з хутряним плащиком темносинього кольору. Андрій похвалив плащик. — І це, і черевички, і ноти, і папір, і олівці… І полотна… А потім я тобі щось покажу…

— Ну, а як іде твоя наука? — перебив її Андрій.

— О, добре! — майже викрикнула Вірочка.

— До якого клясу ходиш?

— До третього. Але я знаю більше! Я багато читаю — Вальтер Скота, Дюма… І твої книги читала.

— О! — дивується Андрій, а Вірочка вже поспіхом оповідає зміст однієї його книги, всі слухають, посміхаються… Творився кращий настрій…

А згодом розходились спати… І ще перед сном Мар'яна покликала Андрія до себе. Хотіла говорити з ним сам-на-сам. Вона займає ту рогову, колишню «дівочу» кімнату — погано мебльовану, білену вапном, з вікнами на схід і полудень. Город перед вікнами, стежка до перелазу, перелаз, кілька старих вишень. Мар'яна засвітила світло. Сірі стіни зяяли своєю наготою, до незавішених нічим вікон настирливо вривався вечір. Здавалось аж ніяково: щось зовсім голе вривається до тих вікон і чи не краще згасити світло, щоб уникнути тієї наготи.

Мар'яна і Андрій опинилися самі. Якось дивно. Роки минули, коли були так разом, ціла вічність ділить їх від того, що було за тими роками, але все таки щось з того далекого світу у них зосталося. Вони це відчувають, але не мають відваги, ані про це говорити, ані навіть думати. Поперше, Мар'яна показала йому листа такого змісту: «Дорогая і многоуважаємая Мар'яна Ніколаєвна. Пішет вам нєізвєсная рука з явним пожеланєм воспользованія добродєтєльними чувствамі родственого положенія, что во пєрвих я дєйствую в добрих намєрєніях проліть каплю свєта в тьомную атмосферу нєізвєсності положенія, во вторих із чісто безкорисного поползновєнія. Сообщаю вам при сім, что ваш муж Іван Григорович находітся в полном здравії, нікогда не болєєт і в самом хорошом распространєнії положенія, он січас здєсь чувствуєтся луче как сам цар, ібо цар не мав таких привілєгієв і таких необузданостей как под його командованієм находітся вісімдесят тисяч рабов, коториє работають у самих тяжолих положеніях, как пішут було за крєпаков когдато, а то і хуже бо крєпаков заставляли работать і для себе, а тут ти словно ком грязі. А до того сообщаю, что Іван Григорович маєт дом, какого не мав граф Демідов настоящий дворец з пріспособленіями разними так что і плавать можна как в пруду і не виходя оправляться по надобності. Жівьот семейною жізнєю, має собаку і жену і не ізвєсно кого з них маєт лучче бо і собака і жена день і ноч при ньом присуствують, а он їх возіт по земле і по небе машінами. С тем і остаюсь жів і здоров без рубашки й без штанов ваш неізвєсний друг что воскрес із мертвих і хочет жіть…»

Андрій байдуже прочитав листа і так само відложив його на бік. Мовчав. Думав.

— Ну, що ж ти на це, Андрію? — питала обережно Мар'яна. Не одразу відповів Андрій. Мав відповідь, лише вагався, чи варто з нею перед люди. Але Мар'яна чекала і треба щось їй сказати.

— Я знаю Івана і ти знаєш Івана. Чого сумніваєшся? Знаєш же, що тепер не можна судити явища лише з того, що пишуть про нього. Ти ж читала, що це він сам спалив свій хутір… Ти ще прочитаєш, що це він і революцію зробив, і мільйони людей замордував, і голод спричинив. Так. Так. Ті люди бояться відповідальности… Вони дуже добре знають свою кволість… Їм тяжко, бо заздрісно, а заздрість… Найбільша сила… Руйнуюча.

— Алеж то, видно, писав Мишка! — вирвалось спонтанно у Мар'яни.

— Розуміється. Це і є те. Мишко.

— Я хотіла до нього їхати, — каже Мар'яна.

— До Івана?

— Так.

— Ні. Це не було б розумно. Це б йому пошкодило.

— І Наталка так пише. Але чому? Чому?

— Чому? Питаєш. Цього словами не перекажеш. Може колись узнаєш… З життя. А поки нічому не дивуйся. Нічому. Розумієш?

— Алеж Віра? Що з нею?

— Чи сама Віра, — відповідає Андрій. — Усі люди. Усі! Розумієш! Порвані ми на шматки і щойно колись, колись у майбутньому з тих шматків вийдуть якісь «нові» люди. Виняткові. Відмінні від решти світу…

Андрій на хвилину затих. Був вечір. Мар'яна перепросила Андрія і загасила світло. Ніяково, щоб знадвору так безпосередньо дивилась темнота. Вечір був гарний. Повний місяць горів на високому небосхилі…

Андрій говорив далі. Про неможливість вибору, про тотальну безпорадність.

— Думаєш, казав, що вони щось тут можуть зробити? Дарма. І їх закрутили умови. Вони крутяться разом з нами і не можуть зупинитися. Вони прекрасно знають, що це не життя, хоча день і ніч кричать, що це чудове життя. Саме тому і кричать, бо знають, що це не так…

Мар'яна слухала Андрія, як і завжди, з великою, ніжною, тріпотливою увагою, нікому не вірила так, як йому, вже давно була переконана, що він лише один на всій земній кулі «знає» про те, що діється. І від цього їй ставало легко, звідси походив її порив, її ласка, її відданість. І тепер вона дуже гостро відчувала це почуття, але тепер… Ні. Не такий час. Треба мовчати…

— Не хватає іноді, Андрію сили… Повір, — казала вона на його вимоги «витримати». — Перемагає, знаєш, втома. Занадто довго це тягнеться…

— О! — казав він. — Це ще не довго.

— Думаєш?

— Так. Це ще буде тривати. Це дуже велика просторінь…

Андрій пригадав свої розмови з Бичем, кашлянув штучно, щоб перейти на іншу тему, закурив, не міг сидіти на місці, робив кроки по кімнаті, залитій місяшним сяйвом. Мар'яна сиділа на стільці біля свого ліжка… Не було більше мови, хоча властиво нічого не було висловлено і нічого не вияснено.

— Ну, Мар'яно… Добраніч… Підемо спати…

— Добраніч, — почув тиху, стриману відповідь. Пустився, було, йти, був уже за дверима, коли враз почув притишений викрик: — Андрію! — Андрій швидко вернувся, Мар'яна схопила його за руку і кудись тягне.

— Глянь! Глянь! — казала перестрашеним голосом і показувала крізь вікно. За вікном у яскравому місяшному сяйві лежав город, стежка до перелазу, перелаз… Андрій напружено дивився, але не бачив нічого.

— Що там бачиш? — питав.

— Не бачиш? Не бачиш? Дивись! На перелазі…

Андрій швидко одвернувся, він виразно побачив там людину, перевішену через перелаз. Не питав, хто це і що це, знав це явище без пояснень. Але Мар'яна все таки пояснила:

— Ми їх інколи підкормлювали… І вони йдуть… І деякі доходять… Але ж усіх не накормиш… І як тут скажеш жити?

Андрій мовчав, він вагався, чи може лишити в цей час Мар'яну саму. Вона, здається, вгадала його вагання.

— Йди, Андрію… Не бійся… Ми вже призвичаєні.

— Добраніч, Мар'яно!

— Добраніч, Андрію.

У суботу шостого травня, біля п'ятої години вечора, на новому аеродромі Чіб'ю в коротких інтервалах, один за одним приземлюються три літаки. Свіже, холодне повітря, сіре, чисте небо, на чорну смугу тайги поволі спадає великий, червоний круг сонця. Третій літак з придушеним рокотом торкнувся мокрої землі і побіг в напрямку двох буд з великими червоними прапорами і величезним полотнищем з написом: «Добро пожаловать!» І коли літак перед самими будами зупинився, з нього вийшли Андрій Мороз, Людмила і ще пара людей — мужчина і жінка.

Великий рух, багато людей в уніформах, під'їжджають і від'їжджають машини, гуркіт моторів, два ряди вохрівців у парадній формі, окремі, гострі окрики.

З гурту біля буди відділяється здоровенний, здається більший, ніж звичайно, мужчина у високих чоботях і шкуратяній куртці і швидкими, широкими кроками йде назустріч приїжджим.

— Ов! Браво! Андрій! Здоров був! — чує Андрій, здається знайомий, але не той — хриплий, сирий, голос.

— А! Іван! — викрикує Андрій, і брати душаться в обіймах, Іван трясе міцно Андрієву руку.