Ввечері Семен сидів біля віконця і дивився на багряний захід сонця — останній захід сонця в їхньому житті. Кожна подробиця здавалась йому зараз надто важливою: і ці хмаринки, вже підбиті рожевою лямівкою, і ця синява, що дедалі розливалася по небу і ніби стискала зусебіч червоне півколо. Надійка тихо підійшла ззаду, поклала руки на плечі.

— Не переживай, любий. Повір, усе буде чудово. Не катуй себе даремно!

Семен нічого не відповів і тільки притисся щокою до її руки.

Того останнього ранку він удосвіта подався ловити рибу, намагаючись до кінця грати роль безтурботного відпускника. І справді, до річки меткою ходою йшов скоріш молодий, аніж середніх літ чоловік, худорлявий, у білій панамі та з вудкою на плечі.

Він сів на своє звичне місце і став розмотувати вудку. Йому тепер хотілось одного: коли станеться ЦЕ, бути поруч із Надійною. Семен махнув вудлищем і краєчком ока помітив рух на березі. Більш ніж певний, що рух йому привидівся, він повернув голову і… остовпів. На березі за кілька метрів од нього, підібгавши ноги й обхопивши їх руками, сиділа голубокоса дівчина і зацікавлено дивилася на нього. “Гостра шизофренія, — вирішив Семен і, знайшовши пояснення диву, відразу заспокоївся. — Раніше шизофренія перебігала приховано, а при нервовій перенапрузі давалася взнаки. Та дарма, завтра, — тут він похмуро всміхнувся, — від неї не залишиться й сліду. Втім, як і від мене. Настане цілковите зцілення”. Семен знову поглянув на дівчину й побачив, що вона викапана Надійка замолоду.

— Семене, — стиха мовила голубокоса, встаючи.

Семен здригнувся і зблід. Голос був такий, як у сьогоднішньої Надійки. “Клінічний випадок комплексної галюцинації”, — ще встиг подумки зіронізувати він, але тут же збагнув, що все діється насправді.

Надійка підійшла до нього, уважно й сумовито зазирнула йому в очі.

— Атож, це я, — змахнула густим волоссям. — Тут нема дива. І психічно ти цілком здоровий. Я, котру ти бачиш, і та Надійка, що зосталася в хатині, це єдине ціле, і живемо ми, співіснуючи у спіральних часових витках. Нам з тобою здавна суджено бути разом. Зараз я мушу відлетіти у твоє минуле, щоб ми з тобою залишились назавжди разом.

— Надійко!

Семен відкинув вудку й простяг до дівчини руки. Та дівоча постать зблякла й розтала. Ще кілька секунд на місці, де вона щойно стояла, клубочився напівпрозорий туман, відтак і його не стало.

— Не бійся, — глухо долинуло з пустки. — Катастрофи не буде. Це мій світ…

— Зажди! Постривай! — Семен, як сліпий, водив довкола себе руками. Потім він навіщось побіг до того місця, де спочатку сиділа юна Надійка, й росяна вода бризнула з-під його ніг. Та все було, певна річ, марно.

Семен знеможено сів на траву, силкуючись дати лад своїм думкам, та круговерть останніх подій погано піддавалася логічному поясненню. Якийсь інший світ, що з ним зв’язана Надійка. її переміщення в часі. Взаємозв’язок її з нею самою, але тією, що існує в іншому часі. А чи не може існувати взаємозв’язок між зникненням цієї юної Надійки та його Надійкою теперішньою, що чекає в хатині його повернення? “Містика!”, — заспокоював він себе, а тоді бігцем рушив додому.

Засапавшись, він підбіг до будиночка і з порога закричав:

— Надійко! Надійко!

У будиночку було тихо, тільки ледь чутно цокав годинник.

— Надійко! — розпачливо зойкнув Семен, втрачаючи рештки самовладання, і зараз же з суміжної кімнати на поклик легкою ходою вийшла дружина. На губах її не було звичної синяви, що свідчила про тяжку ваду серця.

— Семене! — радісно всміхнулась вона. — Тепер я здоровісінька. Мене вилікували мої… — вона помовчала, добираючи слова, — земляки. Тепер вони це можуть. І повір нарешті, що ніякого зіткнення не буде. У нас досконала техні…

І тут увімкнувся відеон.

— Ти вибач, — лукаво всміхнулась Надійна. — Я без тебе вставила блок, якого бракує.

З екрана стомлений і щасливий Серьогін мовив з виглядом іменинника:

— Ви тут сидите у своєму закуті й нічого не знаєте! Ніякого зіткнення не буде. Це по-перше! — Він помовчав, щоб подивитися на вражені обличчя. Сподіваної реакції не було, й Серьогін провадив далі з трохи меншим запалом.

— По-друге, це не Чорна дірка і не квазар. Це другий Всесвіт! Цей Всесвіт законсервували його мешканці, коли період розширення скінчився й час почав зупинятися. Мешканці цього Всесвіту випередили нас на тисячу років. Навіть у часі мандрувати вміють. Щоправда, роблять це у крайніх випадках, оскільки за таке доводиться розплачуватися: слабнуть іноді внутрішні органи, найчастіше серцево-судинна система, і чомусь хвороба дається взнаки не відразу, а через кілька років. Одне слово, цікавого багато. Триматиму вас у курсі подій. А як хочете, терміново закінчуйте відпустку.

Серьогін просто-таки променів ентузіазмом.

— Подивіться, вони передали зображення своїх мешканців.

На екрані з’явилося зображення кремезного чоловіка й високої стрункої дівчини… з голубим волоссям і очима, де в глибині немовби мерехтіли далекі зірниці.

Тієї ночі вперше за останні десять днів Семена не діймали кошмари. А вранці вони пробудились раненько і разом пішли на річку вузькою стежиною, торкаючись одне одного плечима, вдихаючи свіжі пахощі дзвінкого ранку, здригаючись і сміючись від холодної росяної купелі.

Семен весело поглянув на Надійку й з усміхом сказав:

— І був ранок. І був день новий…

— Я збігаю до крамниці, — сказала дружина, одягаючи демісезонне пальто, — а та за молоком доглянь.

— Угу, — муркнув Максим.

Ніна раптом скипіла.

— Повтори, що я сказала!

— Повторюю, — покірно промовив Максим, обмірковуючи, чим же можна замінити дефіцитний площинний транзистор. — Що?..

Парадоксально, але йому, творцеві машини часу, катастрофічно бракувало саме часу. Ідея поглинала його до останку. А ще дружина зі своїми клопотами…

А мав би він більше часу… Та звідки його взяти?! Скажімо, спробувати зацікавити відкриттям Академію наук. Прийде він на прийом і скаже: “Чи знаєте ви, шановний професоре, я тут машину часу винайшов. Тепер будую. Начебто вже дещо виходить”. Професор же на відповідь, тамуючи сміх чи роздратування (як до вдачі й настрою), скаже: “Що ж, вітаю вас із великим успіхом. А ви не пробували винайти вічний двигун? Гадаю, з таким хистом, як у вас, упораєтесь заіграшку”. І він візьме креслення з розрахунками, для заспокоєння прохача запише його адресу та прізвище. Останнє ще й для того, щоб сказати секретареві: “А оцього, Євонько, наступного разу до мене ані на поріг”.

Максим боявся приниження, пов’язаного з відмовою, але ще дужче боявся дискредитації ідеї. Ідею він вважав за істину і вірив у неї самовіддано. Він вірив і знав, що існують на одній просторово-часовій вісі минуле, теперішнє і прийдешнє. Одне хвилювало його найбільше: наскільки прийдешнє зумовлене минулим? Чи слід брати до уваги людську волю, чи воля ця лише позірна і підлягає тим самим об’єктивним законам, яким підлягає уся природа, зокрема й жива? Коли це так — є лише одне реальне прийдешнє. Коли ж ні — обриси майбутнього розпливаються, у ньому якось незбагненно існують кілька рівноправних і ймовіроносних реальностей, і, можливо, здійснення однієї з них багато в чому залежить від поведінки темпонавта (так Максим назвав людей, що переміщатимуться у просторі та часі).

Досвід — джерело всякого пізнання та суворий суддя всяких теорій. Щоб позбутися своїх сумнівів, Максим мав випробувати машину. І він гнав навпростець до своєї мети, до цієї осяйної зірки, і в його кімнаті помалу росла небачена споруда — обшита блискотливим металом куля з двома телескопічними антенами нагорі та пласким днищем. До овальних дверцят була припасована клямка від одежної шафи. Кабіна вийшла тіснувата, сидіння Максим зняв зі старої канапи; пульт був предметом його гордощів — на ньому світилося безліч кольорових індикаторів, ліворуч містився невеличкий екран зовнішнього огляду, у правій частині пульт випинався силою-силенною тумблерів та рукоятей.