— Еврика! — вигукнув він. — Послухайте, Мозель, с елементарно просте розв’язання! Гусениці мають проходити стадію личинки і лялечки, а без повітря це неможливо. Що, як ми атмосферу Гери… заберемо? Треба піти на це. Гера для життя людини все одно непридатна. Коли планета очиститься, ми знову заатмосферимо її, і живіть на ній собі на втіху, вирощуйте, що заманеться. Якщо захочете, то знову улюблені яблуні, бажано тільки не такі живучі, як зробили їх генні інженери.

— Тільки не яблуні!.. — здригнувшись, відповів Мозель. — Усе що завгодно, тільки не яблуні!

— Який я радий, який я радий! — Антоній Ендотеліус-молодший метушливо садовив гостей у крісла. — Дуже добре, Сергійку, що ти надумав провідати мене та ще й з товаришем.

Онук у відповідь пробурмотів щось невиразне.

— А чого не попередив старого? Сюрприз хотів зробити? Молодець! А рукавички чого не скидаєте? Тепло ж.

— Мода, дідуню, — хрипко відповів Сергіїв приятель.

— Ну, коли мода, — з розумінням розвів руками старий космогатор. — Ви хвилиночку посидьте самі, а я приготую каву по-гуарамськи. Таку, як ти любиш, Сергійку.

Незабаром хазяїн повернувся, тримаючи худими довгими пальцями тацю з трьома чашечками кави.

— Може, хлоп’ята, на терасі поснідаємо? Там морський вітерець повіває і люлечку можна викурити, нікому не заважаючи.

Онук з товаришем перезирнулися.

— Ну що ти, дідуню! Тут так затишно. А дим твоєї люльки нам зовсім не заважатиме, навпаки, нагадуватиме давні часи.

Антоній Ендотеліус, загадково примружившись, подивився на онука.

— Чим би вас трохи розважити? — мовив він замріяно, набиваючи люльку. — Розкажу вам одну історію, яка колись трапилась зі мною.

— Розкажіть, розкажіть! — в один голос підхопили онук та його товариш. — Про матодів.

— Добре, — погодився старий космогатор.

Він зручніше вмостився у кріслі, закурив люльку і, замислено дивлячись на клуби диму, почав розповідати.

— Я не буду вам нагадувати про те, що в свій час мене вважали найкращим Надзвичайним Інспектором. Ім’я моє було відоме по всій Галактиці і навіть за її межами. Я розгадував найзагадковіші події. Це тепер я немічний і старий, багато що став забувати, пам’ять уже не та. А колись… А втім, із скромності я не буду більше акцентувати вашу увагу на своїх безсумнівних, але, на жаль, колишніх заслугах. Отже, тільки факти. Добре пам’ятаю: літній ранок тридцять першого липня, десята година, п’ятдесят дві хвилини, три секунди. Спалахує екран відеона. Я впізнаю обличчя старшого експерта по зовнішніх перевезеннях. Обличчя його бліде, під очима залягли тіні, голос тремтить.

— Потрібна ваша допомога, — каже він, ледве привітавшись.

— Я готовий, — відповідаю. — Допоможу вам знайти ваговоз, який пропав при загадкових обставинах.

Інспектор Елдер не раз пересвідчувався в моїй винятковій проникливості, але й цього разу не міг стриматися від вигуку здивування:

— Як ви здогадалися?

— О, це дуже просто, — недбало кинув я. — По-перше, в моїй енциклопедичній пам’яті зафіксовано, що двадцять дев’ятого липня повертаються далекі ваговози. По-друге, ваш вигляд свідчить про те, що ви не спите зо дві доби, тобто з двадцять дев’ятого липня. По-третє, ваша голова повернута вбік. Це через те, що ви дві доби намагалися зв’язатися з ваговозами, а екрани зв’язку з ваговозами стоять трохи праворуч. Проаналізувавши все це, я дійшов висновку, що один з ваговозів не повернувся. І, нарешті, якщо ви звернулися по допомогу до мене, значить, зникнення ваговоза було загадковим.

— Геніально! — не втримався Елдер. — І водночас як просто!

— Все геніальне — просте, — скромно мовив я. — Тепер розкажіть усе докладніше.

І ось що розповів старший експерт. Не повернувся на базу фотонний нуль-ваговоз 98/117, якого пілотував Василь Сазонов. І раніше його польоти були не зовсім звичайними, але цьому не надавали особливого значення. То він повертався на кілька годин раніше, ніж слід було, то прилітав зовсім не стомлений і засмаглий із найближчого рейсу. Засмаглий! А в секторі АС 325 Б/84, куди він літав, немає жодної пристойної яскравої зірки, яка б випромінювала ультрафіолет. Усі зірки — червоні, з температурою фотосфери набагато нижчою, ніж шість тисяч градусів. Під такими не засмагнеш!

Поговоривши з Елдером, я пішов до інформотеки й переглянув деякі потрібні мені матеріали.

Наступного дня я вирушив на космодром. Мій корабель, оснащений надпотужними двигунами, стояв у найглухішому закутку. Крізь бетонні плити, на яких стояв корабель, вибивалася жорстка трава. Люк ледве відкрився. Зайшов я в рубку — боже ти мій! Що це?.. Страшне запустіння! На всьому лежить шар пилюки завтовшки з палець, скрізь павутиння, літають мухи, завбільшки майже такі, як горобці. Мабуть, мутанти! А павуки! Ви уявляєте, яким мас бути павук, щоб зловити таку мушку? Насилу я дав всьому лад, завантажив ракету і вирушив у сектор АС 325 Б/84. Справді, ваговоз ніби у воду впав. Раптом гравіметр став показувати наявність гравіполя великої напруги. Якась маса сильно притягала ракету. Спочатку я не надав цьому особливого значення, але гравітація швидко наростала. Я з властивим мені спокоєм вирішив увімкнути маневрові двигуни, щоб розвернутися дюзами основного двигуна до джерела гравітації. Але — о жах! — натиснувши на клавіші, я не почув знайомого гуркоту зі свистом. Маневрові двигуни не працювали! Я блискавично ввімкнув дефектор, і на екрані з’явився напис: “Не спрацював контакт 173 ланцюга 25”. Я кинувся до ланцюга 25 і, ламаючи нігті, зірвав кришку. На електродах товстим шаром лежала павутина. Вона, як діелектрик, стала на перешкоді замиканню контактів. Почистивши контакти, я побіг у рубку. Та було вже пізно. З показників гравіметра стало ясно, що годі навіть думати вирватися з могутніх гравітаційних обіймів чорної зірки. Так, це була чорна зірка, неймовірно велика сила притягання якої згортає час і простір у тугий кокон, звідки не може вирватися навіть світло.

Мій мозок працює так швидко, що не поступається навіть перед електроннообчислювальною машиною, однак того разу я міркував страшенно довго. І все-таки надзвичайно складна проблема була розв’язана. Я пригадав давню-предавню теорію: якщо летіти до центра чорної зірки з достатнім прискоренням, то можна досягти швидкості, яка перевершує світлову. Внаслідок цього об’єкт опиняється в іншій фізичній реальності, де час пливе в зворотному напрямку.

Не роздумуючи більше ні секунди, я ввімкнув двигуни на повну потужність і помчав до центра чорної зірки. На якийсь час я поринув у забуття; коли отямився, то виявилось, що ракета з величезною швидкістю, яка, проте, дедалі зменшувалась, віддаляється від чорної зірки. Довкола був безмежний космос. Рівно сяяли зірки, схожі на сонце. Мій погляд удав на корабельний хронометр — секундна стрілка рухалася в зворотному напрямку.

І тут мені сяйнула думка. Ось вона, розгадка того, чому пілот Василь Сазонов повертався раніше, ніж слід було, засмаглий і невтомлений. Непогано придумав! До ж планета, на якій він відпочивав? Моя незрівнянна інтуїція підказала мені, що це має бути планета земного типу. На таку планету я й полетів. Кілька днів минуло в марних пошуках. Випадково на дереві, що росло неподалік від місця посадки, я побачив напис, вирізаний складаним ножем: “Тут був Вася”. Був! А де ж він зараз? Треба негайно обстежити інші планети. Я ввійшов у корабель і вже мав намір стартувати, як майже поряд з гуркотом опустився фотонний нуль-ваговоз. З ваговоза вийшов… Вася. Першим моїм бажанням було вискочити з корабля назустріч пілотові, та, глянувши на нього уважніше, я не зробив цього.

Я зрозумів, що це був не Вася. Це був… матод. Я встиг розгледіти кігті на його руках.

Онукова рука здригнулась, і кава розлилася на скатертину. Космогатор захоплено вів далі: