Дар Вітер згадав дискусію, що розгорілася серед молодих співробітників експедиції Веди з приводу знахідки. З доброї волі чи силоміць пішла жінка за своїм чоловіком? Навіщо? В ім’я чого? Якщо заради великої, відданої любові, то хіба можна було вбивати її, а не зберегти як найкращу пам’ять про покійного в покинутому світі живих?

Тоді заговорила Веда Конг. Вона довго вдивлялася в темний горб могили палаючими очима, намагаючись проникнути думкою в товщу минулих часів.

— Спробуйте зрозуміти тих людей. Простори стародавніх степів були справді безкраїми для єдиних засобів сполучення того часу — коней, верблюдів, биків. І на велетенських просторах жили окремі групи кочівників-скотарів, які не тільки нічим не були зв’язані, але й ворогували між собою. Багато образ і злоби збиралося з покоління в покоління; кожен чужинець був ворогом, кожне плем’я — здобиччю, що могла дати худобу й рабів, тобто людей, які працювали з примусу, як худоба, під батогом. Такий суспільний лад породжував, з одного боку, велику, зовсім невідому нам свободу окремої людини у дрібних її пристрастях і бажаннях, і, з другого боку, незвичайну замкнутість і обмеженість помислів. Якщо народність або плем’я складалося з невеликої кількості людей, здатних прохарчуватись полюванням і збиранням плодів, то ці вільні кочівники жили в постійному страху, що на них нападуть, поневолять або знищать войовничі сусіди. Але внаслідок ізоляції країни і численності населення, здатного створити велику військову силу, люди мусили платити своєю свободою, убезпечуючи себе від воєнних нападів, бо в таких сильних державах завжди розвивались деспотія й тиранія. Так було в стародавньому Єгипті, Ассірії та Вавілонії.

Жінки, особливо вродливі, в давнину були здобиччю та іграшками сильного.

Власні прагнення і воля жінки важили там мало, неймовірно мало, що перед лицем того життя… хто знає… Може, смерть здавалася легшою долею…

Веда поволі ворушила палаючі гілки і стежила за язичками синюватого полум’я, що перебігали по вуглинках.

— Скільки терплячої мужності треба було за тих часів, щоб лишитися самим собою, не опускатись, а підноситись у житті!.. — тихо промовила Веда Конг.

— Мені здається, — заперечив Дар Вітер, — що ми перебільшуємо тягар стародавнього життя. Мало того, що воно було звичним, його невпорядкованість спричинялася до різноманітних випадковостей. Воля й сила людини викрешували і з цього життя спалахи романтичних радощів, як іскри з сірого каменю.

— Я теж заходжу в безвихідь, — сказала Веда. — Чому так довго наші предки не могли зрозуміти простого закону, що доля суспільства залежить тільки від них самих, що суспільство таке, яким є морально-ідейний розвиток його членів, залежний від економіки.

— Що досконала форма наукової побудови суспільства — це не просто кількісне нагромадження виробничих сил, а якісний ступінь — адже це так просто, — відповів Дар Вітер. — і ще розуміння діалектичної взаємозалежності: нові суспільні відносини без нових людей зовсім немислимі, так само як нові люди без цієї нової економіки. Тоді це розуміння призвело до того, що головним завданням суспільства стало виховання, фізичний і духовний розвиток людства. Коли це, нарешті, настало?

— В ЕРС, наприкінці віку Розщеплення, незабаром після ДВР — Другої Великої Революції.

— Добре, що не пізніше! Винищувальна техніка війни…

Дар Вітер замовк і повернувся до темної галявини ліворуч, між вогнищем і схилом горба. Важкий тупіт і могутнє уривчасте дихання почулося зовсім близько й примусило обох мандрівників схопитися.

Велетенський чорний бик виріс перед вогнищем. Полум’я мерехтіло кривавими відблисками в його злісно вирячених очах. Сопучи й розкидаючи ратицями суху землю, страхіття готувалося до нападу. У тьмяному світлі бик здавався неймовірно великим, нахилена голова скидалася на гранітний валун, горою випиналась висока холка, обліплена вузлами м’язів. Ніколи ще ні Веді, ні Дар Вітрові не доводилося стояти близько коло смертоносної і лютої сили тварини, немислячий мозок якої був неприступним для розумного переконання.

Веда міцно стиснула руки на грудях і стояла не ворухнувшись, наче загіпнотизована видінням, що зненацька виросло з темряви. Дар Вітер, підкоряючись могутньому інстинкту, став перед биком, заступивши собою Веду, як тисячі тисяч разів робили його предки. Але руки людини нової ери були беззбройні.

— Ведо, стрибок праворуч… — ледве встиг промовити Вітер, як тварина кинулася на них.

Добре натреновані тіла обох мандрівників могли позмагатись у швидкості з первісною спритністю бика. Велетень промчав мимо і з хрускотом врізався у гущавину чагарника, а Веда і Дар Вітер відступили в темряву за кілька кроків од гвинтольота. Трохи далі від вогнища темрява була зовсім не такою густою, і плаття Веди, безперечно, виднілося здалеку. Бик вибрався з чагарника. Дар Вітер спритно підкинув свою супутницю, і вона, зробивши сальто, опинилась на площадці гвинтольота. Поки тварина поверталася, Дар Вітер теж опинився на машині поруч з Ведою. Вони обмінялися короткими поглядами, і в очах своєї супутниці Вітер не прочитав нічого, крім відвертого захоплення. Кришка двигуна була знята ще вдень, коли Дар Вітер намагався збагнути суть премудрої будови машини. Тепер, зібравши всю свою величезну силу, він одірвав від бортової загорожі площадки кабель зрівняльного струму, засунув його оголений кінець під пружину головної клеми трансформатора і застережливо відсторонив Веду. В цей час бик зачепив рогом за поруччя, і гвинтоліт похитнувся від могутнього ривка. Дар Вітер ткнув кінцем кабеля в ніс тварині. Жовта блискавка, глухий удар — і люта худобина важко упала на землю.

— Ви вбили його! — обурено скрикнула Веда.

— Не думаю, земля суха! — задоволено всміхнувся Дар Вітер.

І на підтвердження його слів бик стиха заревів, підвівся і не озираючись побіг геть нетвердою риссю, немов відчуваючи свою ганьбу. Мандрівники повернулися до вогнища. Новий оберемок хмизу оживив згасаюче полум’я.

— Мені вже не холодно, — сказала Веда. — Зійдемо на горб.

За вершиною горба сховалося вогнище, бліді зірки північного літа розпливались біля обрію туманними кульками.

На заході нічого не було видно, на півночі, на схилах пагорбів, ледве помітні, блимали ланцюжки якихось вогнів; на півдні, теж дуже далеко, горіла яскрава зоря спостережної вежі скотарів.

— Шкода, доведеться йти цілу ніч… — пробурмотів Дар Вітер.

— Ні, ні, дивіться! — І Веда показала на схід, де зненацька спалахнуло чотири вогні, розташовані квадратом.

До них було не більше кількох кілометрів. Запам’ятавши напрямок по зірках, вони спустилися до вогнища. Веда Конг на мить зупинилась перед тьмяним полум’ям вуглин, ніби намагаючись пригадати щось.

— Прощай, наш дім… — замислено сказала вона. — Мабуть, у кочівників завжди були такі житла — неміцні, на короткий час. І я сьогодні стала жінкою тієї епохи.

Вона обернулася до Дар Вітра й довірливо поклала руку йому на шию.

— Я так гостро відчула необхідність захисту!.. Я не боялася, ні! Але якась принадна покірність долі, так здається…

Веда заклала руки за голову й гнучко потяглась перед вогнем. За якусь секунду її затуманені очі знову задерикувато блиснули.

— Що ж, ведіть… герою!

Ясна ніч, напоєна пахощами трав, жила шарудінням звірків, викриками нічних птахів. Веда і Дар Вітер обережно ступали, щоб не провалитися в невидиму нору або тріщину в сухій землі. Волотисті стебла ковили лоскотали ноги. Дар Вітер зосереджено озирався, тільки-но в степу показувалися темні купи кущів.

Веда тихенько розсміялася.

— Може, треба було взяти акумулятор і кабель?

— Ви легковажні, Ведо, — добродушно заперечував Дар Вітер, — більше, ніж я думав!

Молода жінка раптом стала серйозною.

— Я надто глибоко відчула ваш захист…

І Веда почала говорити — точніше, думати вголос — про дальшу діяльність своєї експедиції. Перший етап робіт на степових курганах скінчився, її співробітники поверталися до попередніх занять або бралися до нової роботи. Але Дар Вітер був вільний, не обравши собі іншого діла, і міг вирушити разом з коханою. Судячи з повідомлень, які доходили до них, з роботою Мвена Маса було все добре. Навіть коли б вона йшла погано, Рада не призначила б Дар Вітра так скоро знову на те саме місце. В епоху Великого Кільця вважалося недоцільним тримати людину довго на тій самій роботі. Притуплялося найдорогоцінніше — творче натхнення, і лише після великої перерви можна було повернутися до колишньої спеціальності.