У блідому і пекучому небі повільно кружляв гриф. Без будь-яких зусиль ширяв він на величезній висоті, широко розкинувши нерухомі крила.

Усольцев заздрісно стежив, як гриф то легко злітав угору, майже зникаючи в сліпучій жаркій синяві, то опускався вниз одразу на сотні метрів.

Усольцев згадав, що грифи надзвичайно зіркі. Зараз, мабуть, гриф видивляється, чи немає де падла. Усольцева пройняв мимовільний внутрішній дрож: смертна туга, яку він пережив, ще не зникла. Розум заспокоївся, але кожен м’яз, кожен нерв сліпо пам’ятали пережиту небезпеку, здригаючись од страху. Так, цей гриф міг би вже сидіти на його трупі, розриваючи гачкуватим дзьобом знівечене, розбите тіло.

Долина, засипана уламками голих скель, що руйнувалися від часу, була розжарена, мов піч. Ні води, ні деревця, ні трави — тільки камінь, дрібний і гострий внизу, нависаючий похмурим громаддям угорі. Розтріскані скелі нещадно палить сонце…

Усольцев підвівся з каменя, на якому сидів, і, відчуваючи неприємну слабість у колінах, пішов по щебеню, що скреготів у нього під ногами. Поблизу, в затінку під виступаючою скелею, стояв кінь. Рудий кашгарський іноходець нашорошив вуха, вітаючи господаря тихим і коротким іржанням. Усольцев попустив повід, ласкаво поплескав коня по шиї і скочив у сідло.

Незабаром перед ним відкрилася долина — іноходець вийшов на простір. Рівний уступ передгір’я завширшки кілька кілометрів круто спадав у безмежний степ, оповитий серпанком куряви і клуботливими струменями нагрітого повітря. Там далеко, за жовто-сірою смугою горизонту, лежала долина річки Ілі. Велика бистра річка несла з Китаю свою кофейну воду в заростях колючої джидди і квітучих ірисів. Тут, у цьому степовому царстві спокою, не було води. Вітер, сухий і гарячий, шелестів тонкими стеблами чию.

Усольцев зупинив інохідця і, підвівшись на стременах, озирнувся. Впритул до рівної тераси прилягала стрімка коричнево-сіра стіна, порізана короткими сухими долинами, що ділили її гребінь на ряд нерівних гострих зубців. Посередині, як головна башта фортечної стіни, виступала вперед окрема прямовисна гора. Її пористі опуклі груди були підставлені пекучим вітрам широкого степу, а на самісінькій вершині стирчав зовсім білий зубець, трохи зігнутий і зазубрений. Він чітко вимальовувався на тлі темних порід. Гора була значно вища за всі інші, і її гостра біла вершина нагадувала високо піднятий у небо гігантський ріг.

Усольцев довго дивився на неприступну гору, страждаючи від сорому. Він, геолог, дослідник, відступив, тремтячи од страху, в ту саму мить, коли перемога, здавалося, була зовсім близько. І це він, про якого казали, як про невтомного і стійкого дослідника Тянь-Шаню! Добре, що він поїхав сам, без помічників! Ніхто не бачив його страху. Усольцев мимохіть озирнувся навколо, але палючий простір був безлюдний — тільки широкі хвилі вітру котилися по зарослому чиєм степу і лілувате марево нерухомо висіло над гірським пасмом, що тягнулося далеко на схід.

Іноходець нетерпляче переступав з ноги на ногу.

— Що ж, Рудий, пора нам додому, — тихо промовив геолог до коня.

І той, ніби зрозумівши, вигнув шию і рушив уздовж уступу. Маленькі круті копита дрібно цокотіли по твердому ґрунту. Швидка їзда заспокоїла збентеженого геолога.

З стрімкого спуску Усольцев побачив стоянку своєї партії. На березі невеликого струмка, під сумнівним захистом філігранних сріблястих гілок джиддових заростей, були напнуті два намети і здіймався ледь помітний стовпчик диму. Трохи далі, вже на межі степу, стояв товстий карагач, неначе обтяжений вагою свого густого листя. Під ним виднівся ще один високий намет. Усольцев глянув на нього й одвернувся.

— Хлопці ще не повернулись, Арслане?

Старкуватий робітник-уйгур, що мішав плов у великому казані, підбіг до коня.

— Я сам розсідлаю, а то в тебе пригорить плов… Їсти не хочу, жарко…

Вузькі очі уйгура уважно глянули на Усольцева.

— Мабуть, знов Ак-Мюнгуз[27] їздив?

— Ні… — Усольцев ледь-ледь почервонів. — У той бік, але мимо…

— Старі кажуть — Ак-Мюнгуз навіть орел не сідає: він гострий, як шемшир,[28] — вів далі уйгур.

Усольцев, не відповідаючи, роздягнувсь і попрямував до струмка. Холодна прозора вода дробилася на гострому камінні і здалеку здавалася стрічкою зіжмаканого білого оксамиту. Дзвінке переливчасте дзюрчання було сповнене відради після мертвих, розжарених долин і посвисту вітру.

Усольцев освіжився, вмившись, ліг у затінку під парасолькою, закурив і поринув у невеселі думки…

Свідомість поразки отруювала відпочинок, віра в себе похитнулась. Усольцев намагався заспокоїти своє сумління думкою про визнану неприступність Білого Рогу, але це йому не вдалося. Глибоко вражений своєю невдачею, він мимоволі потягнувся до тієї, що вже давно була його незмінним другом, але тільки… у мріях.

Сьогоднішня невдача надломила волю. Всупереч давно прийнятому рішенню, Усольцев підвівся і поволі пішов до високого намету під карагачем. Він пригадав недавню розмову.

“Навіщо говорити про це? — сказала вона. — Все давно глибоко заховано, припало порохом…” — “Порохом?” — гнівно запитав Усольцев і, не сказавши нічого, пішов, щоб більше не повертатися.

Робота знову випадково звела їх докупи: вона завідувала шляховою партією, яка обстежувала район його зйомки. Вже понад два тижні намети обох партій стоять поруч. Але вона така ж далека і недосяжна для нього, як… Білий Ріг. І ось він, котрий уникав зайвих зустрічей, обмінювався з нею тільки необхідними словами, йде до неї. Ще одна поразка, ще один прояв слабості… Та все одно!..

На ящику біля намету сиділа з шитвом огрядна дівчина в круглих окулярах. Вона дружньо привітала Усольцева.

— Віра Борисівна в наметі? — спитав геолог.

— Так, читає запоєм цілий день.

— Заходьте, Олегу Сергійовичу, — почувся з намету м’який, трохи насмішкуватий голос. — Я впізнала вас по ході.

— По ході? — перепитав Усольцев, відкидаючи полу намету. — Що ж ви знайшли в ній особливого?

— Вона у вас така ж похмура, як і ви самі!

Усольцев спалахнув, але стримався й обережно зазирнув у строгі сірі, з золотавими іскорками очі.

— Щось сталося?

— Нічого не сталося, — квапливо промовив Усольцев. — Ви ж скоро від’їжджаєте, я й зайшов провідати вас на прощання.

— А в мене сьогодні був день приємного байдикування. Ми поїхали в Підгорне по пошту. Управління телеграфувало ще минулого тижня, що дальший план міняється. Чекаємо докладного розпорядження. Роботу тут закінчено, і ми на відльоті… Ось чудова книжка, надіслали поштою. Я цілий день читала. Завтра також відпочинок, а потім — на нові місця, мабуть, на Кегень. Шкода, що тут усе було так невдало. Знайшли кілька кристалів каситериту[29]… І все. А родовище, яке було колись нагорі, давно зруйновано, знесено!

— Так, якби ж то вціліли вищі вершини, — згодився Усольцев.

— Тільки Білий Ріг, — зітхнула Віра Борисівна, — Але він неприступний, а згори нічого не падає: мабуть, дуже міцна порода. Раджу вам: просіть сюди гармату, щоб відбити шматок Рогу, інакше кепські ваші справи: секрет лишиться нерозгаданий, — весело закінчила вона.

Усольцев простягнув руку до книжки, що лежала на чемодані.

— “Сходження на Еверест”. Ось чим ви зачитувалися цілий день!

— Чудова книга! На її сторінках лежить відблиск вічних снігів гімалайських вершин. Мене захопила… як би вам сказати… не сама атака Евересту, а поступове внутрішнє сходження, яке здійснили в душі — кожен по-своєму — головні учасники атаки. Розумієте, боротьба людини за те, щоб стати вище самої себе.