Чара легко й вільно сиділа на високому вороному коні, який ступав у такт з рудим конем Мвена Маса.

— Ми відстали! — вигукнула дівчина, натягуючи поводи, її кінь кинувся вперед.

Африканець наздогнав її, і обоє помчали поряд старою дорогою. Зрівнявшись із своїми юними товаришами, вони притримали коней, і Чара обернулася до Мвена Маса.

— А ця дівчина, Онар?..

— Їй треба побувати у Великому Світі. Ви самі сказали, що на острові вона лишилася випадково, приїхавши до матері, яка недавно тут померла. Онар було б добре працювати у Веди — на розкопках потрібні чутливі й ніжні жіночі руки. Та є ще тисячі справ, де вони потрібні. І Бет Лон, який повернеться до нас новим, знайде її по-новому!..

Чара звела брови, пильно глянувши на Мвена Маса.

— А ви не залишите своїх зірок?

— Якою б не була ухвала Ради, я продовжуватиму справу космосу. Але спочатку мені треба написати про…

— Зірки людських душ?

— Правильно, Чаро! Дух захоплює від їхньої величезної багатогранності… — Мвен Мас замовк, помітивши, що дівчина дивиться на нього і ніжно всміхається. — Ви не згодні з цим?

— Звичайно, згодна! Я думала про ваш експеримент. Ви проробили його через пристрасне бажання дати людям повне уявлення про світ. У цьому ви теж художник, не вчений.

— А Рен Боз?

— У нього експеримент — лише черговий крок по його шляху дослідження.

— Ви мене виправдуєте, Чаро?

— Цілком! І я певна, що вас виправдає ще багато людей, більшість!

Мвен Мас перехопив поводи в ліву руку, а праву подав Чарі. Вони в’їхали в маленький посьолок станції.

Хвилі Індійського океану мирно гуркотіли під кручею. В їхньому шумі Масу вчувався ритмічний поступ басів у симфонії Зіга Зора про життя, що лине в космос. І могутня нота, основна нота земної природи — синє фа, — співала над морем, примушуючи людину відгукуватися всією душею, зливаючись з природою, яка її породила.

Океан — прозорий, сяючий, не забруднюваний більше покидьками, очищений від хижих акул, отруйних риб, молюсків та небезпечних медуз, як очищене життя сучасної людини від злоби й жаху минулих століть. Але десь у неосяжних просторах океану є таємні куточки, в яких проростають уцілілі зерна шкідливого життя, і тільки пильності винищувальних загонів ми завдячуємо безпекою і чистотою океанських вод.

Хіба не так у прозорій юній душі раптом виростають злобна впертість, самовпевненість кретина, егоїзм тварини? Тоді, коли людина не підкоряється авторитету громадськості, спрямованого до мудрості й добра, а керується своїм випадковим честолюбством і особистими пристрастями, мужність обертається на звірство, творчість — на жорстоку хитрість, а відданість і самопожертва стають оплотом тиранії, жахливої експлуатації і знущань… Легко зривається покрив дисципліни й громадської культури — всього одно-два покоління поганого життя. Мвен Мас заглянув у цей образ звіра тут, на острові Забуття. Якщо не стримати його, а дати волю — розквітне дивовижний деспотизм, який усе топче під собою і стільки століть нав’язував людству безсовісне свавілля.

Найдивовижніше в історії Землі — виникнення невгасимої ненависті до знання й краси, обов’язкове у злобних неуків. Це недовір’я, страх і ненависть проходять через усі людські суспільства, починаючи від страху перед первісними чаклунами й відьмами і кінчаючи покаранням мислителів, які в еру Роз’єднаного Світу випереджали свій час. Це було й на інших планетах з високо розвиненими цивілізаціями, які, проте, ще не зуміли вберегти свій суспільний лад від сваволі маленьких груп людей — олігархії, що виникла раптово і підступно в найрізноманітніших формах… Мвен Мас пригадав повідомлення по Кільцю про населені світи, де вищі досягнення науки застосовувалися для залякування, катувань і покарань, читання думок, перетворення мас на покірних напівідіотів, готових виконувати будь-які безглузді накази. Зойк про допомогу з такої планети прорвався в Кільце і линув у просторі вже багато сотень років після того, як загинули і люди, що послали його, і жорстокі їхні правителі. Наша планета перебуває вже на такій стадії розвитку, що подібні жахи назавжди стали немислимі. Але все ще недостатній духовний розвиток людини, про який невтомно піклуються люди, як от Евда Наль…

— Художник Карт Сан казав, що мудрість — це поєднання знання і почуттів. Будьмо мудрими! — пролунав позаду голос Чари.

І, промчавши повз африканця, Чара кинулася з висоти у бурхливу безодню.

Мвен Мас бачив, як вона плавно перевернулася в повітрі, крилато розкинула руки і зникла у хвилях. Хлопчаки винищувального загону, які купалися внизу, завмерли від несподіванки. По спині Мвена Маса пробіг холодок захоплення, що межувало з переляком. Ніколи африканець не стрибав з такої неймовірної висоти, але зараз він безстрашно став на краю урвища, скидаючи одяг. Пізніше він пригадував, що в невиразних миттєвих думках Чара здалася йому богинею стародавніх людей, яка все може. Якщо може вона, то й він зможе!

Кволий пересторожливий голос дівчини пролунав у шумі хвиль, але Мвен Мас, кинувшись униз, не почув його. Політ був блаженно довгий. Хороший майстер стрибків, Мвен Мас точно увійшов у воду і пірнув дуже глибоко. Море було таке надзвичайно прозоре, що дно здалося йому небезпечно близьким. Африканець вигнув тіло і відчув такий приголомшливий удар непогашеної інерції, що на якусь мить для нього все перестало існувати. Стрімкою ракетою Мвен Мас вилетів на поверхню, перевернувся на спину і загойдався на хвилях. Опам’ятавшись, він побачив Чару Нанді, яка підпливала до нього. Вперше блідість переляку примусила померкнути” яскраву бронзу загару дівчини. Докір і захоплення світилися в її погляді.

— Навіщо ви зробили це? — ледве дихаючи, прошепотіла вона.

— Тому, що це зробили ви. Я піду за вами скрізь… будувати свій Епсилон Тукана на нашій Землі!

— І повернетесь зі мною у Великий Світ?

— Так!

Мвен Мас перевернувся, щоб пливти далі, і скрикнув з несподіванки. Дивовижно прозоре море, яке так зле пожартувало з ним, тут, далеко від берега, стало ще прозорішим. Вони з Чарою ніби ширяли на запаморочливій висоті над дном, видимим у найдрібніших деталях через неймовірно чисту воду, мов крізь повітря. Мвена Маса охопила відвага й урочистість, яку переживали люди, що потрапляли за межі земного тяжіння. Польоти в бурю по океану, стрибки в чорну безодню космосу з штучних супутників викликали такі самі відчуття безмежного молодецтва і удачі. Мвен Мас ривком підплив до Чари, шепочучи її ім’я і читаючи гарячу відповідь в її ясних і відважних очах. Їхні руки й губи з’єдналися над кришталевою безоднею.

Рада Зореплавання здавна мала власний будинок для наукових сесій, як і головний мозок планети — Рада Економіки. Вважалося, що спеціально пристосоване і обладнане приміщення повинно настроювати присутніх на проблеми космосу і тим сприяти швидшому переключенню з земних справ на зоряні.

Чара Нанді ще ніколи не бувала у головному залі Ради. Хвилюючись, вона зайшла у супроводі Евди Наль до цього дивного яйцеподібного залу з параболічно вигнутими стелею і поверхнею еліптичних рядів сидінь. По залу розливалося яскраве прозоре світло, ніби з іншої, яскравішої ніж сонце зірки. Всі лінії стін, стелі, сидінь сходилися в кінці величезного залу, що здавався їхнім природним центром. Там на підвищенні стояли демонстраційні екрани, трибуна і крісла для керівників засідання — членів Ради.

Золотисто-матові панелі стін перетинала низка рельєфних карт планет. Праворуч були карти планет Сонячної системи, ліворуч — планет найближчих зірок, вивчених експедиціями Ради. Другий ряд під блакитним зрізом стелі займали накреслені сяючими фарбами схеми населених зоряних систем, одержані від сусідів по Великому Кільцю.

Увагу Чари привернула стара, потемніла і, очевидно, вже не раз реставрована картина над трибуною.

Чорно-фіолетове небо займало всю верхню частину величезного полотнища. Маленький серп чужого місяця кидав біляве, мертвотне світло на безпорадно задерту догори корму старовинного зорельота, грубо вимальовану на темно-червоному заході. Потворні сині рослини, сухі і тверді, здавалися металевими. У глибокому піску ледве чвалала людина в легкому захисному скафандрі. Вона оглядалася на розбитий корабель і винесені з нього тіла загиблих товаришів. Скельця окулярів її маски відбивали тільки багрові бліки заходу, але невідомою хитрістю художник зумів відтворити в них безмежний розпач самотності в чужому світі. На невисокому пагорбі праворуч по піску повзло щось живе, безформне і огидне. Великий підпис під картиною: “Лишився сам” — був такий же короткий, як і виразний.