— І яка “Дочка чорних”?

— Картина проста: перед степовим плоскогір’ям, у вогні сліпучого сонця, на краю грізного тропічного лісу йде чорношкіра дівчина. Половина її обличчя і відчутно твердого, немов вилитого з металу, тіла — в палаючому світлі, половина — в глибокій напівтіні. Білі звірині зуби нанизані навколо високої шиї, коротке волосся зв’язане на тім’ї і прикрите вінком вогненно-червоних квітів. Правою, піднесеною вище голови рукою вона відхиляв з дороги останню гілку дерева, лівою відгинає од коліна колючу стеблину. У застиглому русі тіла, вільному подиху, дужому маханні руки — безтурботність юного життя, що зливається з природою в щось єдине, вічно мінливе, як потік. Це єднання читається як знання — інтуїтивне сприймання світу… У темних очах, спрямованих в далечінь, поверх моря блакитнуватої трави до ледве помітних обрисів гір, так виразно відчувається тривога, чекання великих випробувань у новому світі, який щойно розкрився перед нею!

Евда Наль замовкла.

— Але як зумів це передати Карт Сан? — спитала Веда Конг. — Може, через зведені докупи вузькі брови, трошки нахилену вперед шию, відкриту беззахисну потилицю. Дивні очі, наповнені темною мудрістю древньої природи… І най-дивніше — це одночасне відчуття безтурботної сили й тривожного знання.

— Шкода, я не бачив! — зітхнув Дар Вітер. — Доведеться їхати в Палац історії. Я бачу фарби картини, але якось не можу уявити позу дівчини.

— Позу? — зупинилась Евда Наль. — Ось вам “Дочка Гондвани”… — Вона скинула з плечей рушник, високо піднесла зігнуту праву руку, трохи відкинулась назад, напівобернувшись до Дар Вітра. Довга нога трохи піднялася, зробивши маленький крок і не закінчивши його, застигла, торкнувшись пальцями землі, і враз її гнучке тіло наче розквітло.

Всі зупинилися, не приховуючи захоплення.

— Евдо, я не уявляв собі!.. — вигукнув Дар Вітер. — Ви небезпечні, мов напіввитягнений з піхов кинджал.

— Вітре, знову невдалі компліменти! — розсміялася Веда. — Чому “напів”, а не “зовсім”?

— Він має рацію, — усміхнулась Евда Наль, знову стаючи такою, як була досі. — Саме не зовсім. Наша нова знайома, незрівнянна Чарі Нанді — оце зовсім витягнений і блискучий кинджал, висловлюючись епічною мовою Дар Вітра.

— Не можу повірити, щоб хтось зрівнявся з вами! — пролунав за каменем хрипкуватий голос.

Евда Наль перша помітила руде підстрижене волосся й бліді блакитні очі, що дивилися на неї з таким захопленням, якого їй ще не доводилось бачити.

— Я Рен Боз! — соромливо сказав рудий чоловік, коли його невисока вузькоплеча постать з’явилася з-за великого каменя.

— Ми шукали вас, — Веда взяла фізика за руку. — Оце Дар Вітер.

Рен Боз почервонів, від чого стало помітне ластовиння, що густо вкривало його обличчя й навіть шию.

— Я затримався нагорі. — Рен Боз показав на кам’янистий схил. — Там стародавня могила.

— В ній поховано знаменитого поета дуже давніх часів, — зауважила Веда.

— Там є вирізьблений напис, ось він. — Фізик розгорнув аркуш металу, провів по ньому короткою лінійкою, і на матовій поверхні виступили чотири ряди синіх значків.

— О, це європейські літери — письмові знаки, якими люди користувалися до запровадження всесвітнього лінійного алфавіту! Вони недоладної форми, успадкованої від ще давніших піктограм. Але я знаю цю мову.

— То читайте, Ведо!

— Кілька хвилин тиші! — звеліла вона, і всі слухняно сіли на каменях. Веда Конг почала читати:

Гаснуть у часі, в безмежжі зникають

Мрії, події, думки, кораблі…

Я ж у мандрівку мандрівок рушаю,

Взявши найкраще з видінь на Землі!..

— Це чудово! — Евда Наль звелася на коліна. — Сучасний поет не сказав би яскравіше про силу часу. Хотілось би Знати, яке з видінь Землі він вважає найкращим і поніс із собою в передсмертних думках?

Вдалині показався човен з прозорої пластмаси; в ньому сиділо двоє.

— Он Міїко і Шерліс, один з тутешніх механіків. Е ні, — виправилась Веда, — це сам Фріт Дон, керівник морської експедиції! До вечора, Вітре, вам треба лишитись утрьох, і я беру з собою Евду.

Обидві жінки побігли до легких хвиль і дружно попливли до острова. Човен повернув до них, але Веда замахала рукою, посилаючи його вперед. Рен Боз, непорушний, дивився вслід жінкам.

— Опам’ятайтеся, Рен, розпочнемо! — покликав його Мвен Мас, і фізик усміхнувся ніяково й лагідно.

Ділянка твердого піску між двома пасмами каміння перетворилась у наукову аудиторію. Рен Боз, озброївшись уламком черепашки, креслив і писав, стирав і знову креслив. Мвен Мас ствердно кивав на знак згоди або підбадьорював фізика уривчастими вигуками. Дар Вітер, упершись ліктями в коліна, змахнув з лоба піт, що виступив од намагання Зрозуміти, що йому кажуть. Нарешті рудий фізик замовк і, важко дихаючи, сів на піску.

— Правду кажучи, Рен Боз, — промовив Дар Вітер після тривалої мовчанки, — ви зробили величезне відкриття!

— Хіба я сам?.. Понад десять століть тому стародавній математик Гейзенберг висунув принцип невизначеності — неможливість точних визначень місця для дрібних часток. А справді неможливість стала можливістю, коли стали зрозумілими взаємопереходи, тобто репагулярне числення.[14]

Приблизно в той самий час відкрили мезонну кільцеву хмару атомного ядра і стан переходу між нуклеоном і цим кільцем, тобто підійшли впритул до поняття антитяжіння.

— Хай так, я не знавець біполярної математики,[15] тим більше такого її розділу, як репагулярне числення, дослідження перешкод переходу. Але те, що ви зробили в тіньових функціях, — це принципово нове, хоч ми, звичайні люди, без математичного ясновидіння, ще й не досить його розуміємо. Але збагнути велич відкриття я можу. Одне тільки… — Дар Вітер запнувся.

— Що, що саме? — стривожився Мвен Мас.

— Як перенести це в експеримент? Мені здається, у нас немає можливості створити таке напруження електромагнітного поля.

— Щоб урівноважити гравітаційне поле і досягти стану переходу? — спитав Рен Боз.

— Так. А тоді простір за межами системи залишиться, як і до цього, поза нашим впливом.

— Це так. Але, як завжди в діалектиці, вихід треба шукати в протилежному. Якщо дістати антигравітаційну тінь не дискретно, а векторіально…

— Ого!.. Але як?

Рен Боз швидко накреслив три прямі лінії, вузький сектор і перетнув усе це частиною дуги великого радіуса.

— Це відомо ще до біполярної математики. Майже тисячу років тому її називали задачею чотирьох вимірів. Тоді ще були поширені уявлення про багатомірність простору — люди не знали тіньових властивостей тяжіння, намагалися проводити аналогію з магніто-електричними полями і думали, що сингулярні точки[16] означають або зникнення матерії, або її перетворення в щось незбагненне. Як можна було уявити собі простір з таким знанням природи явищ? Але ж вони, наші предки, догадувалися — бачите, вони зрозуміли, що коли відстань, скажімо, від зірки А до центра Землі ось по цій лінії ОА становитиме двадцять квінтильйонів кілометрів, то до тієї ж зірки по вектору ОВ віддаль дорівнюватиме нулю… Практично не нулю, а величині, що наближається до нуля. І вони говорили, що час перетворюється в нуль, якщо швидкість руху дорівнює швидкості світла. Але ж кохлеарне числення[17] теж відкрито зовсім недавно!

— Спіральний рух знали тисячі років тому, — обережно втрутився Мвен Мас.

Рен Боз зневажливо відмахнувся:

— Рух, але не його закони! Так от, якщо поле тяжіння і електромагнітне поле — це дві сторони однієї й тієї самої властивості матерії, якщо простір є функція гравітації, то функція електромагнітного поля — антипростір. Перехід між ними дає векторіальну тіньову функцію нуль-простору, що простою мовою зветься швидкість світла. І я вважаю за можливе одержати нуль-простір у будь-якому напрямку. Мвен Мас хоче на Епсилон Тукана, а мені однаково, аби провести експеримент. Аби провести експеримент! — повторив фізик і стомлено опустив короткі білясті вії.