— Цей гад з глибини, глибоководна тварина, і стукнула його наша остання бомба, в якої зіпсовано підривний капсуль. Вона пішла в глибину метрів на п’ятсот, звір якраз і виплив біля цього місця. Може, він потонув, а може й опам’ятався… А втім, я все-таки встиг… — І Малютін витяг з кишені фотоапарат. — За якість не ручуся, а п’ять разів клацнув: дуже інтересна звірюка! Добре, що телеоб’єктив було пригвинчено.
Ткачов був у захваті від спритності лейтенанта, не підозрюючи, що саме через ці знімки йому доведеться виступати з доповіддю в Москві…
Знімки лейтенанта Малютіна дуже старанно проявили, і все-таки вони були не досить чіткі: сірий день, мала видержка і червоний колір гада являли собою несприятливий збіг. Ткачова викликали до командуючого, де він доповів, як усе сталося, показав знімки і дістав розпорядження їхати в Москву, на морську сесію Академії наук.
— Це не має значення, — відповів командуючий на запевнення Ткачова, що ніхто не повірить. — Ми повинні вивчати море, ми зобов’язані повідомити вчених про таку незвичайну пригоду. Якщо учені не повірять тому, що бачила група моряків, — тоді нема чого покладатися на їхній авторитет…
Цими жартівливими словами адмірала під схвальний гомін залу закінчив офіцер свою коротку доповідь і почав демонструвати знімки. Світло погасло, і на високому екрані з’явилося невиразне зображення.
Повільно пройшли один за одним усі п’ять знімків, але Ганешин так і не зміг уявити собі звіра: враження було хистке, невиразне. Спалахнуло світло. Десятки людей, що намагалися визначити тварину за неясними обрисами знімків, пошепки обмінювалися думками. Зникло живе, спільне для всіх людей очарування невідомого, але щось лишилося. Це щось, як визначив Ганешин, було усвідомленням реальності того, що відбулося, — схопленої, але вислизнуло! таємниці моря. Ганешин задоволено відзначив, як молодо засяяли очі поважних учених і суворих командирів, що сиділи в його ряду. Ніби по залу пролинула мрія, піднявши і об’єднавши різних людей.
У президії зборів зчинився рух. На кафедру зійшов величезний на зріст старик з широкою сивою бородою. Зал притих: багато присутніх упізнали відомого океанографа, який прославив російську науку про море.
Учений нахилив голову, показавши дві глибокі залисини над масивним чолом, обрамленим сріблястим густим волоссям, і спідлоба оглянув зал. Потім поклав здоровенний кулак на край кафедри, і могутній розкотистий бас залунав у най-віддаленіших куточках залу.
— Ось він, наш Георгій Максимович! — шепнув Ганешину Ісаченко. — З таким голосом лінкором під час шторму командувати, а не лекції читати.
— Таж він і командував, — кинув Ганешин.
— Товариші, — почав тим часом океанограф, — надзвичайно радий, що мені довелося почути гідне подиву повідомлення капітана Ткачова. Його доповідь дуже до речі припала на заключне засідання нашої сесії. Ми надто звикли до існування нерозгаданих таємниць моря, багато питань океанографії вважаються досі не розв’язаними. Але, я думаю, всі присутні знають повідомлення сміливого американця, професора Біба, що спускався в сталевій кулі — батисфері — на кілометрову глибину. Біб спостерігав величезних тварин, що пропливали у неймовірній темряві перед вікнами його батисфери, занадто великих для незначного освітлення, яке давав його прожектор і для невеликого поля зору кварцових ілюмінаторів. Чи відомо вам, що незадовго до війни біля східних берегів Африки піймали величезну рибу — латимерію — з породи, яка давно зникла з поверхні землі ї яку вважали вимерлою ще в стародавню геологічну епоху, мало не сто мільйонів років тому? І ось тепер незнаний гад, якого бачив у Баренцовому морі капітан Ткачов, дає нам ще одне підтвердження таємничого життя морських глибин. Це поки що тінь, яка промайнула перед нами, але тінь від реального, справді існуючого.
Незважаючи на війну, флот і наші вчені розширюють, знання про море. Але перемога вже близько, товариші, і я сподіваюся побачити вас незабаром на післявоєнній морській сесії, коли наші можливості незмірно зростуть.
Я звертаюся до вас, товариші моряки, від імені науки. Перед нашим флотом — велике майбутнє. Ви, озброєні технічними знаннями і колосальною виробничою могутністю нашої країни, після війни, в спокійних умовах роботи, зможете подати величезну за своїм значенням допомогу науці… — Вчений замовк, потім голосно зітхнув і загримів ще дужче: — Багато хто думає, що ми знаємо море. Ще б пак, звичайно, ми добре вивчили його поверхню. Всім нам відомо, наприклад, що в Індійському океані зустрічаються найкрутіші хвилі. Льодовитий океан відзначається гігантськими хвилями з надзвичайно довгими фронтами, а Атлантичний дає найвищу морську хвилю. Немає потреби перелічувати вам досягнень океанографії — ви знаєте їх не гірше за мене. Але як тільки від поверхні океану ми переходимо до його глибин, одразу ж відчувається наша слабкість.
Звичайно, ми знаємо загальне розміщення осадків на дні океану. Винайдення ехолота відразу зрушило вперед вивчення рельєфу морського дна, і не за горами той час, коли ми знатимемо цей рельєф не гірше за рельєф суходолу. Але вся справа в тому, що саме дно океану, будова і склад його корінних порід нам зовсім невідомі. Я не перебільшу, коли скажу, що поверхню Місяця ми вивчили значно краще. Уявіть собі океан у вигляді кам’яної чаші, наповненої водою. Так от, саму чашу ми зовсім не знаємо і поки що не можемо вивчити її.
Моря й океани займають сімдесят один процент поверхні нашої планети. Тому геологія, вивчаючи земну кору, змушена поки що обмежуватися тільки двадцятьма дев’ятьма процентами цієї поверхні. Недивно, що найголовніші, основні питання геології, пізнання яких дасть нам справжню владу над скарбами земних надр, не можуть бути розв’язані без дослідження геології морського дна. Нам потрібні очі й руки в найстрашніших глибинах морів. Ви, молоді командири й інженери, поміркуйте над цим!
Я дозволю собі затримати вашу увагу ще на п’ять хвилин. У центрі Тихого океану, на північ від островів Самоа, є група коралових островів Токелау, частина яких — низькі атоли, тобто кільцевидні коралові острови, часто з лагуною в центрі. Серед вас багато молоді, і я не думаю, щоб їй доводилося бачити справжні атоли. А низький атол, тобто’ острів, що дуже мало виступає над поверхнею моря, — це незабутнє видовище. Як влучно сказав старий капітан, низький атол — це кільце безупинного гуркоту, туману й піна від, шаленіючих навколо хвиль. Біле кільце піни, накрите райдужною, блискучою шапкою сонячних променів, відбитих найдрібнішими краплинами водяного пилу, надзвичайно красиве здалеку на сяючій голубій рівнині моря. Але зблизька такий атол має суворий, а в час припливу навіть і страшний вигляд. Рівні хвилі, що гойдають навколо поверхню океану, біля самого атолу раптом виростають, з шумом мчать і з надзвичайним гуркотом обрушуються на атол. Якщо ж вам доведеться побувати на низьких атолах під час урагану — запасайтеся мужністю. Густі хмари закриють сонце, і море відразу стане темним і грізним, переораним, наче зморшками гніву, чорними проваллями велетенських валів. Хвилі, здіймаючись усе вище, ринуть на атол, заливаючи й трощачи все на своєму шляху. Тільки одна-дві невеличкі ділянки коралового кільця лишаться незатоплені, і на них, напівзадушена вітром, оглушена гуркотом, засліплена бризками, людина шукатиме порятунку. Жах охоплює і неполохливі душі, коли вони бачать острів, що ніби тоне в страшній самотності посеред шаленіючого океану.
Так от, серед низьких атолів Токелау є атол Факаофо — невеликий острів, близько трьохсот метрів у діаметрі; проте населення на ньому шістсот чоловік. Під час припливу від Факаофо над поверхнею моря можна бачити тільки щільний, сіро-зелений купол густих заростей кокосових пальм. Атол Факаофо лежить на дев’ять градусів нижче від екватора, на шляху постійних ураганів. У той час, коли урагани затоплюють сусідні острівці, жителі Факаофо почувають себе в безпеці. Бронзовошкірі, природжені моряки-полінечійці обнесли острів стіною з великих шматків коралового рифу і зробили насип усередині, піднявши поверхню свого острова майже на п’ять метрів над рівнем припливу. Отже, туземці, не маючи ніякісіньких механізмів, створили собі безпечний притулок. Яку безстрашність і глибоке, вікове знання океану треба було мати, щоб протиставити грізній могутній стихії слабкі сили простих людських рук!
