І все ж другого дня ціни на страусів підскочили. Адже птахів стало менше — шанси, отже, зросли. Ті кляті створіння тепер пішли з молотка в середньому по двісті двадцять сім фунтів. І хоч як дивно, а падишахові так і не дістався жоден страус. Жоден. Він тільки марно метушився, а коли треба було пропонувати ціну, починав кричати, що накладе на птахів арешт. Та й сам Поттер вочевидь устромляв йому палиці в колеса. Один страус дістався тихому офіцерикові, другий — торговцеві-єврею, а третього купили гуртом суднові механіки. І тут Поттер наче аж пошкодував, що продав страусів; я, каже, викинув на вітер добру тисячу фунтів, одне слово, пошився, як завжди, в дурні. Та коли я підійшов до нього і спробував його втішити — мовляв, не все ж іще втрачено, адже в нього залишився п’ятий страус, — то виявилось, що Поттер і того птаха продав одному типові з пароплава; то був якийсь політикан, він повертався з Індії, де відпочивав і заразом вивчав звичаї та всілякі соціальні проблеми. Оцей останній страус і пішов за триста фунтів.

Ну ось, а в Бріндізі усіх трьох птахів висадили з пароплава, хоч старий джентльмен і побачив у цьому порушення митних правил. Поттер і падишах також зійшли на берег. Індус трохи не збожеволів, коли його багатство почало, сказати б, роз’їжджатися в різні боки. Він усе правив, що доб’ється на птахів арешту (просто схибнувся чоловік на тому арешті!), і намагався втелющити свої візитки з адресою тим, хто купив страусів, — щоб, мовляв, знали, куди пересилати діамант. Але ніхто не хотів брати його адреси й не збирався, звісно, давати йому свою. Слухайте, така веремія закрутилася — просто там, на пристані! Потім усі роз’їхалися — хто куди. А я поплив далі, до Саутхемптона, і там, щойно зійшовши на берег, уздрів останнього страуса — того, котрого купили суднові механіки. Він стояв біля сходів у височенній плетеній клітці — найбільшому і найбезглуздішому, який тільки можна собі уявити, футлярі для коштовного каменя. Якщо, звичайно, діамант узагалі був там.

Чим усе це скінчилося? Та тим і скінчилось. А втім… Знаєте, є ще одна обставина, що проливає світло на цю історію. Десь через тиждень чи два йду я по Ріджент-стріт — хотів дещо купити — і кого, думаєте, раптом бачу? Поттера з падишахом! Прогулюються собі попідручки, і обидва напідпитку. Якщо гарненько поміркувати…

Авжеж. Мені й самому таке спадало на думку. Але діамант був справжній, тут сумніву немає. І падишах теж, безперечно, особа поважна — мені траплялося його ім’я в газетах, і не раз. Та ковтав страус того діаманта чи ні, це вже, як то кажуть, справа зовсім інша.

Чоловік з рубцем на обличчі перехилився через стіл і придивився до мого оберемка квітів.

— Орхідеї? — поцікавився.

— Є трохи, — відповів я.

— Венерині черевички, — сказав чоловік.

— Переважно.

— А щось новеньке? А втім, навряд. Я побував на цих островах років двадцять п’ять — двадцять сім тому. Якщо ви знайдете щось новеньке… о, то воно буде справді новеньке! Після мене тут майже нічого не залишилось.

— Я не колекціонер.

— Я був тоді ще молодий, — провадив чоловік. — Господи! Як я любив їздити по світу! — Він ніби оцінював мене. — Два роки в Ост-Індії, сім — у Бразілії. Потім подався на Мадагаскар.

— Про декого з дослідників мені доводилося чути, — мовив я, наперед тішачись цікавою розповіддю. — Кому ви збирали зразки?

— Доусонові. А вам часом не випадало чути прізвища Батчер?

— Батчер, Батчер… — Це прізвище було мені ніби знайоме. Нарешті я пригадав: “Батчер проти Доусона”. — Ну звісно! То це ви позивалися, щоб вам віддали платню за чотири роки?.. Здається, вас закинуло на безлюдний острів…

— До ваших послуг! — сказав чоловік з рубцем на обличчі й уклонився. — Цікава історія, еге? І пальцем не кивнувши, я збив собі на тому острові невеличке багатство, а вони ніяк не могли звільнити мене зі служби. Мені там частенько ставало смішно, коли я думав про це. Я навіть полічив наперед свої гроші й порозмальовував той клятий атол величезними цифрами.

— А як це сталося? — запитав я. — Я ту історію вже погано пригадую.

— Що ж… Ви коли-небудь чули про епіорніса?

— Здається. Ендрюс розповідав мені про це всього місяць чи два тому. Він саме досліджував якийсь новий різновид. Це було перед тим, як я сів на пароплав. Здається, вони роздобули стегенну кістку — мало не цілий ярд завдовжки. От було, мабуть, чудовисько!

— Ще б пак! — сказав чоловік з рубцем. — Справжнє чудовисько! Проти нього легендарний Птах Рух Сіндбада-мореплавця — просто комар! І коли ж вони знайшли ту кістку?

— Років три-чотири тому. Чи не в дев’яносто першому році. А що таке?

— Що таке? Господи! Та того ж птаха знайшов я! Ще років двадцять тому. І якби Доусон не був такий дурний та віддав мені платню, то вони вже прославилися б на цілий світ!.. Але що міг удіяти я, коли той клятий човен віднесла течія.

Він помовчав.

— Мабуть, це те саме місце. Таке собі болото за миль дев’яносто на північ від Антананаріву. Часом не пригадуєте? Туди треба пливти на човні вздовж берега. Може, все ж таки пригадуєте?

— Ні, не пригадую. Але про болото Ендрюс нібито щось казав.

— Певно, це воно. На східному березі. Там така вода, що в ній чомусь нічого не гниє. Пахне наче креозотом. Це нагадує мені про Трінідад. А яйця вони теж знайшли? Мені попадалися з півтора фута завдовжки. Ви знаєте, там кругом болота, дістатися туди нелегко. І солі багато… Що я тоді тільки пережив! А знайшов я все те зовсім випадково. Якось поплив з двома тубільцями по яйця — у нас було таке чудернацьке каное, зв’язане з кількох частин. Отоді ми й натрапили на ті кістки. Ми прихопили з собою намет і на чотири дні харчів. Спинилися там, де грунт був твердіший… Навіть тепер, коли згадую про це, мені знову ввижається той дивний смолистий запах. Цікава була робота. Уявляєте, ми брьохали по грязюці й штурхали в неї залізними палицями. Яйця при цьому здебільшого розбивалися. Я не знаю, скільки минуло часу, відколи жили епіорніси. Місіонери кажуть, у деяких тубільних легендах ідеться про те, коли жили ті птахи. Але сам я нічого такого не чув.[2] Однак яйця, які ми знайшли, були зовсім свіжі, так ніби щойно знесеш. Свіжі-свіжісінькі! По дорозі до каное один із моїх негрів упустив яйце, і воно розбилось об камінець. Ох і завдав же я перцю тому хлопцеві! Проте яйце було анітрохи не зіпсоване, навіть не пахло тухлим, так мовби птах його щойно зніс, хоч він, може, років чотириста вже як здох. А негр сказав, нібито його вкусила стонога. А втім, я відхилився від своєї історії. Ми цілісінький день бабралися в болоті й діставали ті яйця, пильнуючи, щоб їх не розбити. З ніг до голови ми були в гидкій чорній твані, і я, звісно, лютував, як чорт. Наскільки мені було відомо, це вперше пощастило знайти такі яйця зовсім цілими, навіть без жодної тріщинки. Згодом я пішов у Лондоні до Музею природничої історії, щоб подивитися на такі яйця. Всі вони були потріскані, посклеювані, наче мозаїка, ще й бракувало шматочків. А ті, що роздобув я, були бездоганні, і я мав намір після приїзду повидувати їх. Не дивно, що мене взяла злість, коли той бовдур звів нанівець три години роботи! І через що? Через якусь стоногу! Я мало не нам’яв йому чуба.

Чоловік з рубцем дістав глиняну люльку. Я поклав перед ним свій кисет із тютюном. Він почав задумливо натоптувати люльку.

— А решта яєць? Ви їх довезли додому? Я вже не пригадую…

— Оце ж і є найдивовижніше в моїй історії. У мене залишилося ще троє яєць. Зовсім-свіжих. Віднесли ми їх у човен, і я пішов до намету, щоб зробити собі каву. Обидва мої язичники зосталися на березі — один вовтузився зі своєю раною від укусу, а другий йому помагав. Мені й на думку не могло спасти, що ті негідники скористаються з нагоди і влаштують мені паскудство. Видко, той, котрого вкусила стонога, геть очманів від отрути й моєї прочуханки, — він узагалі був тип норовистий, — і підмовив другого.