Хоч не все побачив, не все відчув і не все до кінця збагнув Уеллс, однак його “Росія в імлі” — чесна й правдива книжка, яка розвінчувала популярні на Заході жахливі міфи про нашу країну.

З далекої Англії письменник пильно стежив за всім, що відбувалося в Радянському Союзі, і не приховував своїх симпатій до нашої країни. Високими словами відгукувався він про героїзм Радянської Армії у війні з німецьким фашизмом. Він ще встиг дожити до перемоги над гітлерівським рейхом і привітав її, як міг привітати тільки активний антифашист і борець проти імперіалістичної реакції.

Ця книжка знайомить читача з “малою прозою” Герберта Уеллса, можливо, менш знаною в світі, аніж його романи. Оповідання англійського письменника мають у собі всі якісні прикмети його романів: динамічні, загострені інтригою фабули, “рівняння” з багатьма невідомими, оригінальні гіпотези й пластично змальовані людські типи. Як і в романах, в оповіданнях Уеллса відразу впадає в око надзвичайна тематична широта. Він однаково вільно почувається у творах, присвячених чужим далеким планетам, і оповіданнях, у яких події розгортаються на знайомих кожному лондонцю вулицях рідного міста. Реальне, типове в своїй суті цікавить автора не менше, аніж загадковий феномен, який не одразу піддається раціональному витлумаченню. Сама стильова фактура цих творів одразу ж дозволяє нам упізнати того Уеллса, якого ми знаємо з романів “Машина часу”, “Людина-невидимка”, “Війна світів” чи “Їжа богів”. Либонь, без оповідань Уеллса наші знання про нього були дуже неповними. Оповідання — це також важлива сторінка всієї його творчої спадщини, бо він ніколи не вважав цей жанр другосортним. Оповідання було для нього таким же суверенним жанром як і всі інші.

Понад вісімдесят років тому, коли в Росії вперше видавалося зібрання його творів, Герберт Уеллс написав у передмові до нього: “Ми зовсім не якась особлива каста натхненних людей, які оповідають про свої одкровення темному, безграмотному світові. Ми просто голоси різноманітних людей, і кожен із нас висловлює те, що думає й відчуває. Багатьом із нас судилося прожити лиш одну мить — і потім щезнути назавжди. Дещо з поміченого, дещо з передбаченого, може, й згадають потім, але хто це передбачив, хто це помітив, забудуть…”

У цьому ми не погодимося з Уеллсом, енергійно заперечимо йому. Бо добре знаємо, що він нам сказав своїми книгами, що помітив у сучасному, що передбачив у майбутньому.

Все, що сказали великі художники та мислителі, і їхні великі імена — з нами, в нашій пам’яті, в нашому духовному досвіді. Тому вони, належачи своїм часам, воднораз належать і нашому часові; вони — наші сучасники і поводирі в складному лабіринті проблем кінця XX століття.

Михайло Слабошпицький

— Оце ось, — промовив бактеріолог, кладучи під мікроскоп скло, — препарат уславленої холерної бацили — холерний мікроб.

Чоловік із блідим обличчям схилився над окуляром. Він вочевидь не звик працювати з мікроскопом і затулив кволою білою долонею друге око.

— Я майже нічого не бачу, — сказав він.

— А ви покрутіть оцей гвинт, — порадив бактеріолог. — Просто мікроскоп налагоджений, мабуть, не для ваших очей. Зір у людей неоднаковий. Треба лише трохи крутнути сюди або туди.

— О, тепер бачу! — вигукнув гість. — А загалом дивитися тут особливо й немає на що. Якісь манюсінькі рожеві палички та цятки. І оці крихітні часточки, оці, по суті, атоми здатні розплоджуватись і спустошити ціле місто?! Неймовірно!

Він випростався, дістав з-під мікроскопа скло й подивився крізь нього на вікно.

— їх майже не видно, — проказав він, уважно розглядаючи препарат. Потім, помовчавши, додав: — А вони що — живі? Невже вони зараз небезпечні?

— Ні, ці підфарбовані й убиті, — відповів бактеріолог. — Щодо мене, то я б не проти, якби нам пощастило пофарбувати й убити всі холерні мікроби в світі.

— Гадаю, — з ледь помітною усмішкою озвався блідий чоловік, — ви навряд чи триматимете в себе ці бацили в живому, активному стані?

— Навпаки, ми змушені тримати їх живими, — сказав господар. — Ось, наприклад… — Він підійшов до стіни й узяв одну з кількох заткнутих пробірок. — Тут вони живі. Так ми культивуємо справжні, хвороботворні бактерії. — Він помовчав, — Так би мовити, розводимо холеру в пляшках.

На обличчі блідого чоловіка промайнуло ледве помітне задоволення.

— Ви тримаєте в себе смертельну штуку, — зауважив він, поїдаючи оком невеличку пробірку.

Погляду бактеріолога не уникло хворобливе задоволення на обличчі гостя. Цей чоловік прийшов сьогодні до нього з рекомендаційним листом від одного давнього його товариша й привернув до себе увагу тим, що являв собою цілковиту йому, бактеріологу, протилежність. Гладенький чорний чуб, глибоко посаджені сірі очі, виснажене лице, нервові рухи, спалахи зацікавленості в гостя різко відрізняли його від звичайних науковців — флегматичних, розважливих людей, з якими переважно спілкувався бактеріолог. А тому, певно, цілком природно було розповісти цьому чоловікові, на якого справляли таке враження бактерії, про їхню смертоносну силу, про найголовніші аспекти проблеми.

Бактеріолог замислено тримав у руці невеличку пробірку.

— Так, тут замкнена ціла епідемія. Досить лише розбити отаку невеличку пробірку, вилити її в питну воду, сказати цим крихітним живим часточкам, яких можна побачити, тільки підфарбувавши й поклавши їх під потужний мікроскоп, і яких не розпізнати ні на запах, ні на смак: “Ідіть, ростіть і розплоджуйтесь, наповнюйте водоймище”, — і смерть, таємнича, швидка й жахлива, страдницька й принизлива, непомітно підкрадеться, накинеться на місто й піде косити свої жертви на всі боки. Тут вона забере в жінки чоловіка, там — у матері дитину, тут — державного діяча від його обов’язків, там — трударя від його клопотів. Вона потече водогінними трубами, потягнеться крадькома вулицями, вибираючи то той, то цей будинок і караючи його мешканців, що п’ють непереварену воду, проникне в мінеральні джерела, потрапить у салат з водою, якою його мили, причаїться в морозиві. Ця смерть чигатиме, поки її вип’є з жолоба кінь чи з басейну на вулиці необережний хлопчак. Вона просочиться в землю, щоб потім вигулькнути в джерелах та криницях у тисячах найнесподіваніших місць. Тільки випустіть її у водогін — і не встигнемо поставити їй на шляху перешкоду й знов її виловити, як вона вигубить цілу столицю.

Раптом бактеріолог замовк. Йому не раз казали, що риторика — його слабість.

— Але тут вона нікому не загрожує — розумієте? — анітрохи.

Чоловік з блідим обличчям кивнув головою. Очі його світилися. Він прокашлявся.

— Ці анархісти… нікчеми! — сказав він. — Дурні, сліпі дурні!.. Кидають бомби, коли під руками така сила… Я думаю…

У двері хтось легенько постукав чи, скоріше, пошкрібся нігтями. Бактеріолог відчинив.

— На хвилинку, любий, — прошепотіла дружина.

Коли господар повернувся до лабораторії, гість дивився на годинник.

— О, я й не туди, що забрав у вас цілу годину! — промовив він. — Уже без дванадцяти четверта. А я мав піти звідси о пів на четверту… Але ж у вас так цікаво! Ні, я не маю права затримуватись більше жодної хвилини, тут нічого й казати. О четвертій у мене зустріч.

Він почав прощатися, раз у раз дякуючи. Бактеріолог провів його до дверей, а тоді, глибоко замислившись, рушив коридором до себе в лабораторію. Він міркував про те, хто цей чоловік за походженням. Певна річ, він не належав ні до тевтонського типу, ні до звичайного латинського.

— В усякім разі, боюся, що цей суб’єкт нездоровий, — промовив сам до себе бактеріолог. — А як він витріщався на пробірку з мікробами!