Але ще тоді, як я ходив собі так сам по лісі, не одна пригода мені сталася і не раз смерть мені заглядала в очі. Від звірів і від людей. Але вам скажу, що не було мені гірше, як раз підчас війни. Бо то, знаєте, фронт ішов нашим лісом. З того боку на Магурі стояв руський, а звідси наш ніби австріяк. По горах стояли гармати, а понад селом не раз літали шрапнелі, як ворони. Трохи страху люди наїлися, то правда. Але війна є війна. Проте, жити було файно. Вдень стрілянина, а вечорами одні й другі сходилися в нас у хатах, грали в карти, пили, співали та читали кобзаря. Бо то і з того і з того боку свій нарід, одна віра християнська, одна руська мова, ніби українська, як тепер називають. 0, файні були люди, дуже файні! Але сидять вони ось раз у мене в хаті та й забавляються. А тут входить вояк, (наша хата була по австрійскому боці), і так мельдує: пане лейтнант, мельдую послушно, знайшли стрільби в лісі!

Мені серце забилося, якім таке почув. Дивлюся — а то мої! І де вони, холера, їх вишукали? Якім увидів, що мої стрільби забрали, том не втерпів, сльози мі потекли з очей, вставім, стою коло порога тай не рушуся, ноги, як в землю вросли, а плачу тай не можу затриматися. А той лейтнант, як то ввидів, кличе мене тай питається, чи то мої стрільби? Мої — кажу. — Та ти знаєш, що був приказ, щоби зброю віддати, і що кулька в лоб тому, хто буде мати стрільбу?! — Знаю, — кажу. Але стрільби не на людей, а на звірів, і я мав їх, і не відібрав мені ні суд, ні кримінал. — Абтретен! — скомандував офіцир воякові. Той вийшов, а він віддав мені стрільби. — Маєш, — каже, — назад свої стрільби, але сховай їх так, аби ніхто не знайшов! Бігме, кажу вам, що я не знав, чи цілувати мої стрільби, чи, може, пана лейтнанта. Ну, але таке було, тай минулося. Але добрі були й одні й другі. Файні люди були, тепер, може, таких уже й нема.

І знову була глибока осінь. З церкви вже не йшли люди поміж зеленими житами й квітучою картоплею. Обабіч стежки тягнулися жовті стерні, а холодний вітер шелестів у сухому бадиллі будяків…

— Файний час, паничу! — хвалив цю пору року Рибак.

Він найбільше приятелював із Славком, що був дуже уважним слухачем. Йому він розповідав про свої пригоди та життя лісу. Молодість здружилася з старістю так, як у лісі: стара деревина хилиться та опирається на молоду. Біда тільки, що Рибак не чув нічого, про що так радо запитав би Славко.

— Дуже, кажу, файна пора. Та й людям: аво позбирали з поля та й тепер відпочивають. Але найфайніша в лісі, для оленів. Узяв би я вас, паничу, з собою, щоб ви побачили риковище. То є на що подивитися! Певне, що треба знати, де йти… Кожну звірину треба підійти, й то в лісі найважніша робота. Звірина має нюх, де вже нашому до нього! Зачує вас здалека. То ви мусите дивитися відки вітер віє та йти проти нього. Але, як ви вже вмієте ходити по лісі, то не одне побачите. Отже, побачите й оленів та й їхнє весілля, що ми називаємо риковищем. Певне, ви цікаві, як то виглядає?

— Йде собі такий олень лісом. Голову несе гордо, як би був сам цар. А на голові роги. Скільки галузок, стільки є літ оленеві. Але я сам рідко бачив шість, або сім гілок. Іде собі, кажу, такий лісом та й не сам. Що кращий, що сильніший, то більше стадо веде з собою. Його він добуває в тяжкому бою. Якраз тепер, восени, вони ричать: там один у гущавині, а тут другий. То один одного викликає на бійку. Таке вже на них приходить, що вони потребують боротися. Отже ж, сходяться обидва стада. Лані стають збоку і великими карими очима дивляться на бійку. А два олені зчіплюються, б’ють один другого рогами, гребуть копитами та кидають землю позад себе. Бійка завзята, і буває, що в ній один одного уб’є. Але найчастіше вони не боряться на смерть, а тільки до перемоги.

Як ви так дивитеся збоку, то вам аж страшно: зчіпляться рогами й тупцюють. Або один одного б’є рогами, аж гомін лісом іде. А лані стоять собі й дивляться. Але й битві настає кінець: сильніший повалить слабшого та й покалічить. Той уже бачить, що натрапив на сильного. Як годен, встає і навіть не подивиться на стадо: відвернеться та піде в ліс, звісивши голову. Із стада за ним не йде ні одна тварина. Лані вичекали спокійно, а тепер прилучаться до стада переможця. А що сильніший олень, то веде за собою більше стадо. А той один, як набере сили, знову викличе на битву переможця. Як буде мати щастя, то відвоює собі його стадо. Молоді олені,що не здужають боротися, теж плентаються в стаді, коло ланей. Але ватажок глядить на них звисока й згорда. Правда, най привчаються і най ростуть та вбиваються в силу.

Таке то буває з оленями, та ще й інше трапляться в лісовій гущавині. Я вже старий і не здужаю підходити звірину. Але ви виростете й ходитимете в ліс та й побачите не те, що тут по полях, чи по хатах. Інший там світ.

— Приїде, бувало, якийсь панок на лови. Хто знає, де він учився стрільбу в руках тримати? А стріляє — пожалься, Боже! Отже, їхали вони, як на велику виправу. Новіські костюми, блискуча шкіра й сталь, там усякі панські прибори й розкоші. Псів теж привозили з собою породистих, учених десь по школах. То знов інший з панною їде, і все в нього наче на показ.

— Було таке: йшли ми на оленя. Підходимо, бачу пасеться. А мій панок не видить. То я йому кажу: он там, дивіть, пане! Он олень. Не знаю, чи видів він, чи ні, але який то може бути стріл, як ви не видите гостро, та й добре не прицілитеся? Але пани горді та зарозумілі. Борони Боже, йому що сказати! Стрілив, бачу, що схибив, але мене самого кортить. То я кажу: добрий стріл! Ясний пан трафив. Тепер я піду тай принесу дичину, а панові пора на снідання. Панок, задоволений, йде собі, а я фузію в руки та й пішов лісом. Ви гадаєте, що трафив? Та де, ані крапля крови не впала. Такий з нього стрілець! Забив я оленя, певне не того, але іншого, тай принесли ми панові його здобичу. А він тішиться, як малий хлопець, поклепує мене по плечі та й до кишені папірець пхає. Ви знаєте, не раз була п’ятдесятка, а не раз і сотка.

— Сотку я дістав за ведмедя. Е, гадаю, йому ведмедя треба. Він най між панни йде, а не до ліса. Вишпекулював собі таке: йдем лісом і скрадаємося, бачу, олень у гущавині. Ведмідь! — кажу. А пан, чи з того страху, чи з тої охоти весь труситься. Руки йому скачуть, а фузія, як листок тремтить! Ігі на такого стрільця! Ведмідь — кажу, та й показую пальцем. Він стрілив, я похвалив, що файно та й пішов у ліс. Пан мав свого ведмедя, а я мав свої лови та ще й сотку в кишені.

— Та не всі такі. Бували між ними й зарозумілі й загонисті, не дай Боже! Такий один пішов на ведмедя та й застрілив ведмедицю, що була з малими. Ото був згрижений! Мав він клопоти від того, кудась його навіть до суду кликали, бо то не вільно, за те кара була велика.

Але що панові? Він, певне, якось собі порадив. Там по судах самі свої. Один другому кривди не зробить. То вже не знаю, як му там випало. Але малих двоє було, ми забрали та й доставили до надлісництва, а відтам уже кудась їх повезли між інших звірів, що десь їх тримають по містах у клітках, людям на показ. Отже за тоту ведмедицю пан нікому нічого не дав, але, певне, рад би був дати, якби то була вона мужеського роду.

Таке то трапляється в лісі. Ішов би та йшов ним днями й ночами, і ще не перейшов би. А там уже кожне живе на свій лад, та й по свому Бога хвалить, хоч то німина.

Так недільних пополуднів снував свої спогади дід Дмитро. Коли ви дивилися на нього, ви забували, що перед вами старий дідусь, з тихим голосом і тремтячими руками. Ви бачили вічно молоде життя, а довкола шумів ліс, повний таємниць і геройських подій.

Панство Вірстюків стояло перед вітриною склепу й приглядалося клітці з кольоровими птахами. Були то малі, сині й зелені папуги. Вони сиділи на жердках, інші спиналися по стінах клітки, чи по її склепінні, повернені спиною вниз. Декотрі з них їли зернятка, вилущуючи їх своїми викривленими дзьобиками, або відломлювали кусочки вапна та зі смаком його з’їдали.