Ілля Данилович зник для людей і звірів, що жили в лісничівці. Навіть пси Лапай і Розбій вернулися від річки зі спущеними носами: вони знайшли слід черепахи, але тільки до води, а далі, звичайно, шукати було неможливо.

Кілька днів діти сумували за Іллею Даниловичем. Вони ходили над річкою та по левадах, однак мусіли погодитися з тим, що більше не побачать черепахи.

А що ж діялось у Скельних Палатах без Іллі Даниловича? Його родичі, як завжди, плавали, їли й вигрівались на сонці. Хто знає, може й сумувала та тужила Танька за своїм гарним, молодим чоловіком, що з ним так коротко їй судилося жити. Коли б ми навіть хотіли сказати, що вона сохнула від туги, ви не повірите нам: між її двома панцирями не можна було цього зауважити. А Клим і Максим? Наївшися, вони мабуть і не журилися нічим. Життя є гарне, а ще більше, коли у вас немає ні журби, ні жодної праці, як от шкода, розв’язування задач, виучування віршів та інше.

Згодом прийшла осінь, і вода в ставку, хоч він був і маленький, стала холодна.

— Ах, який холодний ранок! — аж здригнулася мама, вийшовши вранці з хати. — Треба вже взяти сюди черепах, а то позамерзають у скелях.

Коли діти повставали та поснідали, мама дала їм дерев’яну коробку, вимощену сіном, і сказала:

— Лясю й ти, Славку, йдіть до ставка, заберіть черепах та поскладайте їх до цієї скриньочки. їм пора вже спати.

— До ліжка, до ліжка! — кликав Славко, а потім, узявши трубу, що в неї трублять лісничі та побережники, затрубив:

Так, урочисто, попереду Славко з трубою, а за ним Ляся з коробкою для черепах пішли до Скельних Палат. Тут вони швидко знайшли черепах, що дрімали на березі. Славко протрубив ще раз знаний наказ, а Ляся, умощуючи черепах на сіні, говорила:

— Підуть маленькі, бідні Черепіки до хатки й будуть спати. Тут буде холод, сніжок, але в хатці їм нема чого боятись.

Мабуть черепахи були такої ж думки, бо вони дуже чемно й спокійно сиділи в скриньочці. Врешті, коли вам хочеться спати, так дуже хочеться, як черепахам під зиму, то й ви лягаєте до ліжка й спите. Заснула й Танька, заснули Клим і Максим. їхню спальню влаштували в холодній коморі; там вони спатимуть аж до весни.

Бистроводна холодна жовта річка несла Іллю Даниловича на своїх хвилях. Вона то підкидала його вгору, то знову заливала водою. Але, на щастя, Ілля Данилович, як всі черепахи, був дуже добрим нирком: він міг довго сидіти під водою, здержуючи віддих. Нарешті, плавба скінчилася. Річка викинула черепаху на пень вітролому, що стирчав з води. Ілля Данилович почув під собою твердий ґрунт, і, незграбно ступаючи, вибрався з води. Якраз з-поза хмар вийшло сонце та зігріло бідного мандрівника. Від сонячного тепла жвавіше закружляла кров. Ілля Данилович став розглядатися в новій околиці.

— Диви, яка жаба! — вигукнув Стефко, прийшовши з коровами до річки. Івась, що також вигнав з лісу своїх корів для водопою, став розглядати звірка, схожого на жабу.

— Та це ропуха, але диви, яка товста, певне, добре наїлася. Ану ж, чи вона живуча?

Хлопці стали кидати каміння на Іллю Даниловича. На диво, малі камінці відскакували від його рогового щита. Він же сховав голову й ноги між панцерів, хоронячи їх таким способом від нещастя.

Щораз більше каміння гупало об спину черепахи. Здавалося, що воно все ж досягне голови, яка не цілком містилася під панцирем.

— Івааане! Іваане! — почулося від села. — Ану ж, жени корів. Таж треба їх доїти, а ти там бавишся!

Хлопці підняли великий камінь та кинули його на Іллю Даниловича.

— Хай там здихає! — вирішили.

Проте, Ілля Данилович не згинув. Він завдячував своє життя та визволення тому, що великий камінь сперся на малі, що їх спочатку кидали хлопці.

Згодом, як уже небезпека минула, Ілля Данилович вигребся з-під каміння та пішов берегом річки шукати зручного, піщаного місця.

Увечері Іван розказав мамі, що над рікою була жаба, та така тверда, що каміння не потрапило її забити. Іванів батько, що був побережником і знав про черепах пана Вірстюка, зажурився: певне, це його черепаха втікла, а хлопці били її. Тож пішов уранці шукати черепаху над річкою, але його розшуки були даремні. Ілля Данилович, як і кожна черепаха, був полохкий, а поганий досвід з пастухами навчив його ще більше боятися людей. Перед ними він ховався глибоко в намул, або в траву. Тільки панові лісничому сказав Когут, Іванів батько, що, мовляв, вашу жабу хлопці били камінням над рікою. Але нікому вже не вдалося знайти Іллю Даниловича. Про нього ще й потім розказували, як він ходить собі по лісу, блукає по Кичері. Та ніхто напевне не міг сказати, де його бачив.

Весело жилось Іллі Даниловичу на волі! Річка висадила його на невеличку мілину під берегом лісу. Цю мілину затуляли лози, отже, ніхто не знав, що під ними є маленький клаптик землі. В піску Ілля Данилович викопав собі печеру та залазив туди наніч. Вдень же він рибалив і пасся під берегом.

Так він прожив літо. У нього не було ворогів, бо хто міг би прогризти його твердий, роговий панцер, а рибок у воді було досить. Проте, холодна вода річки не була до вподоби мешканцеві теплих вод Півдня. Уже в серпні Ілля Данилович почав мерзнути, при чому його рухи на воді ставали менше вправними. Попередня пригода навчила його якнайменше бути на суші, і якнайбільше в воді чи під берегом річки, у намулі. Можливо, що Ілля Данилович якось неприємно відчував свою самоту. Він же дійсно був самотній та в зовсім чужому світі. Черепах, навіть отаких болотяних, як Танька, у нас, у гірських річках, не буває.

Ілля Данилович мав уже неабиякий досвід. Він знав теплі моря Півдня й береги бистрої річки, він відбув мандрівку з далеких країн аж до нас, пізнав людей, і навіть звірів. Оце тепер вони виходили з лісу, та, нахиляючи голови над спиною Іллі Даниловича, пили воду з річки. Великі карі очі сарн і оленів дивились інколи здивовано, зустрівши у воді невиданого звірка, але без страху. Навіть риби, не знаючи, хто він такий та чим небезпечний, спокійно пропливали поруч. Лише жаби, побачивши, як ліз він на пісок, плигали до води, швидко втікаючи. Бо хоча хлопці казали, що він жаба, Ілля Данилович жабою не був. Подумаєш! Такі м’які, безсилі боягузи!

Ілля Данилович гордо носив свої рогові шляхетні панцері, та, крім людей, нікого не боявся. Хіба що часом якась несподівана тінь чи шелест лякали його.

Рештки літа бігли швидко й дні ставали коротші та холодніші. Щораз довше Ілля Данилович спав під своїм намулистим берегом. Навіть лови майже занехаяв, бо рибки були звичні до холодної води, а Ілля Данилович не міг пристосуватися до неї. Він більше пасся, живлячись ожинами, що звисали з берега на зарінку, або ягодами калини, що падали вночі на траву, покриту інеєм.

Наближалася зима. Дерева загубили листя, мороз зледенів ягоди. Згодом на прибережній воді появилась тонісінька ожеледа. Річка знерухоміла. Для Іллі Даниловича це було нове, незнане явище. Але він уже не дуже цікавився річкою та її берегами. Непоборна сонливість налягала на нього, і одного дня, коли згори стали летіти холодні, снігові зірки, Ілля Данилович заснув зимовим сном.

Дзвінко шелестіло гілля лоз. Шумів пожовклий очерет, а вітер крутив у повітрі засохле листя. Згодом і його присипав сніг.

Чи прокинеться Ілля Данилович на весні, коли ясне сонце зігріє світ?

Малі сарнятка мають неоднакові імена. Коли вони жіночого роду, їх називають сарнами. Коли чоловічого, їх у нашій країні кличуть рогачами, або цапами. Зовсім маленького самця називають рогачик або цапок.