Друзі вийшли на поверхню землі і опинилися в загородженому камінням рівчаку, на схилах якого росли кущі «держи-дерева», шипшини та дикого винограду. Далі виглядали невисокі сосни з пишною хвоєю.
— Ого! Здорово замаскувалися! — вигукнув, оглядаючи місцевість, Чижеєв. — Гітлерівці не скоро знайдуть прохід.
Другого дня Восьмьоркін з Тремихачем ловили рибу із шлюпки біля виходу з печери. Ніна варила обід. А Калузький з Чижеєвим заготували сорок літрів пальної суміші і залили її в баки «Дельфіна».
Після обіду Микола Дементійович, засвітивши «летючу мишу», сів за свій стіл робити якісь записи. Восьмьоркін з Тремихачем лягли спочити. Чижеєв з Ніною могли побути вдвох наодинці. Вони пробралися на спостережний майданчик.
Тісно пригорнувшись одне до одного, моряк і дівчина, мов зачаровані, дивилися на золотисті тіні, які то спалахували, то згасали на заході. Там небо обтяглося перистими хмарами і бузковим маревом. Потім зразу щезли всі багряні відблиски, і море стало темним. Від цього й вітер немов ущух, і чайки кудись зникли. Тільки десь збоку морський прибій перекочував гальку, немов свинцевий дріб. Але цей неугавний шурхіт моря до того був звичний, що він наче й не порушував тиші.
Раптом щось чорне і велике виринуло з глибини за якусь сотню метрів від печери і з легеньким сплеском зникло. А через секунду-дві на гладенькій поверхні моря немов показався край чорного колеса з лопатями, прокотився під водою і сховався. Потім знову появилося троє таких коліс. За ними ще й ще… Здавалося, що під водою запрацювали якісь дивовижні млини.
— Дельфіни на полювання вийшли, — сказала Ніна. — Вони іноді в нашу печерну річку заскакують рибою поласувати. Ми за весь час штук двадцять забили.
— Шкода їх убивати, — сказав Сеня. — Веселі тварини. Інший раз у морі нікого не зустрінеш, тільки дельфіни і потішать. Люблю дивитися, як вони по-молодецькому мчать і перекидаються прямо під форштевнем.
Пізнього вечора у печері пролунав дзвінок.
— Вітя прийшов, — сказав Микола Дементійович і, захопивши автомат, пішов до виходу.
Незабаром він вернувся з запорошеним і стомленим хлопчаком, який приніс листа від Каті.
Тремихач мовчки прочитав цього листа перед ліхтарем і, тамуючи хвилювання, спробував згорнути шість тоненьких аркушиків так само, як вони були складені до цього, але не зміг: пальці стали ніби чужі. Лист був такий, що міг обурити і сповнити гіркотою кожне російське серце. Боячись, щоб зміст цього листа не наштовхнув моряків на необдумані вчинки, Віктор Михайлович спробував переказати його своїми словами. Але цим тільки викликав недовіру до себе.
Саме лиш усвідомлення того, що мічман із салаженям живі, що їх чекає страшна смерть у муках, так схвилювало Восьмьоркіна з Чижеєвим, що вони відмовилися вечеряти і не могли говорити ні про що інше, а тільки про врятування товаришів. Гадаючи, що Тремихач приховав найважливіше, вони уперто вимагали:
— Дайте в провідники Вітю. Ми самі умовимо партизанів напасти на селище. Байдики бити отут нам ні до чого.
Довелося лист прочитати вголос, і не самому Тремихачу, а передати його Чижеєву. При цьому Восьмьоркін примостився за спиною друга і уважно стежив, щоб Сеня жодного слова не пропустив.
Лист починався з прохання, видно, вкрай зневіреної дівчини:
«Дорогий Вікторе Михайловичу! Заберіть мене. Не можу я більше! Нема сил, я збожеволію без вас. Ніколи ще мені не було так до болю трудно.
Клятий Штейнгардт не дає спокою. Я, здається, писала вам, що, на лихо собі, привернула його увагу. Коли б ви знали цю підозріливу жабу з обрюзглою пикою і сітяними банькатими очима! До чого принизливо й важко говорити з ним і вдавати, що він не викликає в тебе огиди, та де там — прямо нудоти! Але я змушена грати, інакше — провал.
Користуючись тим, що він тут і старший морський начальник, і комендант, і зондерфюрер, Штейнгардт робить з людьми все, що йому заманеться. Хоча я дитячий лікар, він перевів мене в санітарні наглядачі на пристань і оголосив своєю особистою перекладачкою. Робити мені буквально нічого. Єдиний і найогидніший мій обов'язок — стирчати в нього перед очима. Він навіть до мене додому може зайти в будь-який час і цинічно пояснити свій прихід бажанням вивчати російську мову.
Я терплю його залицяння, брешу йому, як умію, але це не може тривати далі. Він уже косо і з підозрою поглядає на мене, докоряє за нещирість і, щоб зламати в мені дух опору, тягне на допити як свою перекладачку, хоча й без мене розуміє по-російськи. Він уміє вимотувати душу.
Кілька днів тому сторожовими катерами були захоплені в морі мічман і молодий матрос. Їх зняли з парусного баркаса і привезли до нас непритомних.
Моряків допитував сам Штейнгардт. І я переживала муку, не меншу, ніж вони. Мені спочатку запропонували сказати літньому мічманові:
«Якщо ви точно покажете на карті, де базуються червоноармійські кораблі, і поясните, з якою метою виходили в море, з ким вели бій і як опинилися на баркасі, то врятуєте себе і вашого підлеглого. В противному разі — будете розстріляні як шпіони».
Моряк зміряв мене презирливим поглядом і з величезною гідністю промовив: «Шпіонів ловлять передягнутими, а ми й сьогодні стоїмо перед вами в військово-морській формі. Нас можуть судити лише як полонених. Скажіть цій жабі в окулярах, що я обрав розстріл». «Це ваше останнє слово?» запитала я на вимогу Штейнгардта. Я дуже непокоїлася, що моряк зараз завагається, що він захоче жити і чим-небудь викаже свою слабкість Але він був твердий і навіть запідозрив мене, що я неточно передала його слова:
«А ти що ж, по-російськи перестала розуміти? Передай своїм гадам, що мічман Савелій Кльоцко ніколи перед ворогом прапора не спускав і розстрілу не боїться. Точно передай. Не вигадуй фіглів-міглів».
Старого зразу ж вивели, а молоденькому пораненому матросикові сказали сісти. Але він, хитаючись від нездужання, відповів:
«Нічого мене запрошувати сідати. Можете вивести і поставити поряд з мічманом. — І потім повернувся до мене — Слухай-но ти, шоколаднице! Просемафор фрицам, що матрос Костянтин Чупчуренко бажає поділити долю свого товариша. Ясно? Зрадника з мене не зроблять».
Матроса довго умовляли, йому спершу обіцяли негайну лікарську допомогу, а після вилікування — повну волю. Потім спокушали грішми і нарешті почали погрожувати катуванням і повішенням. Але побачивши, що він навіть губу закусив, щоб не проронити зайвого слова, зірвали бинти і почали шмагати нагайкою по ранах так, що кров бризкала на всі боки. А він мовчав, поки не впав непритомний.
Потім знову привели старого. І я, як найпідліша з підлих, мусила брехати йому:
«Мовчання ваше вже даремне, — перекладала я слово в слово ганебну брехню Штейнгардта, а зондерфюрер стежив за інтонаціями мого голосу. — Матрос Костянтин Чупчуренко нам усе розповів. Ми тільки хочемо уточнити відомості…»
«Брешете, собаки! — перебив він мене. — Матрос Чупчуренко — мій вихованець. Він не може бути зрадником».
Яка я була вдячна йому за непохитну віру у свою людину! В той момент я побачила вас, Вікторе Михайловичу, і немов почула голос: «Тримайся, Катю, ми в тебе віримо, ти витримаєш цю муку».
Що було далі, я не зможу точно передати. Таке буває тільки у важкому, кошмарному сні. Якщо можна балансувати на грані свідомості і божевілля, то я була на цій межі.
Я не пригадую всього, але бачила, як заклали в лещата руку старого і піднесли до неї свічку. Шкіра задиміла, тріщала і лопалась, а старий моряк тільки раз докірливо сказав: «Нащо руку переводите, йолопи? Усе це марно».
Потім йому викручували зв'язані руки палицею і підтягували їх до потилиці. Били по п'ятах. А він усе мовчав і тільки з недоброю усмішкою дивився на катів.
Мені здається, що тут і катам стало страшно. Штейнгардт уже не помічав, що мене трясе лихоманка, що я плутаю фрази. Він сам узявся плямами, скажено кричав на старого, бив його. І лють гітлерівця перед непохитною волею моряка виглядала жалюгідно.
В камері катувань я зрозуміла, що можна перемагати духом, що я мушу вистояти і повідомити всім нашим про подвиг героїв. Це був мій обов'язок, моя плата за їх презирство до «зрадниці». Я вся здригалася від внутрішніх ридань, але очі мої були сухі. Духовна сила моряків вберегла мене від істеричного вчинку. Тільки дома я наплакалася вволю.
А сьогодні Штейнгардт наказав медикам протягти життя полонених і, якщо можна, поставити їх на ноги. Він задумує новий допит.
Боюся, що не витримаю катувань вдруге. Мене так і пориває гукнути морякам: «Я ваша, ваша!» О, коли б у мене була граната!
Моряків зараз не врятувати. Гітлерівці після здачі Новоросійська насторожені страшенно. Вони ждуть десантів з моря, без кінця мінують, обплутують дротом береги, будують укріплення. Схему я надсилаю окремо. Але й нападати з гір ризиковано: скрізь посилені патрулі. З двома-трьома сотнями нічого й потикатися: помітять і переб'ють.
Як бачите, я нічого не замовчую і вперше признаюся в своїй слабості. Подумайте про мене, Вікторе Михайловичу. Відомості можна одержувати ще й іншим шляхом. Я тут завербувала двох дівчат.
Міцно цілую вас усіх.
Катя».
