— Я ж тобі казав отруйного ганчір'я взяти, — докірливо сказав Калузький. — Ой неслухняний ти, Вітю!

— Я взяв, чесне піонерське, але згубив, мабуть.

— Якщо згубив під час втечі, то воно тебе і врятувало. Досить собаці хоч раз ткнутися носом у це ганчір'я, як вона надовго втрачає нюх. Про всяк випадок доведеться обробити підступи до печери і кам'яні брили зсунути. Ти міг накликати собак, про це треба завжди пам'ятати.

— Я й так двічі роззувався, з каменя на камінь стрибав і дорогу міняв, — ображено сказав Вітя. — Їх же не тисяча було, а тільки дві.

— Байдуже. Зайва обережність ніколи не зашкодить. Ти звідки входив?

— Від білого каменя.

Калузький із заклопотаним виглядом взяв із цинкового патронного ящика ганчір'я, банки з порошком, почепив на себе автомат і поквапливо пішов. Вітя надувся.

— Завжди мене за маленького маєте.

— Мовчи, — перебив його Тремихач. — З ким бачився в посьолку?

— Тільки з своїми хлоп'ятами говорив, а до Катаних дівчат не заходив. У них есесівці живуть. Коли пропав зондерфюрер, у гітлерівців тривога була: машини з собаками і поліцаями приїхали. На вулицю всім заборонили виходити і обшуки робили по хатах. Минькового батька арештували і всіх рибалок посадили на арештантську баржу. Кажуть, якийсь «Чеем» з'явився.

— Що за «Чеем»?

— Не знаю, назва, певне, така. Хлопці чули, як фашисти про нього пошепки говорять. Ніби це якийсь особливий партизанський загін невидимок.

— Про нас, мабуть, вигадують, — догадався Чижеєв, — це я в садочку в Каті на шофера зондерфюрерового папірець з іноземним написом пришпилив: «Made in Ч. M.». Зроблено, мовляв, чорноморцями, щоб з іншими не переплутали. «Че-ем» — не слово, а дві букви…

— Годі дурниці верзти! — сказав незадоволений Тремихач. — Кров'ю не граються. Ми тут не для розваг. Полоненого гітлерівця треба скоріше доставити в лісовий штаб. Ми з нього витягли все, що треба було, тепер він зайвий рот і клопіт. А їм може знадобитися. До того ж провізіонка порожня і донесення готове. Згодні зі мною піти?

— Згодні, тільки не по консерви. Нащо таку дорогу нести? Ми їх десь ближче роздобудемо.

В дорогу вирішили вийти перед світанням, тобто в такий час, коли солдатів найбільше клонить на сон.

В похід зібралися Тремихач і Восьмьоркін з Чижеєвим. Вітю поки що не будили.

Дівчата, помітивши, що чоловіки десь вирушають, одразу ж встали.

— Куди це ви?

Їм пояснили.

— Неправильне рішення, — запротестувала Ніна. — Хто буде охороняти печеру, якщо всі чоловіки підуть? Хай зостаються батько з Вітею, а я буду за провідника.

— Нам чоловічі руки потрібні, — сказав Тремихач. — Скрізь посилені патрулі й секрети. Ми полоненого ведемо. Це не дівчача справа.

— Як собі хочете, але печеру з хворими так залишати не можна, — заявила Катя.

— Що мені з ними робити? — розгублено звернувся Тремихач до моряків.

— Ми з Восьмьоркіним самі гітлерівця дотягнемо. Дайте нам Вітю, — сказав Чижеєв.

Ніна, сподіваючись, що Сеня підтримає її, насупилася.

— Сеню, я дуже прошу… в мене передчуття.

— В передчуття не вірю. Сьогодні — чисто чоловіче діло.

В дорогу друзі збирались особливо: начистили автомати, заново набили диски, перевірили гранати, відточили ножі, підігнали ремені похідних мішків та запаслися мотузками. Калузький видав кожному по пучку ганчір'я, щедро пересипаного якимось порошком із гострим запахом, і сказав:

— Акуратніше натирайте підошви чобіт ганчірками і кидайте їх в різні боки, маючи на увазі не одну, а кілька собак. Не забудьте зробити це, і повертаючись назад.

— Єсть не забути!

Друзі розбудили Вітю, поснідали і витягли з комірчини сонного корветтен-капітана.

Штейнгардт, побачивши, що він знову попав у руки Восьмьоркіна, конвульсивно ковтнув повітря.

— Ви єсть проти слова начальника. Він давав мене гарантія на життя.

— Гаразд, поживеш іще, — сказав Восьмьоркін, міцно скручуючи йому руки за спину. — Але якщо дзявкнеш по дорозі, не подивлюся і на слово… Зразу готуйся кінці віддати. Ясно?

— Н-найн. Не розумію, що єсть кінці… Прошу перекладач.

— Вас ведуть до штабу, хоча слід би було відправити на шибеницю, — глузливо пояснив йому Калузький. — Конвоїри попереджають: за найменшу спробу втекти, подати голос, покликати кого-небудь — ризикуєте життям.

Міцно зв'язавши Штейнгардта і закутавши його в маскувальну плащ-палатку, друзі пішли прощатися з хворими.

Кльоцко лежав із похмуро затиснутим ротом. Хвороба ніби висушила його: грізний боцман на ліжку здавався маленьким і нещасним. Він погойдував забинтованою кистю руки і часом скреготів зубами. Важко було зрозуміти, спить він чи не спить… Друзі злегка доторкнулися губами до його блідого лоба і навшпиньках відійшли до Костя Чупчуренка.

В очах салаженяти вже з'явився осмислений вираз. Температура спала. Кость чув усю розмову з зондерфюрером і не міг збагнути, чому відтягають покарання.

— Повісьте отут цю жабу, — сказав він. — Ні для чого іншим віддавати, ще втече. А таких не можна живими залишати. Дайте хоч я… Мічман нічого не скаже, йому більше, ніж мені, перепало…

— Не журись, партизанам він не менше насолив. — Восьмьоркін з Чижеєвим попрощалися з салаженям, а тоді пішли до дівчат.

Катя по-чоловічому міцно труснула обом руки й побажала удачі, а Ніна лише кивнула головою і відвернулася. Але потім, коли друзі в супроводі Тремихача і Калузького ввійшли в темний прохід, вона наздогнала Сеню і рвучко притислася до його щоки.

Ніч була холодна й туманна. Над горами нависла важка імла. З моря дув пронизливий вітер. Десь вдалині підвивали й гавкали шакали, їх хрипкий гавкіт нагадував півнячий спів.

Друзі просувалися зі всіма необхідними пересторогами: попереду розвідником виступав Вітя, за ним, кроків за п'ятнадцять, Восьмьоркін з Штейнгардтом, а трохи позаду, замикаючим, ішов Чижеєв. Автомати у всіх були на зводі.

Вітя час від часу подавав сигнали збавити крок Він сам тінню прослизав наперед, перевіряв шлях, потім вертався, і друзі в тім же порядку вели Штейнгардта все далі й далі від моря.

Випещений зондерфюрер, підштовхуваний Восьмьоркіним, змокрів від незвичної ходьби гірськими стежками. Правда, спочатку він був відносно спокійний, та коли вони проминули приморську шосейну дорогу, Штейнгардт почав боязко озиратися.

«Вони ведуть мене в ліс, — догадувався він, — і там зроблять, що схочуть. Адже не важко доповісти: вбитий при спробі втекти. Вони, звичайно, перекинуті з Кавказу розвідники. Їм вигідно знищити мене, в глухому місці заховати труп і видати мої відомості за свою роботу. Це кар'єра. Ні, я повинен жити, хоч пораненим, але жити. Мені втрачати нічого. Біля лісу і на дорогах повинні бути наші секрети… Треба притишити хід, скоро світанок…»

Штейнгардт вміло вдавав, що задихається на підйомах. Ноги в нього то ковзались, то запліталися. Він кілька разів навмисне падав і робив вигляд, що із зв'язаними руками не може звестися. Він відтягав час, але в своїх хитрощах переборщив. Восьмьоркіну нарешті остогидло підводити і підпихати ледачого полоненого, і він відважив зондерфюрерові такого штурхана, що той під гору помчав риссю.

В цей час Вітя гарячково замахав гнилючком, що блідо світився в темряві. Сигнал означав: «Негайно зупиніться, небезпека». Восьмьоркін сіпнув до себе не до речі зраділого гітлерівця, нагнув його до землі й сам присів.

Шлях за чагарником пересікала польова дорога. Спочатку Вітя вловив хрускіт гравію під чиїмись важкими чобітьми. Але як тільки Штейнгардт побіг, шум кроків і шурхіт припинилися. Настала тривожна тиша. Якісь люди причаїлись на дорозі і прислухалися.

Вітя, пересунувшись на кілька кроків уперед, почув стриману розмову, нетерпеливе собаче повискування і дзенькіт ланцюжка. «Вівчарки», догадався хлопчина і поквапливо витяг ганчір'я, одержане від Калузького.